Чому росіяни стали наступати швидше і які системні проблеми в нашому війську
У новинах все частіше повідомляють про те, що українські війська відступили. На графіку нижче показано, як зростають темпи просування ворога. Йдеться про не дуже великі території, але динаміка вкрай погана. Адже на війні фронт може рухатися дуже не лінійно. Можна місяцями і роками битися за клаптики землі, але якщо фронт посиплеться, то ворог почне стрімко наступати.
Якщо в жовтні 2023 року фронт ледве рухався в наш бік, що видно по майже горизонтальній лінії, то тепер крива стрімко пішла вгору. Чим більш вертикальною вона стає, тим швидше просування росіян. Курська операція на графіку не врахована.
З огляду на чисельну перевагу росіян на цьому етапі війни ми не можемо не відступати. Озвучена українською владою для західної аудиторії стратегія України полягає в тому, щоб убити якомога більше ворогів, обмінюючи смерті на території.
Розрахунок полягає в тому, що рано чи пізно сили противника виснажаться або російське суспільство перестане миритися з колосальними втратами і підтримка війни кардинально впаде. Це робоча стратегія. Але зараз ситуація складається так, що наші війська починають відступати занадто швидко.
Міняти територію на велику кількість убитих ворогів — це правильна стратегія
Ми не закликаємо тримати безнадійні позиції й губити людей заради утримання безнадійної позиції. Радше навпаки, адже бездумні накази й спричиняють проблеми, які виливаються у відступ і смерті бійців.
Попри всі проблеми, ЗСУ й досі ефективно стримують ворога. Ми виокремили низку системних проблем, які ускладнюють цю роботу.
Бойовий дух
Накопичення неякісних управлінських рішень по всій армійській вертикалі може вилитися в системну кризу. Через негативний відбір, коли малокомпетентного офіцера не можуть вигнати і, щоб його позбутися, переводять кудись на вищу посаду, утворилася критична маса неадекватних рішень і наказів.
Усе це призводить до СЗЧ та зриву мобілізації, оскільки всі історії про “долбойобів-командирів” переповідаються в тил родичам і далі, навіть коли медіа про це не пишуть.
Заміна Залужного на Сирського, який, попри те що є хорошим планувальником, славиться закостенілим підходом до людей, значно посилила ці тенденції. Також заміна Головкома спровокувала ще більші хвилі брехні по всій командній вертикалі, вбила атмосферу драйву 2022 року й руйнує мотивацію у всіх командирів і солдатів, у яких вона ще залишалася.
Персональна мотивація важлива в будь-якому війську, а в ЗСУ особливо, бо, як кажуть бійці, з якими ми спілкувалися, фронт тримається на “сержанті, якому не похуй”. Слово “сержант” можна замінити на “лейтенант”, “майор” і навіть “генерал”. По всій вертикалі ЗСУ є люди, які воюють не тільки з ворогом, а й із внутрішньою неефективністю (“долбоєбізмом”).
Зараз вони залишилися навіть без мінімальної підтримки згори (за часів Залужного така підтримка була саме мінімальною, але не системною), значною мірою опустили руки й дедалі більше зосереджуються на власному виживанні, збереженні здоров’я та пошуку варіантів демобілізації. Також ці люди гинуть.
Політичне керівництво країни має зробити все, щоб ці військовослужбовці, які, по суті, є неформальним кістяком ЗСУ, перестали бути у внутрішній опозиції, обійняли ключові посади по всій вертикалі й дістали повну владу для необхідних змін. Без цього не те що вихід до кордонів 1991 року є фантастикою, а й навіть утримання нинішньої лінії фронту під великою загрозою.
Але все більшої ваги набирає каста “кадрових військових”, яка робила кар’єру в армії в мирний час і навіть під час АТО на фронт не їздила, має широкі внутрішні зв’язки, особливо життям не ризикує. Її мета — не перемога і не знищення ворога, а власний комфорт і добробут. Їхня діяльність доповнюється дивними правилами, виконання яких вони вимагають від мобілізованих і які, по суті, заважають воювати.
Люди
З розповідей бійців ми знаємо, що не вистачає людей. На фронтових відео ми бачимо, як довгі окопи на сотні й сотні метрів обороняють лічені бійці (“троє дідів, які тримають посадку”). Але є новий закон про мобілізацію, ми знаємо про мобілізованих знайомих, читаємо про роботу ТЦК на вулицях і бачимо її.
Тож де люди на фронті?
Тож де люди на фронті? Чітку відповідь зараз отримати неможливо, але є кілька варіантів.
1. Занадто великі втрати, зокрема й поранення. У цьому випадку мобілізувати потрібно ще більше. Часто можна почути стандартну історію новобранця: у перший же день на фронті дорогою на позицію дістав поранення від скиду й лікується місяцями.
