Три сумних букви. Хто і чому найчастіше йде в СЗЧ (погляд військового)

Портрет СЗЧшника

Старший солдат К. схильний до вживання алкоголю. До нашого підрозділу випхали з іншого. Направлений у госпіталь за місцем проживання через хворобу (49 років все-таки), замість госпіталю поїхав додому (був розлучений і жив сам), де запив.

Солдат Р. Б. ще на строковій службі весь час шукав «тепле місце». Зазвичай такі стають штабниками, але тільки тоді, коли мають освіту і розум, а це якраз не той випадок. Схильний до вживання алкоголю. Наш підрозділ був для нього вже третім, із попередніх двох випхали. Випросив відпустку за сімейними обставинами і не повернувся.

У солдата А. Б. зіпсувалися стосунки з дружиною після того, яка він пішов в армію. Вона зовсім не розуміла цього кроку. Після року в зоні бойових дій його направили на навчання. Після відрахування з навчання він поїхав до жінки, з якою познайомився в інтернеті, позичивши перед тим гроші в побратимів, і зник із радарів.

Солдат П. схильний до вживання алкоголю. Приїхав із відпустки, взяв направлення в госпіталь, але замість госпіталю поїхав додому. Найімовірніше, залишив частину під впливом дружини.

Солдат С. молодий, неодружений. За словами командира взводу, найбільш гнила людина у взводі. Після висування підрозділу на передову постійно намагався «відкосити». Під час служби його затримали з «травичкою». Якось навіть побився з командиром роти. Не повернувся з лікування. Побратими кажуть, що під впливом матері почав постійно скаржитися на самопочуття.

Солдат Р. розлучений. Схильний до вживання алкоголю, за що під час служби був притягнутий до адміністративної відповідальності. Поїхав додому у відпустку й запив.

Молодший сержант Г. неодружений, схильний до вживання алкоголю, за що за час служби двічі був притягнутий до адміністративної відповідальності й двічі випханий із підрозділів. Його відправили у відрядження, але до кінцевого пункту він не доїхав. Коли його почали шукати в бригаді, нагнув матюків і вимкнув телефон.

Порушники дисципліни

Це наразі всі випадки СЗЧ в одній із рот, коли солдати довго не поверталися. Ще один поїхав після лікування не в частину, а додому, запив, але, вийшовши із запою, сам повернувся на службу.

Як бачимо, здебільшого це злісні порушники дисципліни. Лише двоє чи троє із семи хоч і полюбляли випити, але роботу на службі, зокрема й на передовій, виконували сумлінно, не ухиляючись. І тільки в останнього була причина, яка може розчулити багатьох: він розповідав побратимам, що рік не був удома, не бачив батька, який вже розміняв дев’ятий десяток і живе сам.

І справді, згідно з документами за перші девʼять місяців цього року він так і не побував у відпустці, хоча дехто встиг з’їздити двічі чи навіть тричі (також за сімейними обставинами). Не виключено, що в попередній частині (до нас він прибув лише наприкінці липня) його не відпускали саме через схильність до зловживання алкоголем.

Але це один військовослужбовець, а я чув скарги й на те, що у відпустки нікого не пускають у цілих підрозділах. А це, як не крути, штовхає солдатів у СЗЧ. Щоправда, у згаданій бригаді напередодні два батальйони покинули позиції без бою, тож, можливо, командування вирішило покарати їх у такий спосіб.

Шерше ля фам

Досить часто трапляються ситуації, які французи прокоментували б як «шерше ля фам», коли солдати не витримують постійних істерик і скандалів дружин чи матерів у стилі «кидай усе, ти потрібен дитині/батькам живим». Особливо якщо дружина ще й погрожує розлученням. Мовляв, поїду за кордон і швидко знайду там кращого. Непоодинокі випадки, коли солдат знайомиться в інтернеті з новою дівчиною/жінкою і забуває про все на світі.

Солдати не витримують постійних істерик і скандалів дружин чи матерів

Та більшість утікачів просто не витримують труднощів і небезпек. Навіть мінімальних.
Адже «на м’ясо», як люблять поплакатися дезертири, у згаданій вище частині нікого не відправляють: у батальйоні загинуло й зникло безвісти не більше ніж 4% чисельності штату, з них двоє в ДТП й один самостріл (так і не з’ясували, умисно чи внаслідок необережності).

Алкоголік і наркоман

Забезпечення в частині нормальне, виплати якщо й затримують, то зрідка й ненадовго, на виплаті бойових «намахати» не намагаються. Побори теж не практикуються, на загальні потреби скидаються по 5 тисяч, і касу ніколи не тримає командир, завжди простий солдат.

Знаю двох солдатів, яких постійно «чморили». Та й то обох «чморив» колектив, а не командири. Перший, коли напивався, сварився з усіма, навіть і з тими, хто мухи не образить. Але, протверезівши, усвідомлював свою провину і від роботи по службі ніколи не ухилявся, навіть за своєю ініціативою їхав позачергово на передову замість тих, хто захворів. Під час однієї з таких поїздок зник безвісти, і його вже не сподіваються побачити живим.

Єдиний як мінімум у роті, хто до чортиків напився на передовій

Другий — це вже «свіжий улов» ТЦК, призваний останньої зими. Алкоголік і наркоман, який на цивілці нічого не робив, тільки вештався містом. У «росполазі» теж напивався при першій-ліпшій можливості, причому сам. Взагалі тримався осторонь колективу і ні в чому не допомагав. Єдиний як мінімум у роті, хто до чортиків напився на передовій. Погрожував не повернутися з відпустки, і дехто з командирів був би цьому тільки радий. Але у відпустці він потрапив у лікарню з переломом, тож поки що залишається тільки гадати, виконає він свою погрозу чи ні.

