Як війна й агробізнес знищують українські степи
«Гарні місця легше отримують природоохоронний статус, а за “негарну” природу немає кому заступитися», — пише українська дослідниця степів Любов Ільмінська і додає, що мальовничі скелі над водою не містять і сотої частки біорізноманіття, яке є в звичайній лучно-степовій балці.
Цей «багатий внутрішній світ» на вигляд начебто нефотогенічний: широка рівнина, трава, чагарі, немає високих скель, вікових дерев чи перепадів висот. Навіщо таке берегти? Але насправді такі «нефотогенічні» куточки — важлива складова хиткої екосистеми, яка потерпає сьогодні і від зміни клімату, і від людського втручання.
Саме такий вигляд має степ, який займає 40% території України, як пишуть у підручниках із географії. Насправді вже значно менше: близько 2–3%. Навіть ці залишки перебувають під загрозою знищення. Чому це екокатастрофа для нашої країни і що можна зробити вже зараз, щоб покращити ситуацію? Про це ми поговорили з провідною науковою співробітницею Інституту ботаніки НАН України, докторкою біологічних наук, співзасновницею Української природоохоронної групи Анною Куземко.
Куди поділися степи
За словами Анни Куземко, ситуація із залишками степової рослинності в Україні була жахливою ще до повномасштабного вторгнення. Значна частина була розорана за минулі пʼять років. Це сталося через земельну реформу, яка дозволила змінювати цільове призначення земель. Тож аграрії не «давали гуляти» землі й активно її освоювали.
«До того ж зʼявилася техніка, здатна розорювати круті схили. Раніше був такий норматив, що не можна чіпати степові схили, якщо вони мають ухил більше ніж 5–7%. Тепер ми фіксували розорення схилів, які мають ухил до 30 градусів», — розповідає Анна Куземко.
Війна і кукурудза
З повномасштабним вторгненням Росії в Україну ситуація, ясна річ, погіршилася. Адже більшість залишків природних степів опинилися або на тимчасово окупованих територіях, або в зоні бойових дій, а там пожежі, вибухи, замінування, важка техніка.
На підконтрольній Україні території, за словами Анни Куземко, зараз лишилося тільки два заповідники, у яких є справжній класичний степ. Це «Єланецький степ» на Миколаївщині та «Михайлівська цілина» на Сумщині. На окупованих територіях — заповідник «Асканія-Нова», Чорноморський біосферний заповідник і ціла низка національних природних парків.
На жаль, навіть у тих заповідниках, які лишилися на вільній від загарбників землі, не можна сказати, що степ у цілковитій безпеці.
«Я входжу до складу Науково-технічної ради “Єланецького степу”. І от коли ми їхали його територією, то побачили викорчувані дерева. Виявляється, це зробили місцеві за наказом голови ОТГ, який захотів зорати тут землю і посадити на ній кукурудзу, — наводить приклад Анна Куземко. — Аргументував він це так: “Ви ж на цій території все одно нічого не робите, ніяк її не використовуєте. А ми тут трошки кукурудзи посіємо, нічого страшного не станеться”. Тобто побутує ставлення до степу та навіть до степового заповідника як до землі, яка гуляє і яку треба неодмінно використати».
Заліснення також шкода
У знищенні українських степів винні не тільки аграрії. Хоч як дивно це прозвучить, доклали до цього руку і лісники, і навіть деякі екоактивісти.
«В українському суспільстві панує думка, що природа — це насамперед ліс. Тому саме його насамперед оберігають, саджають дерева тощо. Дуже багато було випадків, коли люди хотіли зробити щось хороше. І з цією доброю метою розорювали степові ділянки, а на них висаджували якісь чужорідні рослини. Наприклад, дуб червоний або павловнію. Таким чином вони знищували типову екосистему цієї місцевості, величезну кількість рідкісних видів флори й фауни, які занесені до Червоної книги. Хоча були впевнені, що роблять добру справу, адже висаджують дерева. Дуже багато степових ділянок було знищено у 2009–2010 роках, коли реалізовувалася програма “Ліси України”», — каже науковиця.
Згодом, за словами експертки, ситуація покращилася. У деяких регіонах почали прислухатися до думки екологів і лісники стали узгоджувати території, на яких вони планували заліснення. І якщо це були цінні степові ділянки, то їх виводили з планового заліснення. Але, на жаль, в аграрній сфері ситуація не змінилася. Аграрії й досі намагаються використати кожен «вільний» клаптик землі, не розуміючи, що насправді завдають шкоди насамперед собі й своєму бізнесу.
Немає степів — немає чорноземів
Саме завдяки українським степам ми мали те, чим славилася Україна, — найбагатші чорноземи. І зараз ми втрачаємо це багатство.
