Божа роса. Як колишня працівниця RT просуває на Заході фільм “Росіяни на війні”
Скандал навколо документального фільму “Росіяни на війні” вкотре нагадав, що українці сьогодні мусять боронити не лише Україну від російської армії, а й світ від російської пропаганди.
Інакше важко пояснити, як так склалося, що державний Канадський медіафонд (Canadian Media Fund) коштом канадських платників податків виділив 340 тисяч доларів на зйомки фільму “Росіяни на війні” росіянки Анастасії Трофімової, яка створила вже 11 документальних фільмів для державної російської компанії RT Documentary.
6 вересня на Венеційському кінофестивалі показали 11-й фільм Трофімової “Росіяни на війні” (Russians at War), у якому вона розповідає про російсько-українську війну крізь призму російської пропаганди і показує її очима російських солдатів, що воюють в Україні.
Оновлення від 12 вересня 2024 року
Міжнародний кінофестиваль в Торонто (TIFF) скасував покази фільму, заплановані на 13 вересня, пояснивши своє рішення міркуваннями безпеки і запевнивши, що відновлять їх, як тільки безпекова ситуація покращиться.
Оновлення від 11 вересня 2024 року
Канадська медіаосвітня група TVO зняла з ефіру цей фільм, відмовилась від підтримки та обіцяла розібратися, як його профінансували.
Вчора, 10 вересня, на сайті організації зʼявився коментар голови ради директорів TVO Кріса Дея.
"Ми вислухали українсько-канадську громаду та її вдумливий і щирий внесок. Рада директорів TVO вирішила поважати отриманий відгук, і TVO більше не підтримуватиме та не транслюватиме фільм “Росіяни на війні”. TVO перегляне процес, за допомогою якого було профінансовано цей проєкт і використано наш бренд", — заявив він.
10-го, а також 13–15 вересня його збираються показати і в Канаді — на Міжнародному кінофестивалі в Торонто (TIFF). Схоже, ні організатори цього фестивалю, ні медіагрупа, що відповідала за виробництво фільму, не хочуть чути протестів, заяв і застережень українців, хоча на рівні держави Канада надає значну підтримку Україні в російсько-українській війні.
Це кіно подивилася Дарʼя Бассель, українська продюсерка, програмерка Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA, яка першою і написала про нього, назвавши яскравим прикладом чистої російської пропаганди.
Сьогодні на Венеційському кінофестивалі я подивилася фільм “Росіяни на війні”. Оскільки наш фільм представлений у тій самій секції, що й цей, я воліла б не говорити про нього публічно. Однак у цьому випадку я не можу мовчати, адже йдеться не просто про кіно та мистецтво, а про життя тисяч людей, які гинуть у цій війні — війні, яка інструменталізувала пропаганду як свою зброю.
Фільм “Росіяни на війні” може ввести вас в оману, змусивши повірити, що це антивоєнна стрічка, яка ставить під сумнів нинішній режим у Росії. Однак те, що я побачила, є яскравим прикладом чистої російської пропаганди. І ось чому.
Режисерка починає з того, що висловлює здивування російським вторгненням в Україну у 2022 році. У своєму фільмі вона повсякчас використовує термін “вторгнення” і жодного разу не вживає “повномасштабне вторгнення”. Вона не згадує, що Росія вторглася в Україну й анексувала Крим у 2014 році. Ці дві події ніби не існують у світі фільму “Росіяни на війні”.
Також режисерка стверджує, що її країна вже багато років не брала участі у війнах і що про війни вона читала лише в книжках. Тому війна 2022-го стала для неї повним шоком. Цікаво, як Трофімова могла не помітити того факту, що її країна була втягнута в різні війни та окупації щонайменше протягом останніх 30 років (Придністров’я 1992–1993 років, Абхазька війна, Чеченська війна 1994–1996 та 1999–2009 років, війна в Грузії 2008 року та вторгнення в Сирію 2015–2022 років).
Трофімова починає свою розповідь з історії українця, який зараз живе в Росії і воює на російському боці. Це дуже інтригуючий вибір для початку фільму про росіян на війні. Пізніше цей персонаж стверджуватиме, що у 2014 році в Україні почалася ГРОМАДЯНСЬКА війна. Він також припустить, що українці бомбардували східні райони власної країни (і саме тому він переїхав до Росії). Інший персонаж заявить, що українці — нацисти.
Ми вже чули ці наративи раніше; їх широко й активно поширювали (і, очевидно, поширюють далі) російські ЗМІ. Один із таких рупорів пропаганди — канал Russia Today, для якого Трофімова раніше зняла кілька документальних фільмів.
