Чому у Василькові немає театру? Які підходи до розвитку культури нам варто запозичити в Європи

Письменниця і соціологиня — це я, два в одному. Кожен визначає переваги і недоліки країн ЄС перед Україною для себе сам. Я розкажу про єдину значущу перевагу для мене (крім воєнної безпеки, звісно).

1% на мистецтво

Вперше я потрапила в ЄС у 2005 році. Це була двотижнева навчальна програма у Швеції. Побутовий шок від хорошої інфраструктури, чистоти, доглянутості й шведського столу тривав один чи два дні — до комфорту швидко звикаєш. Але до чого я не встигла звикнути і що мене постійно тішило впродовж цих двох тижнів, то це повсюдні скульптури й елементи мистецтва в містечку Векше, де проживає близько 60 тис. населення. Наш куратор пояснив, що 1% із кожного будівельного проєкту має йти на мистецтво.

З листопада 2023 року я жила в Латвії та Німеччині, тому що наш будинок під Києвом міститься неподалік військових об’єктів. Було важко жити з постійними вибухами. Мені не все подобається в Німеччині, але знаєте, чому я найбільше заздрю білою заздрістю Німеччині й країнам ЄС загалом? Ні, не соціальному забезпеченню, тому що німецьку систему вважаю несправедливою і неефективною — вона заохочує до неробства або обману (зокрема, через неофіційне працевлаштування) і створює всюди шалені черги, як в СРСР. Я заздрю культурному і туристичному розвитку.

Три музеї, три театри, три галереї та концертний зал

Франкфурт-на-Одері, як для Німеччини, небагате місто (як і всі східні міста) з населенням близько 60 тис. мешканців. Тут є три музеї, три картинні галереї, три театри і концертний зал, постійно відбуваються культурні події.

Тут роздаються десятки безплатних брошур для туристів, які включають також цікавинки сусіднього польського міста Слубіце. Щось схоже бачила в латвійському містечку Цесіс із населенням близько 20 тис. мешканців, а Латвія значно бідніша за Німеччину і не є розкрученим туристичним брендом.

Ні галереї, ні книгарні

В Україні я проживаю біля міста Василькова з населенням близько 40 тис. мешканців. Як для України, це багате місто, бо розташоване близько до Києва. Вулицями їздять шикарні тачки, які часом утворюють не менші затори, ніж у Києві, вистачає дорогих бутиків, ресторанів. І... жодної галереї та книгарні, не кажучи вже про театр.

А от у Франкфурті-на-Одері є величезна книгарня, яка навіть має стенд з україномовними книжками! І це не грант — вони 20 євро коштують, але от книгарня маленького містечка після приїзду українців організувала стенд для нас.

У Василькові був колись намет з українською літературою в центрі, який, певно, не витримав лихої долі. Ні, не через піратство і навіть не через засилля російських книжок до 2022 року (бо російські книжки в нас теж не продавалися), а через відсутність потреби в читанні. В Україні удвічі-втричі більше людей, які не читають узагалі, ніж у розвинених країнах ЄС (Норвегія, Фінляндія, Франція), — стільки само, як у Греції, але Греція є однією з найпроблемніших країн ЄС.

Втім, є й хороші новини: вочевидь, через збільшення інтересу до української культури та/або стресу від повномасштабної війни у 2023 році частка щотижневих читачів книжок зросла до 36% дорослого населення з 27% у 2020-му (за даними опитування Info Sapiens на замовлення Українського інституту книги). Частка щотижневих читачів електронних книжок — з 11% до 15% населення, а їх дуже не вистачає на ринку, особливо з огляду на велику кількість біженців за кордоном.

Також біля Василькова є шикарна місцина — Васильківські Карпати. Я натрапила на неї абсолютно випадково.

Інформацію про це місце можна знайти в інтернеті, тільки якщо спеціально шукати, в описах Василькова його немає, а в Німеччині в таке місце вже влаштували б туристичне паломництво. З одного боку, класно, що там немає натовпів туристів, а з другого — з цієї причини місце незахищене, поруч уже будують асфальтовий завод.