«У мене є знайомі, які працюють в агрохімічній лабораторії. Вони проводять аналізи і на їх основі дають рекомендації фермерам, які вносити добрива, як покращити фізичні властивості або хімічну структуру ґрунту. І ось ці аналізи показують, що рівень гумусу, який, власне, і живить рослини, зараз дуже низький. Фермери запитують, як його підвищити. А це неможливо зробити штучно, бо гумус формується тільки природною степовою екосистемою. Якщо степи розорані, то відповідно і родючий ґрунтовий шар не утворюється. Немає степів — немає чорноземів», — розповідає Анна Куземко.
До виснаження української землі призводить і те, що активно розорюються круті схили.
«Степова дернина тримає воду, ґрунт. Якщо порушується її цілісність, відбувається ерозія, і оцей найродючіший шар ґрунту просто змивається в балки. Що до того ж призводить до замулення річок, особливо малих, які також в Україні швидко зникають», — пояснює експертка.
Розорюючи степові ділянки, аграрії потерпають не тільки від того, що земля стає менш родючою.
«Пам’ятаєте, у 2021 році були пилові бурі на Поліссі? А посухи? Через них збанкрутувало багато фермерських господарств. Фермери брали кредити, не могли їх віддавати через неврожай, деякі навіть покінчили життя самогубством через це. Бурі, посухи, пожежі — все це є й тепер. Але більшість не розуміє, що це наслідок людської діяльності, що вони своїми руками завдають собі збитків. Що для того, щоб усе нормально функціонувало, потрібно, щоб був певний відсоток дикої природи», — коментує природознавиця.
Не треба забувати й про те, що степові екосистеми давали нам багато лікарських рослин, медоносів, сіно. А ще мало хто знає, що степ — це ліс «догори ногами». Тобто надземна частина рослин невелика, але вони мають дуже потужну кореневу систему.
«Цей підземний “ліс” звʼязує вуглець з атмосфери і таким чином протидіє глобальним змінам клімату», — наголошує Анна Куземко.
Що потрібно зробити зараз
Після повномасштабного вторгнення значна частина орних земель замінована і непридатна для вирощування сільськогосподарських культур. Тому розорюють нові й нові залишки типових степових ділянок.
«І перше, що потрібно, — заборонити це робити на законодавчому рівні, заборонити змінювати цільове призначення земель. Якщо в земельному кадастрі вони значаться як сіножатні й пасовища, то їх не можна переводити в ріллю», — впевнена Анна Куземко.
За словами експертки, природоохоронні організації вже протягом пʼяти років намагаються вирішити це питання: пишуть проєкти, петиції. Але поки що перемагають аграрії, що ставлять на перше місце швидкий прибуток, який можна отримати від аграрної діяльності.
«Вони навіть на найвищих рівнях продовжують казати: те, що в Україні найбільші площі розорених степів, осушених боліт і обсяги вирубки лісу, — це дуже добре. Мовляв, це прекрасно, що в нас активно використовуються природні багатства й нічого не простоює. І це дивно. Адже люди, які живуть на цій землі, мали б бути зацікавлені в тому, щоб зберегти її для своїх дітей, онуків», — зазначає Анна Куземко.
Що може зробити кожен для збереження степів? Візьміть під опіку хоч одну степову або лучну діляночку поруч із домом, радить дослідниця Любов Ільмінська. Відвідуйте її, фотографуйте, діліться гарними краєвидами, дізнайтесь, які рослини й тварини там водяться, розробіть цікавий маршрут прогулянки або екостежку, зацікавте односельців, приверніть увагу до необхідності збереження своєї улюбленої степової місцини, дізнайтеся про роль трав’янистих екосистем у підтриманні загального екологічного балансу, розкажіть іншим. Фото Любові Ільмінської
Що може зробити кожен для збереження степів? Візьміть під опіку хочу одну степову або лучну діляночку поруч із домом, радить дослідниця Любов Ільмінська. Відвідуйте її, фотографуйте, діліться гарними краєвидами, дізнайтесь, які рослини й тварини там водяться, розробіть цікавий маршрут прогулянки або екостежку, зацікавте односельців, приверніть увагу до необхідності збереження своєї улюбленої степової місцини, дізнайтеся про роль трав’янистих екосистем у підтриманні загального екологічного балансу, розкажіть іншим. Фото Любові Ільмінської
Мизинівські яри на Черкащині. На північних схилах триває квітування чебрецю. Подекуди він утворює суцільний ароматний килим, такий м’який, що коли йдеш по ньому, то провалюєшся, ніби в мох на болоті. Фото Любові Ільмінської
Що можна зробити з тими степовими ділянками, які вже розорали? Їх можна відновлювати активними методами. І в Україні є такі приклади. Точніше, були.