Одного задовбав доганами командир роти. Офіційно «за порушення дисципліни і неналежне виконання обов’язків», а фактично за пияцтво. Якось за місяць отримав три суворих догани, що означає мінус 60% премії. Але відтоді минуло майже два місяці, а солдат не втік і ще й відзначився в бою. Тепер той самий командир пропонує нагородити його медаллю.

Так що булінгу зазнає насамперед той, хто сам поводиться зухвало. Тому численні розповіді про знущання командирів, побори, погане навчання, посилання «на м’ясо» слід сприймати з певною часткою скептицизму.

Боягузи і дезертири просто намагаються себе виправдати точно так само, як рецидивісти звинувачують у своїй долі обставини або «мусорів, які пришили справу ні в чому не винній людині просто тому, що вона вже раз сиділа».

Хоча всі згадані вище ганебні факти, звісно ж, в армії трапляються. Батьків сусід, пройшовши Бахмут і діставши поранення, втік разом із десятком побратимів: одного дня їм порадив піти в СЗЧ командир, сказавши, що їх посилають в один кінець. І вони командирові повірили. Напевне, мали підстави, адже були вже обстріляними.

Їм командир порадив піти в СЗЧ, сказавши, що їх посилають в один кінець

Щодо строків служби

Такими самими «розмовами для бідних» я вважаю і невизначеність строку мобілізації. Жодна воююча країна раніше не встановлювала строку мобілізації. Ні СРСР, ні Франція, ні Британія. Свій термін знали тільки строковики, яких відправляли воювати в колонії Франція та Португалія. Але колоніальна війна — це зовсім не те, що ми маємо зараз. Якщо встановити чіткий строк мобілізації, наприклад, три роки, то ким замінити тих, кого демобілізують наприкінці лютого наступного року? Тут треба або розширювати мобілізаційну базу, або здаватися. Не можна ж серйозно сподіватися на те, що кремлівський карлик закінчить війну просто тому, що минуло три роки від її початку.

Я бачу дві групи людей, які виступають за встановлення чітких строків мобілізації. Перші — ті, хто живе за принципом «моя хата скраю, нічого не знаю». Полишив ворог спроби нас знищити чи не полишив, обстрілює нас і далі чи ні, їм однаково, аби тільки їх особисто відпустили з армії. Про інше вони не думають. А всім відомий активіст, який демонстративно пішов у СЗЧ, впевнений, що це новий політичний проєкт на кшталт Надії Савченко, який на перших же виборах очолить рух із гаслами «За мир і крапка».

Друга група сумлінно служить. І насправді їм «болить» не строк мобілізації, а час перебування на передовій. Якби працював чіткий графік ротацій, — три місяці перебування на відносно спокійних ділянках фронту і нехай шість місяців на передовій, але не більше, — вони взагалі не порушували б питання демобілізації.

Хоча в майбутньому слід взяти до уваги те, що в наш час довше ніж пʼять років ніхто не воював: ні в Другу, ні в Першу світову, ні в Кримську. Навіть Іран з Іраком воювали шість років. Але за цей час в Ірані призивний вік опустився до 13 років. Можна згадати хіба що Наполеонівські війни, але тоді характер війни був інший: армія тижнями марширувала, потім день (рідше два-три) битви, і знову кількатижнева перерва. Або колоніальні війни, але в нас війна не колоніальна. Тому, якщо до зими 2026/27 року ми не переможемо або хоча б не поженемо росіян, владі треба щось робити: або тих, хто прослужив пʼять років, відпустити хоча б на рік у відпустку й шукати заздалегідь їм заміну, або заморожувати війну.

Проблеми зі здоровʼям

Можна зрозуміти тих, у кого реальні проблеми зі здоров’ям, через які користь від цих людей на передовій мінімальна. Армійська бюрократія не дає їм змоги вирішити свої проблеми швидко. Але місяці наполегливої боротьби — і бійця із середньою формою астми направляють служити в пункт постійної дислокації далеко від фронту і в район, де живуть його рідні.

А інші, пооббивавши пороги ВЛК і медичних закладів, отримали висновок ВЛК про обмежену придатність. І це реально люди, які мають серйозні хвороби або травми. Такий висновок дозволяє використовувати їх у підрозділах забезпечення, тилових тощо, але не в бою на передовій.

Звичайно, в умовах дефіциту людей на нулі командири всіляко впливають на них, щоб ті заступали на бойові. Деякі командири вмовляють, а деякі, напевне, і примушують таких солдатів іти на передок. У нашій частині вмовляють, і не всі дозволяють себе вмовити.

І не заступають на передову на цілком законних підставах (звісно ж, їм знаходять іншу роботу). Тому СЗЧ далеко не завжди єдиний вихід для тих, від кого через стан здоров’я на передовій мало толку.

Страх смерті

Тому більшість випадків СЗЧ, хай там що казали б самі втікачі, спричинені страхом смерті, до того ж не завжди достатньо обґрунтованим.

Дров у багаття підклав популістський закон про амністію після першого випадку СЗЧ

Дров у багаття підклав популістський закон про амністію після першого випадку СЗЧ за умови, що командир частини готовий знову прийняти бійця. Втікачі сподіваються, що в умовах дефіциту людей в армії командири обов’язково приймуть їх назад і вони знову служитимуть, наче нічого й не було.

Хоча насправді це не так: кожен командир вирішує, кого брати назад, а кого ні чи після якого строку відсутності нікого не приймати. Тому, хоча сама по собі амністія має право на існування, час на добровільну здачу слід обмежити, скажімо, місяцем чи двома, щоб злісні порушники дисципліни не зловживали законом на шкоду існуванню держави.

сзч армійське життя проблеми в ЗСУ зсу армія