Усі герої фільму висловлюють розгубленість щодо своїх дій в Україні, заявляючи, що хочуть, щоб війна закінчилася, і що більшість із них воюють за гроші. У фіналі батальйон перекидають до Бахмута, і більшість героїв гине в бою. Ми бачимо, як їхні товариші й родичі оплакують їхні могили. Усі вони повторюють, що не розуміють, чому відбувається ця війна і кому вона потрібна.
Зрештою Трофімова доходить висновку, що це бідні, прості російські люди, якими маніпулюють, втягуючи у війну в межах великих політичних ігор. Мене дивує ця перспектива, тому що режисерка, як і Путін та його режим, грає з цими людьми в цікаву гру.
Вони відмовляють їм у простій здатності мати гідність, думати і вирішувати за себе. Для режисерки ці люди — лише безправні обʼєкти. Якби ті, хто бере участь у війні, яка триває вже понад 10 років, не були безсилими, це означало б, що вони в більшості своїй насправді підтримують цю війну, чи не так?
Вам буде шкода людей, які помирають у фільмі, і тих, хто оплакує своїх близьких. І ви повинні — якщо ви нормальна людина, ви повинні — відчувати жалість і смуток. Однак важливо також пам’ятати, що ці люди приєдналися до армії, яка вторглася в незалежну країну, багато з них добровільно, як ми дізнаємося з фільму.
Варто також згадати Бучу, Ірпінь, Маріуполь і вбитих там мирних мешканців. Згадайте про тисячі дітей, які були незаконно вивезені з України до Росії. Поки я пишу це і поки ви це читаєте, ракети падають на українські міста. Кнопки натискають звичайні росіяни. Чи стають їхні злочини менш значущими від того, що вони стверджують, ніби не знають, чому беруть участь у цій війні?
До речі, режисерка запитує в одного з героїв, чи вважає він, що російська армія скоює воєнні злочини. Той відповідає “ні”, стверджуючи, що не був свідком воєнних злочинів.
Цікаво, що Трофімова повторює це у своїх інтерв’ю, переконуючи, що не бачила жодних ознак воєнних злочинів під час свого перебування на фронті. Ми можемо лише порадіти за неї, що їй пощастило не стати свідком воєнних злочинів. На жаль, тисячам українців так не пощастило.
Я могла б продовжити, але вважаю, що цього достатньо, щоб зрозуміти, що фільм “Росіяни на війні” подає дуже викривлену картину реальності, поширюючи неправдиві наративи (називаючи російське вторгнення та анексію Криму громадянською війною; стверджуючи, що російська армія не скоює жодних воєнних злочинів; представляючи тих, хто є частиною армії агресора, жертвами).
Але бажаного ефекту ні допис Дарʼї, ні хвиля обговорень у соцмережах, ні звернення Конгресу українців у Канаді та генконсула України в Торонто Олега Ніколенка поки що не дали. Станом на ранок понеділка, 9 вересня, північноамериканську премʼєру не скасовано.
Медіагрупа TVO, яка співфінансувала виробництво фільму коштом платників податків (до цього також залучений уряд Франції), заявила, що фільм є “антивоєнним за суттю, несанкціонованим російськими офіційними особами і був знятий із великим особистим ризиком для режисера” та “в традиціях незалежної воєнної кореспонденції”.
Закінчується пресреліз закликом переглянути фільм в ефірі каналу TVO і майбутньому прокаті та запевненням, що медіагрупа надає “високоякісний” і “етичний” контент.
Організатори Міжнародного кінофестивалю в Торонто в опублікованому на сайті релізі замовчують факт багаторічної співпраці Трофімової з RT Documentary, що є підрозділом Russia Today — фінансованої російською владою державної медіакомпанії, що слугує головним джерелом російської пропаганди у світі.
Натомість у релізі без жодних виносок чи застережень повторюється російський наратив про “український нацизм”, а закінчується цей текст “зворушливим” висновком про “жертовність” російських військових і про те, що вони змушені воювати далі, щоб вижити.
Ось як анонсується фільм:
“Трофімова, не маючи дозволу, приєднується до Іллі та його підрозділу постачання, коли вони вирушають у виснажливу подорож до лінії фронту”.
«Фільм “Росіяни на війні” народився з випадкової зустрічі Трофімової з чоловіком середнього віку в поїзді. Цей чоловік, українець на імʼя Ілля, збирався покинути свою сімʼю і піти воювати за Росію. Заінтригована його історією, Трофімова, не маючи дозволу, приєднується до Іллі та його підрозділу постачання, коли вони вирушають у виснажливу подорож до лінії фронту.
Багато солдатів, які воюють разом з Іллею, дуже молоді. Дехто вірить, що вони переможуть український нацизм. Інші виходять із віри в культурну єдність між Росією та Україною. Зрештою, всі вони усвідомлюють, що все, що вони чули про війну в російських ЗМІ, є неправдою. Вони починають сумніватися у своїй меті і воюють лише для того, щоб вижити.