Культурна інфраструктура

В Україні в мене брали інтерв’ю, тільки якщо дані якихось досліджень потрапляли в новини. У Німеччині за півтора року я виступала на Берлінале, на радіо, на зустрічі письменників із читачами, мені замовили три статті, зробили фотосесію, а ще знімається фільм.

Це все мені пропонували, а не я сама подавалася. І це при тому, що я несоціальна людина й переважно сиджу вдома або подорожую в сімейному колі. До того ж не знаю німецької, але мене перекладають з англійської або української!

У літературі я ноунейм, мене знають хіба що вчителі молодших класів, бо за моєю книжкою «Про хлопчика» зробили урок для позакласного читання. В Україні не було жодного інтерв’ю чи заходу, куди мене запросили б як письменницю, запрошували лише за кордоном!

Також в Україні ніхто не зацікавлений у наступному тиражі книжки, хоча вона досить успішно продавалася і я зверталася з пропозиціями до видавництв (видавництво «Грані-Т», яке її видало, на жаль, закрилося).

У соціології я не ноунейм, але українських соціологів у Берліні немало. Можливо, така увага до моєї персони через повномасштабну війну і без війни її було б менше, але все одно я впевнена, що отримала б багато запрошень, тому що в країнах ЄС створена культурна інфраструктура, а в нас ні.

Заходів, на які можна податися, у Німеччині взагалі безліч. І незважаючи на шалену забюрократизованість цієї країни, підготовка документів для участі в цих заходах або отримання грантів значно простіша, ніж, скажімо, підготовка документів для отримання грантів Українського культурного фонду, куди я двічі передумала подаватися через бюрократичну складність.

Система цінностей

Концептуалізувати відставання України у сфері розвитку культурної інфраструктури можна через схему американського науковця Рональда Інґлгарта. Протягом майже всієї історії пріоритетом для людства було виживання, і це актуалізувало цінності групової солідарності, традиціоналізм, неприйняття інакшості й підкорення сильним лідерам.

Модернізація, економічний розвиток і безпека, що утвердилися в багатьох країнах після Другої світової війни, зумовили рух до світсько-раціональних цінностей і цінностей самовираження: зниження впливу релігії й авторитарних лідерів, поширення демократії, толерантності, гендерної рівності тощо.

У межах Світового дослідження цінностей Рональд Інґлгарт започаткував оцінку країн за полюсами цінностей «традиційні — світсько-раціональні» (traditional — secular rational) і «виживання — самовираження» (survival — self-expressional).

Згідно з шостою хвилею Світового дослідження цінностей найбільшою мірою світсько-раціональні цінності та цінності самовираження притаманні таким країнам, як Швеція, Норвегія та Данія, і вони ж перебувають у топі найбільш економічно розвинених і найщасливіших країн.

Україна бере участь у цьому дослідженні з 1996 року. У 2020-му його проводила наша агенція Info Sapiens, і ми зафіксували чітку динаміку руху в бік цінностей самовираження (які, зокрема, корелюють з інтересом до культурних практик), що, ймовірно, зберігається й сьогодні, незважаючи на повномасштабну війну.

Якщо порівнювати Україну з іншими країнами, то вона залишається найближчою до групи православних європейських країн, таких як Болгарія, Румунія та Греція.

Україна випереджає ці країни за багатьма показниками світсько-раціональних цінностей і цінностей самовираження. І водночас за деякими показниками є відставання. Так, у 2020 році тільки 12% українців зазначило уяву як важливу рису для виховання дітей, тоді як у Греції цей показник становить 17%, у Болгарії — 20%, у Румунії — 26%, а в скандинавських країнах він найвищий (наприклад, у Швеції 44%).

Саме розвинена уява викликає інтерес до культурних практик, але не тільки вона — потрібне просування культури.

Наприклад, коли я ходила в українські музеї, вони повсякчас були порожні, незважаючи на дешеві квитки вартістю менш як 1 євро. Але коли «Мистецький арсенал» збирає їхні колекції, то на ті самі експонати утворюються кілометрові черги, попри те що квиток коштує 200 грн.

Я планую повертатися в Україну і дуже сподіваюся не тільки на економічну, а й на культурну інтеграцію в ЄС.

євродосвід туризм культура