«Олексій Бурковський із Всеукраїнської екологічної ліги викупив пай у своєму селі на Донеччині й створював там степовий фітоценоз (це сукупність рослин, що тривалий час зростають у певній місцевості). Він вів хроніку, як те все робив технічно, які рослини виростали, і мав дуже позитивні результати. На жаль, це місце біля Покровська, Олексій виїхав. Що зараз відбувається на цій ділянці, невідомо», — каже Анна Куземко.
Експертка навела ще один вдалий приклад відновлення великої степової ділянки — Тарутинський степ в Одеській області. Це була колись територія Міноборони, потім там створили заказник загального державного значення, який мав величезні степові простори.
Пізніше Міноборони незаконно віддало їх фермерам, вони розорали півтори тисячі гектарів. Екологічна громадськість про це дізналася, оранка була зупинена. Потім суд присудив їм компенсувати втрати. Вони були величезні, і жоден фермер не зміг би це зробити. Громадська організація почала реалізувати проєкт із відновлення Тарутинського степу.
Відновлення степу
«Суть методики відновлення степу ось у чому: косять трави із сусідніх ділянок у той період, коли дозріває їх насіння. Потім це сіно розкидають по всій території, щоб насіння висівалося самостійно. Або просто збирають його, а потім підсівають. І так поступово формується степовий фітоценоз. Це ефективна практика, яка добре себе зарекомендувала і в Європі», — розповідає Анна Куземко.
Але експертка зазначає, що немає жодного методу, який на 100% міг би відновити степову ділянку. Хоч би що робили, все одно екосистема вже не буде така, як до пошкодження.
«У нас було кілька експедицій у Чорнобильську зону, у Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Після катастрофи минуло вже майже 40 років. І не можна сказати, що природні фітоценози на місцях, де спочатку були луки, а потім городи та поля, повністю відновилися. Вони близькі до того, що було. Але набагато бідніші за своїм складом, там структура зовсім не така. А ще я була в Болгарії, біля міста Плевен, де в другій половині XIX століття точилися бої. Там серед степової рослинності й досі видно, де були траншеї, окопи, вирви. Тобто й через 150 років земля повністю не відновилася», — наводить приклад Анна Куземко.
Перспективи
Степові території в майбутньому потрібно інвентаризувати, з’ясувати, наскільки та яким чином вони пошкоджені.
«Оточені природною рослинністю ділянки відновляться самі. Якщо це маленька ділянка, оточена полями, то їй треба буде активно допомагати відновлюватися», — розповідає експертка.
Треба також розуміти, що залишатимуться великі площі, які буде або важко, або неможливо розмінувати.
«Тому є ідея залишати в спокої ділянки, що дуже заміновані або дуже забруднені хімічними речовинами. Робити на них якісь природно-заповідні території на кшталт Чорнобильського заповідника. Я думаю, що це дуже хороша ідея, яка дасть, по-перше, можливість природі самостійно відновитися. А по-друге, допоможе Україні виконати міжнародні зобов’язання щодо Зеленого курсу і Всеєвропейської стратегії збереження біорізноманіття, щоб довести природно-заповідний фонд на території країни до 30%. Такі приклади є в колишній Югославії. У Хорватії залишилося багато замінованих територій, куди не пускають людей. Завдяки цьому швидше відновлюються екосистеми», — каже Анна Куземко.
Також, на думку експертки, важливо зараз активно картувати дику природу: ліси, степи, луки, болота, щоб оцінити збитки, завдані війною, і вимагати їх компенсації від країни-агресора.
«На жаль, до 2022 року цього не встигли зробити. Ми у 2018-му видали Національний каталог біотопів України, який містить методику, як правильно картувати біотопи. Але тоді влада вирішила, що це не на часі, що на такі речі немає грошей. А тепер нам доведеться «доганяти потяг, який пішов», щоб оцінити справжні збитки, завдані дикій природі України війною. Але все одно потрібно активно займатися картуванням, щоб зафіксувати хоча б те, що є. Поки що ми з колегами змогли провести картування біотопів деокупованих Національних природних парків «Кам’янська Січ» та «Святі гори». Зараз працюємо над картуванням заповідника «Асканія-Нова». Хоча територія тимчасово окупована, але дистанційними методами це все можна зробити. Такі роботи, напевно, буде проведено й для інших природно-заповідних територій, що постраждали від воєнних дій», — розповідає Анна Куземко.
У цьому питанні, за словами експертки, є одна проблема — недостатня координація. Оцінкою збитків займається багато людей. Одні роблять це за однією методикою, інші — за іншою. Але для того, щоб у міжнародних судах вимагати відшкодування збитків, мають бути якісь міжнародно визнані методики.
«Хотілося б, щоб уряд розробив єдиний стандарт. Це не мають робити громадські організації самотужки. Бо без нормальної координації ефективна робота неможлива», — каже Анна Куземко.