Народившись у Москві та здобувши освіту в Торонто, Трофімова веде хроніку конфліктів в Іраку, Сирії та Демократичній Республіці Конго. Тісно співпрацюючи з редактором-ветераном Роландом Шлімме (давнім співробітником Пітера Меттлера та Дженніфер Байчваль), Трофімова створює захопливу історію про жертовність і розчарування, у якій солдати нагадують пішаків у нечесній грі.
Фільм “Росіяни на війні” нагадує нам про людські жертви з обох боків. За красномовним висловом Трофімової, “туман війни такий густий, що не видно людських історій, із яких він складається”».
В онлайн-каталозі IMDb, де представлений фільм, у суботу, 7 вересня, вже після скандалу виправили локацію зйомки, замінивши Росію на Україну (адже дії у фільмі відбувалися на окупованих територіях України). А опис сюжету обмежили лаконічним: “Російсько-канадський режисер отримує безпрецедентний доступ до батальйону російської армії в Україні”.
Сама режисерка називає українців “укрАинцами” (з наголосом на “а”), розповідаючи про те, що хотіла показати, що російські солдати теж люди, а не просто воєнні злочинці, як вважають усі на Заході. Тим більше що жодного воєнного злочину за ними вона не помітила.
З усієї цієї реакції складається враження, що ні канадські продюсери, ні організатори кінофестивалів у Венеції та Торонто, ні адміністратори IMDb просто не розуміють, а що, власне, не так. І чим саме знову не задоволені українці.
Ні канадські продюсери, ні організатори кінофестивалів у Венеції та Торонто просто не розуміють, а що, власне, не так
Саме тому ми спробуємо ще раз по пунктах детально пояснити.
1. Співпраця Трофімової з Russia Today Documentary
Russia Today Documentary (RTD) — один із багатьох підрозділів Russia Today, міжнародної багатомовної інформаційної телемережі, що заснована й фінансується російським урядом і є ключовим багатомовним джерелом російської пропаганди у світі.
Після повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році мережа перебуває під санкціями в США та Канаді. Мовлення RT призупинено в ЄС. Компанія Apple видалила застосунок RT з усіх країн, окрім Росії. Компанія Microsoft також видалила RT зі свого магазину застосунків.
Однак контент RT, попри заборони та санкції, і далі поширюється у світі.
Підрозділ RT Documentary (англійською та російською) був заснований у 2011 році, його тоді урочисто відкривав тодішній російський президент Дмитро Медведєв під час візиту до студії RT у Москві.
У березні 2022 року канал RT Documentary був заблокований на ютубі. На початку вересня американські спецслужби повідомили про розслідування спроб втручання у вибори США з боку мережі американських блогерів, створеної за участю RT (Texty.org.ua писали про визначальну роль мережі RT у поширенні російської дезінформації в США ще в червні).
Тривала взаємодія з будь-якими підрозділами RT та російською армією (а саме такий досвід має Анастасія Трофімова, судячи з тематики її фільмографії) має бути червоним прапорцем для будь-яких західних інституцій і приводом для прискіпливої перевірки бекграунду кандидата на отримання державних коштів, грантів, участь у кінофестивалях тощо.
Світ безтурботно захоплюється тим, що “російсько-канадська режисерка отримала безпрецедентний доступ до батальйону російської армії в Україні”
Але чомусь це так не працює. Світ безтурботно захоплюється тим, що “російсько-канадська режисерка отримала безпрецедентний доступ до батальйону російської армії в Україні”.
2. “Безпрецедентний доступ до російської армії”
Незалежних журналістів у Росії ніхто не допустить до військових частин. Та навіть якби й допустили, то за негативне висвітлення цієї війни в Росії передбачена кримінальна відповідальність. Важко очікувати від працівниці пропагандистського каналу, що вона готова сісти в тюрму заради правдивого військового репортажу.
Тож перед нами черговий трюк, покликаний ввести в оману наївних західних медіапродюсерів і чиновників.
Перед нами черговий трюк, покликаний ввести в оману наївних західних медіапродюсерів і чиновників
Але історія створення фільму, яку пропонують організатори канадського кінофестивалю, вражає своєю простотою. Трофімова (на момент вторгнення, якщо вірити її соцмережам, вона перебувала в Москві) начебто випадково зустріла в поїзді українця на імʼя Ілля, який вирішив воювати за Росію, а потім, “не маючи дозволу”, поїхала разом із ним до лінії фронту, де й провела сім місяців разом із його підрозділом (судячи з контексту, десь під Бахмутом, на окупованій російською армією Донеччині).
Ось так просто, уявляєте!
