«Я тут, щоб говорити з чоловіками, яким ампутували ноги». Уривок із мемуарів паралімпійки Оксани Мастерс

Цей епізод згаданий у книжці однієї з найтитулованіших паралімпійок світу, українки, яку у восьмирічному віці удочерила американка. Дівчинка, яка через Чорнобильську катастрофу народилася з фізичними вадами, жила в дитячому будинку на Хмельниччині, де потерпала від голоду, цькування і насильства. Біологічні батьки від неї відмовилися.

Життя Оксани змінилося після того, як її удочерила американка Гей Мастерс. Потім були роки лікування та реабілітації, ампутація обох ніг, але й багато материнського тепла і занять у спортивних таборах. І врешті численні олімпійські досягнення в різних видах спорту (19 медалей, зокрема два золота на останніх Олімпійських іграх у Парижі).

Книжка «Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф», у якій Оксана описала свою історію, невдовзі вийде друком у видавництві «Локальна історія».

Публікуємо уривок про відвідини українських військових у госпіталі, яких вона всіляко підтримує від початку російсько-української війни у 2014 році.

Бар’єри

На наступний ранок у нас заплановані візит до військового шпиталю і зустріч із солдатами, пораненими під час російсько-української війни. Я маю продемонструвати їм можливості протезування та прогрес у медицині, щоб підбадьорити тих, хто повернувся додому з війни без частин тіла.

Сьогодні двадцять п’ята річниця ухвалення закону про захист прав громадян з інвалідністю в Сполучених Штатах, що забороняє дискримінацію людей з інвалідністю, і наше посольство працює над поширенням інформації про нього. Закон вимагає пристосувати будівлі та громадський транспорт для людей, які пересуваються на колісних кріслах, а також для інших маломобільних груп населення. Ідеться про такі прості речі, як встановлення пандусів, пониження бордюрів та прибирання снігу з тротуарів.

В Україні нічого цього немає. У наш перший вечір тут дорогою на вечерю одна з працівниць посольства повела нас до бару, щоб показати, з чим стикаються люди з інвалідністю. Бар містився в пивниці, до якої вели круті дерев’яні сходи.

«Якщо ви хочете заїхати сюди на колісному кріслі, ось ваш маршрут». За її словами, це доволі поширене явище. Країна намагається адаптувати середовище, щоб травмовані військовослужбовці не почувалися вилученими із суспільства. Вона каже, що уряд непокоїть надзвичайно високий рівень самогубств серед ветеранів. Я подумки сахаються власного десятирічного знайомства із цим словом.

Шпиталь

Військовий шпиталь міститься в жовтій двоповерховій будівлі з білими оздобами — чистенькій і веселій ззовні. Але всередині зовсім інша історія. Порівняно із цим місцем американські лікарні здаються палацами. Палати пацієнтів містяться на другому поверсі. Я тут, щоб поговорити з чоловіками, яким ампутували ноги, але в шпиталі немає ліфтів, і я не бачу жодного пандуса. Якщо пацієнти хочуть вийти назовні, то мусять придумати, як спуститися сходами. Мені стискається серце.

Ми заходимо в коридор. Уздовж стіни лежать десятки матраців. Поролонові, смугасті й однотонні, різних кольорів — заплямовані кров’ю і невідомо чим іще. Вони огидні. Моє тіло пронизує струмом.

Смугасті матраци такі самі, на яких я спала в дитинстві. Вони огидні. Моє тіло пронизує струмом

Вони такі самі, як ті, на яких я спала в дитинстві. Одразу за стосом запліснявілого поролону стоїть старе металеве лікарняне ліжко на коліщатках. Я бачу оголені пружини, деякі зламані, деяких бракує.

Блим.

Тут так темно. На ліжку немає простирадла. І ковдри немає. Пружини врізаються в спину. Двері відчиняються, потворні черевики, жахливий тягар, клацання ножа.

Блим.

Я насилу вириваюся зі спогадів, намагаючись вирівняти дихання. Тривога, що переповнює мене, підступає до горла. Це вже занадто. Я цього не витримаю. I судомно вдихаю. Але не змінююся на обличчі. Я не можу показати своєї слабкості перед ввімкнутими, завжди ввімкнутими відеокамерами. Я добре вмію приховувати емоції — за іронією долі навчилася цього в українському сиротинці. Ми заходимо в палати. У кожній із них шість-вісім ліжок, відокремлених одне від одного завісами. Тут жахливо тхне. Немитими тілами, можливо, гниттям плоті. Технології (або ж їхня відсутність) такі застарілі, що здається, ніби ми потрапили у фільм 1870 року, бо це щось нереальне. Кілька пацієнтів спить, і палата здається порожньою.

