Динамо - Барселона: два світи – два способи життя
Футбольний клуб «Барселона» - це більше, ніж футбольна команда, нехай і дуже сильна, а нині ледь не найсильніша у світі. «Барселона» - це спосіб життя. У цьому місті не могло бути просто футбольної команди, за яку уболівають місцеві жителі. Це місто диктує усьому світу, як жити цікаво, яскраво, із задоволенням. І футбол у цьому житті – невід'ємна складова частина.
Способи життя порівнював: Микола НЕСЕНЮК
Футбол у Барселоні – це спортивний театр, куди сто тисяч глядачів приходять щотижня як на прем’єру.
Вони йдуть не просто побачити перемогу своєї команди. Вони йдуть за видовищем, яким футбол у виконанні їхньої команди був завжди.
Пишу про це не просто так, а за власними враженнями, перші з яких датовані червнем 1997 року, коли мені вперше довелося побувати у Барселоні і особисто відчути неповторну атмосферу цього міста та футболу, у який там грають.
Сталося так, що за кілька місяців після того «Барселона» двічі поспіль програла нашому «Динамо» у Лізі чемпіонів із великим рахунком, з приводу чого у нас вже давно складено цілу футбольну міфологію.
Цей міф, останній поки що міф у історії «Динамо», було остаточно розвіяно вчора по холодному київському вітру.
Шляхи, який пройшов київський та барселонський футбол за ці дванадцять років, перетнулися - і ми, на жаль, надійно залишились на запасній колії, що веде якщо і не у нікуди, але точно не туди, куди прямує футбол «Барселони».
У другій половині минулого століття дуже популярним був штамп «футбол 21-го століття». Що тільки тим футболом не називали!
Але подібно до того, як Інтернет та мобільний зв'язок не змогли передбачити батальйони наукових фантастів, футбол нинішньої «Барселони» виявився зовсім не тим, яким ми уявляли футбол майбутнього.
Нам говорили (і ми вірили), що сучасний футбол – це насамперед швидкість, заганяючи бідолашних футболістів на рівень легкоатлетів-марафонців.
Аби виграти, наші гравці мали гасати по полю, 90 хвилин випереджаючи суперників. Проста і фізично неспростовна істина щодо того, що м’яч все одно летить швидше, ніж біжить футболіст, чомусь не сприймалася і ми бігали, бігали, бігали…
Тим часом у далекій Каталонії навчилися поєднувати швидкість м’яча і футбольного мислення, що дало той результат, який ми вчора отримали.
Футболісти «Динамо» увечері 9 грудня багато і старанно бігали, тримаючи позицію, страхуючи один одного, коротше – виконуючи тактичну установку тренера. Одна біда – бігали вони без м’яча. М’яч - мов прив’язаний - залишався у ногах команди гостей, які бавилися ним як хотіли всі дев’яносто хвилин матчу.
Чи був у «Динамо» шанс, чи могла наша команда обіграти «Барселону»? Мені здається, що наш тренер Валерій Газзаєв обрав єдино вірну тактику на гру.
Обіграти нинішню «Барселону» у комбінаційний футбол у нас було стільки ж шансів, скільки у шановної дикторші київського стадіону переспівати Монсеррат Кабальє (вона теж із Барселони, до речі).
Завданням динамівців було чітко оборонятися і за першої можливості бігти у швидку контратаку. З першим було ще так-сяк, з другим – катастрофа. Невблаганна статистика свідчить, що голкіпер каталонців жодного (!) разу не відбив м’яча. Тому що відбивати не було чого.
Єдиний раз м’яч втрапив у ворота гостей після штрафного удару на другій хвилині гри, коли Віктор Вальдес повторив «подвиг» росіянина Олександра Філімонова, не втримавши м’яч, несильно посланий Андрієм Шевченком зі штрафного.
Ця посмішка Фортуни ніби казала динамівцям – моя робота закінчена, далі все залежить від вас. А далі, як усі ми бачили, був суцільний «квадрат» у виконанні «Барселони».
Є така тренувальна вправа, коли одна група футболістів тримає м’яча, а друга намагається цей м’яч відібрати. По-дитячому це зветься грою «у собачку». Той, хто грав у це, не дасть збрехати – кілька хвилин у «квадраті» і ти вже не маєш чим дихати. Якщо, звісно, не відібрав м’яча.
Чим мали дихати динамівці, яких гості ганяли по полю понад шістдесят хвилин «чистого» ігрового часу?
Як вони могли бігти у атаку, коли сил вистачало лише на те, щоб віддихатися, аби потім знову ганятися за м’ячем, який передавали один одному гравці «Барселони»?
Могло «Динамо» встояти, зберегти той єдиний м’яч, подарований долею на перших хвилинах гри? Могли, напевно. Але навіть лондонський «Челсі», складений суцільно із міжнародних зірок, не зміг цього зробити у себе на полі навесні, коли так само утримував перевагу в один гол, здобуту у півфіналі Ліги чемпіонів.
Навіть наскрізь висококласний «Челсі», у якому наш Шевченко не потрапляв і на лаву запасних, «Барселона» таки «укатала» і забила необхідний для загальної перемоги м’яч. Що ж тоді казати про «Динамо», в якому той же Шевченко перебуває у статусі суперзірки?
Казати можна лише одне – молодці! Динамівці зробили все, що змогли, і навіть більше. Граючи у гру, яка в порівнянні із тим, у що грали гості, є фактично іншим видом спорту, наша команда до останніх хвилин трималася.
Але не витримала. Тому що такі м’ячі, який забив без перебільшення «космічний» Ліонель Мессі, не беруться.
Дванадцять років тому, коли «Динамо» обіграло «Барселону» у Києві з рахунком 3:0, я написав у одній із газет, що переможені повертаються до щотижневого футбольного свята, яким є іспанський футбол, а переможці залишаються у тому темному болоті, яким є футбол український.
Наш футбол за ці роки став набагато кращим. Але й у Іспанії ця гра теж розвивалася. Так само, як і звичайне життя, яке і у них, і у нас стало краще, але прірва між нашим і їхнім життям та футболом залишилася.
Завершити хочу не новою, але не менш від того вірною думкою.
Аби бути повноправним учасником футбольного свята під назвою «Ліга чемпіонів» не досить купити десяток іноземних гравців, запросити іноземного тренера і ні у чому їм не відмовляти.
Слід піднімати увесь наш футбол, у якому вже давно не з’являється футболістів рівня молодого Шевченка аби хоча б близького до цього.
Треба прагнути зробити наш футбол святом на усіх рівнях – від чемпіонату району до вищої ліги. Яке це у нас тепер свято, кияни зможуть пересвідчитись завтра, коли столичний «Арсенал» буде грати матч чемпіонату України за порожніх трибун тренувального стадіону на вулиці Лабораторній.
Трибуни ці вміщають аж тисячу глядачів. Барселона ж повернеться до переповнених стадіонів свого чемпіонату, залишаючись у своєму світі, страшенно далекому від нашого.
Але ми цей світ побачили. І лише від нас залежить, чи стане наш світ (і футбольний у тому числі) коли-небудь схожим на їхній.