Або прислали групу дядьків за 50 років, часу на злагодження і поступове навчання в бойових умовах не було, відразу кинули в бій, і їх не стало: когось поранили, хтось загинув, хтось утік.
Тобто нинішня армійська система, попри деякі покращення в роботі навчальних центрів, не може на належному рівні навчати новобранців і через розумну інтеграцію з досвідченими бійцями збільшити їхні шанси залишатися в строю.
2. Занадто велика кількість самовільних залишень частин (СЗЧ). Зрозуміло, що даних немає, але про масштаби свідчить новий закон, який амністує СЗЧшників, які повернулися на службу. З неформальних розповідей військових ми знаємо, що тікають як із навчальних центрів (“пройшов слух, що відправлять на Курщину, 30% учебки втекло”), так і з частин.
3. Не всі мобілізовані доїжджають до фронту, розчиняючись на численних блокпостах, зокрема й у глибокому тилу, і на різних посадах при штабах середнього рівня, що не виконують жодних корисних функцій. Є й цілі частини “мазаних”, які їздять туди-сюди, а до фронту так ні разу й не доїхали (детальніше про це тут у частині “Мазані підрозділи”).
Але й росіяни атакують групами по 5–10 людей, а не так, як показували у фільмах про Другу світову. Тобто кадровий голод є і в них, але ми не знаємо масштабів.
Боєприпаси
Незважаючи на американську допомогу, програму ЄС із виробництва боєприпасів і чеську ініціативу з постачання Україні снарядів, у нас велика нестача боєприпасів.
Західні медіа пишуть, що європейська промисловість не може задовольнити попит. Одна з перешкод — брак пороху, який роблять із бавовни, яку ніхто не посіяв під цей попит. Проблему вирішують, але на це потрібен час, принаймні бавовна має вирости, перш ніж із неї зроблять порох.
Якщо говорити про прямі закупівлі України, то на світовому ринку сильна конкуренція і потрібно бути гнучкими, менш забюрократизованими, щоб виривати контракти собі. До того ж ці контракти підписуються за роки до випуску першої партії.
На жаль, нинішній міністр оборони не справляється із завданням налагодити системні поставки достатньої кількості боєприпасів в умовах хитань і повільної адаптації союзників до реалій фронту.
Внутрішнє виробництво теж не налагоджене так, щоб закривати потреби війська. Одна з перешкод — брак грошей. Лише тепер європейці, зрозумівши, що піднімати власний оборонпром дорого і довго, потроху стали фінансувати виробництво зброї в Україні.
Не те просимо в Заходу?
Зеленський, випрошуючи західну допомогу, зосереджується на чомусь, що гучно звучить, але, як показує практика, не вирішує проблему фронту.
Ми пам’ятаємо, як голосно і довго просили “Леопарди”, їх дали, і вони кращі за радянські танки (але часто були в поганому технічному стані через довге стояння на складах), але колосальної переваги не забезпечують.
Просили літаки F-16, епопея тривала роки, ось вони прилетіли і навіть виконують якісь бойові завдання, але росіяни і далі захоплюють нашу територію.
Натомість піхоті потрібно багато всього, що звучить не так гучно, навіть нудно, але не потребує складного і дорогого технічного обслуговування, коштує не дешевше, але дає перевагу в конкретній посадці.
Мінометів та мін до них дуже й дуже не вистачає
Це і достатня кількість мінометів та мін до них. Мінометів дуже й дуже не вистачає. Це і кулемети, і снайперські гвинтівки, і РЕБ, і багато іншого. Такі важливі потреби, як автомобілі й РЕБ, майже повністю скинуті на плечі волонтерів. А їх стає все менше через мобілізацію. І перевезення автівок ускладнилося через нову бюрократію при перетині кордону.
Зараз українські дипломатичні зусилля зосереджені на дозволі бити в глиб Росії. Це правильно. І це допоможе зменшити кількість російської авіації, яка запускає керовані авіабомби (КАБи) по наших позиціях, чим і обвалює нашу оборону.
Але з поля зору знову випадають потреби піхоти, а саме вона тримає окопи і відбиває території. Хоч би скільки били в глиб Росії, поки піхота не виб’є ворога з окопу, територія не буде звільнена.
Одна з найефективніших машин, яка допомагає вести щоденні бойові дії і зберігає життя бійців, — бронемашина “Бредлі”.
Ми вважаємо, що поряд із вимогою бити в глиб Росії завжди має озвучуватися вимога надати умовно кількасот, а краще тисячу хоча б не нових “Бредлі” тут і зараз. Якщо удари по Росії можуть викликати страх у західних партнерів, то 1000 “Бредлі” жодним чином не дають Росії приводу витягувати ядерну зброю, але можуть кардинально змінити ситуацію на кожній конкретній ділянці фронту.