Жодних допитів ФСБ, жодних перевірок, жодної акредитації та жодних перешкод з боку російської влади. Достатньо було просто не запитувати дозволу! Місцеві мешканці окупованих Росією територій часто говорять про атмосферу постійного страху і терору, про те, що там постійно зникають люди, а мобільні телефони повсякчас перевіряють на предмет того, чи не читає людина українські медіа або телеграм-канали.
Місцевих мешканців кидають до катівень, наприклад, навіть за те, що хтось “надто часто потрапляв їм на очі”.
А от до режисерки із західною освітою (організатори фестивалів підкреслюють, що вона має канадську освіту), яка протягом семи місяців жила в бойовому підрозділі й знімала якесь неузгоджене кіно, на численних російських блокпостах жодних питань чомусь не виникло.
Отже, ми впевнені, що такий фільм про війну неможливо було зняти без відома російської влади. Вкрай наївно припускати, що це відбувалося на власний ризик авторки фільму й без узгодження щонайменше з командуванням підрозділу, місцевою окупаційною адміністрацією та ФСБ.
А зважаючи на рівень централізації влади та ухвалення рішень у Росії, навряд чи цей дозвіл був виданий на місцевому рівні.
Трофімова — близька знайома соратника Пригожина
До речі, на фейсбук-сторінці Трофімової, якщо погортати її трохи глибше, можна побачити некролог, який вона написала після смерті російського військкора Кирила Романовського.
Російські медіа називають Романовського другом і соратником нині покійного Євгенія Пригожина, лідера приватного військового угруповання “Вагнер”, яке воювало в Україні, Сирії та Африці. Він був російським пропагандистом та особистим “літописцем” Пригожина, супроводжував підрозділ упродовж восьми років і написав про це книжку.
Трофімова у відповідь на звинувачення українських кінематографістів у спробі гуманізації загарбників відповіла, що “ми повинні гуманізувати всіх. Це величезна трагедія для нашого регіону в першу чергу”. І додала, що “ці чорно-білі стереотипи одне про одного тільки сприятимуть продовженню війни. Це призведе до того, що ненависть тільки зростатиме... На жаль, це шлях, яким ідуть політики, але я не думаю, що це той шлях, яким повинні йти звичайні люди”.
3. Росія — агресор, Україна — жертва. А не навпаки
Попри спроби Трофімової розмити фокус і відмежувати державу від якихось “політиків”, варто чітко памʼятати, що неспровокована загарбницька війна, яку веде Росія проти України, — це не просто “шлях, яким ідуть політики”. Держава Росія виступає агресором, залучивши до нападу сотні тисяч громадян і знищуючи населення незалежної сусідньої країни.
Про різницю в статусах України і Росії в цій війні, здається, забув і директор Венеційського кінофестивалю Альберто Барбера.
Даючи коментар французькій агенції AFP, він виступив на захист стрічки російської режисерки, висловивши сподівання, що “фільми про війну, показані в межах фестивалю, не стануть “заручниками ідеологічних упереджень та полемічних заяв, від яких жодної користі. Серед найактуальніших дві документальні стрічки про війну в Україні, які розглядаються з кардинально протилежних поглядів”.
4. “Україна вісім років обстрілювала Донбас” (ні)
Режисерка переказує, що мешканець окупованої Донеччини воює на боці Росії, бо “Україна вісім років обстрілювала Донбас”, коли почалася громадянська війна, але не пояснює, що насправді Україна не обстрілювала Донбас (деконструкцію цього міфу читайте тут), а війна, яка почалася у 2014 році, не була громадянською, це було неоголошене вторгнення російської армії.
Докладніше про російські наративи в контексті російсько-української війни, які досі циркулюють на Заході, читайте тут.
5. “Український нацизм”, якого немає
Це ще одна теза, яку озвучує персонаж фільму і яка не деконструйована нібито незалежною режисеркою. “Нацизм в Україні” — конструкт російської пропаганди, використаний російською владою для виправдання вторгнення.
Проте насправді в Україні не толерують ні нацизму, ні неонацизму. На відміну від Росії Україна — демократична країна.
Україна з року в рік була однією з найтолерантніших до євреїв країн у Європі. В українському парламенті немає жодної крайньоправої сили. Нагадаємо відомий факт: Володимир Зеленський, який набрав 73% голосів на президентських виборах, — єврей. Усі ультраправі партії на останніх парламентських виборах здобули лише близько 2% голосів і взагалі не пройшли до парламенту.
Звинувачення України в нацизмі не мають підтвердження серед дослідників, журналістів і науковців.
Але всі ці аргументи, схоже, не переконливі ні для директора Венеційського кінофестивалю, ні для директора Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Надавши російській режисерці можливість донести до глядачів ключові меседжі російської пропаганди щодо війни в Україні, вони впевнені, що вчинили етично.