Поранені

Ми прямуємо до тісної вітальні, де на мене чекають поранені чоловіки. Змушую себе усміхатися, нагадуючи собі, що я тут заради них. Ця кімната принаймні світла, а рослини трохи оживляють її. Люди (їх до двадцяти) сидять півколом. Чоловіки в колісних кріслах, із милицями, без однієї чи обох ніг, дехто не має руки. Довгі штани з порожніми штанинами. Кукси, обмотані бинтами. Деякі чоловіки кремезні, суворі на вигляд. Є й сухорляві. Принаймні один із них здається надто молодим, щоб бути ветераном. Позаду них і поруч стоять і сидять їхні дружини, а можливо, сестри чи матері.

Ще кілька місяців тому ці чоловіки були цілком здоровими захисниками України на Донбасі. І ось вони тут, у цьому похмурому місці, зіткнулися з майбутнім, уособленим у спусканні крутими дощаними сходами в колісних кріслах. І це лише початок.

Вони дивляться на мене. Не можу збагнути атмосфери, що панує в кімнаті. Тому просто починаю говорити. Розповідаю свою історію. Цього разу, цим чоловікам, я розповідаю, як навчилася веслувати, і як це врятувало мене після другої ампутації, і як випробування того, на що здатне моє тіло, проклало місток до улюбленого спорту. Їхні обличчя помалу змінюються. Мені здається, вони оживають.

«Вони ніколи не бачили нічого подібного»

Я кажу їм, що важливо прийняти те, що в нас більше немає кінцівок. Ми повинні звикнути до наших нових тіл: «Не бійтеся пробувати щось нове. Навіть якщо це боляче. Єдине, що заважає тілу робити те, що ви хочете, — це свідомість».

Я розповідаю, як навчилася веслувати і як це врятувало мене після другої ампутації

Сідаю, щоб зняти протези. Розстібаю ремені, знімаю один, і чоловіки ахкають. У кімнаті лунають вигуки. «Вони ніколи не бачили нічого подібного», — пояснює перекладачка. І я розумію, що й справді не бачили. Варто лише поглянути на те, що оточує їх. Я лише недавно дізналася від мами, що один мій протез коштує щонайменше 100 тисяч доларів (дякувати Богові, що вона має університетську медичну страховку), а звідки в цих чоловіків доступ до такого протезування? Я знімаю іншу ногу, йду по підлозі на куксах, щоб показати протез найближчому до мене чоловікові — одноногому хлопчині в камуфляжній куртці. Він бере його з осторогою. Якусь мить панує цілковита тиша.

І раптом хлопець починає сміятися. І геть усі вибухають реготом. Тепер чоловіки збуджено перемовляються, передають мої протези один одному, обмацують їх, розглядаючи гнучке коліно, ступню, суглоб. І недовірливо хитають головами. Вони й гадки не мали, що є таке обладнання, що є такі можливості. Я ходжу на куксах, показую протези й разом із ними сміюся із цього дива.

Надія

Перекладачка нахиляється до мене: «У них є надія. Ось що вони кажуть. У них з’явилася надія». Я приголомшено роззираюся. Зненацька зрозуміла, що за гнітюча атмосфера панувала в приміщенні, коли я увійшла: безнадія. І ось вони побачили людину без ніг, — без обох ніг, — яка пересувається, ходить, знімає протези й далі пересувається кімнатою на тому, що залишилося. Таку саму людину, як вони, але щасливу й пристосовану до відносно нормального життя.

Усвідомлюю, що саме тому я це роблю. Ідеться аж ніяк не про мене, хоча я ніколи так не вважала, аж поки спогади не врізалися в мене, як потяг, і я почала думати лише про те, як захиститися від них.

Аж раптом я розумію, що нам потрібно ділитися історіями, навіть важкими. Особливо важкими. Ми й гадки не маємо, як це може змінити чиєсь життя. І якщо завдяки моїй історії в одного із цих чоловіків з’явилося бажання жити й щось робити зі своїм життям у нових реаліях, якщо він надихне когось іншого, то це неймовірно потужний вплив. Величезний, більший за будь-що інше.

Урешті-решт мені повертають протези, і я показую, як прикріплюю їх. «Це найкращий момент, — жартую. — Уранці я вже напіводягнена, взута і в штанах. Просто ідеально».

Вони сміються разом зі мною. Чоловіки аж сяють. По закінченні зустрічі один чи двоє просять у мене автограф, і це якось дивно.

Мене виводять із кімнати, а вони залишаються в жахливих палатах нагорі нездоланних для них сходів, але, можливо, відтепер із дещицею бажання жити.

реабілітація військових книжка ампутації