Наслідки удару по Охматдиту: двоє загиблих, 16 поранених, знищено більше ніж 20 відділень та унікальну лабораторію
8 липня стало черговою чорною датою в історії сучасної України. Ракета Х-101, яку випустив російський літак, влучила в Охматдит — найбільшу і найстарішу дитячу лікарню в Україні й одну з найбільших у Європі.
Від вибуху загинуло двоє людей, ще 16 постраждало, серед них десятеро дітей, яким рятували життя.
У день ракетного удару біля воріт і на території лікарні люди. Сотні людей. Час від часу з виттям сирени з воріт виїжджають машини швидкої допомоги, пожежні машини, машини ДСНС. У повітрі пил, смердить якоюсь хімією. Очевидно, це залишки ракетного палива.
Дівчина в медичному халаті поспіхом роздає маски: “Натягніть, це необхідно”.
Найбільше людей біля двоповерхової будівлі. Розвалена споруда димить, замість одного крила купа цегли, величезний шмат покрівлі, сходи, що вже нікуди вже не ведуть. З провалля, немов із жерла вулкана, валить чорний дим.
Військові, цивільні, нацгвардійці, працівники ДСНС — люди стоять ланцюжками і голіруч передають цеглину за цеглиною, шматок дерева за шматком, уламок за уламком. Стук цегли, скрегіт заліза, неголосні команди.
Тут же ще один ланцюг — люди тримають над головами пожежний рукав. Періодично чути: “Напор!” — і тоді рукав напружується, рятувальники заливають вогнища всередині.
Час від часу лунають вигуки “Тихо!!!”. Тиша потрібна для того, щоб почути, чи є хтось під завалами.
Проходить кінолог із собакою. На запитання “Як там?” тільки махнув рукою.
На щастя, лікарі, які добре ознайомлені з протоколами безпеки, встигли врятувати дітей від прямого влучання, але багато з них все ж таки постраждало –– їх посікло уламками скла. Малюків виносять на руках, у них перебинтовані голови, руки, у деяких на ручках стирчать голки від крапельниць.
Поруч потрощені величезні корпуси, у яких немає жодної цілої шибки, збите облицювання.
Як стало відомо трохи пізніше, у будівлі знищені всі комунікації, немає ні води, ні світла.
Знищено корпус токсикології, пошкоджень зазнали п’ять онковідділень, десять хірургічних, два соматичних відділення, відділення інтенсивної терапії, дві реанімації, операційні блоки, відділення променевої та радіотерапії, ще три корпуси.
Російська армія знищила єдину в країні онкогематологічну лабораторію.
Біля воріт, які ведуть до головного входу лікарні, потік людей не припиняється. Люди несуть воду, респіратори, мішки і їжу. Пакунки з водою розбирають швидко — дим виїдає очі, у горлі миттєво пересихає.
З будівель виносять ліжка, медикаменти, хтось уже починає прибирати скло.
Знову лунає сигнал тривоги. Один із військових каже, що над Києвом літає розвідувальний дрон. “Вони зараз вдарять ще, це ж не люди — битимуть по рятувальниках”.
Лунає команда “Цивільні в укриття!”, але виконується вона неохоче.
Чути вибух у повітрі — працює наша ППО.
Один з офіцерів ДСНС — обличчя в кіптяві, рука з брудним бинтом — дивиться перед собою і повільно промовляє:
“Не розумію. Не розумію, ким треба бути, щоб бити по лікарнях, по дітях. Хоча... розумію. Треба бути істотами нової породи — росіянами. У них немає нічого святого. Вони не вперше б’ють саме по житлових районах, по енергетичних об’єктах. Я працював у різних містах, бачив багато наслідків прильотів. Скрізь те саме: удари по людях, по цивільних”.
Лікарка відділення ургентної хірургії і трансплантології Дар’я Дєгтярьова нервово курить. Скляний погляд застиг на зруйнованій будівлі корпусу.
“У момент повітряної тривоги була на робочому місці. Щойно пролунала сирена, маленьких пацієнтів доправили в укриття. У коридорах відділення, подалі від вікон і дверей, залишилися тільки найважчі хворі — ті, хто перебував на діалізі, під крапельницями або не міг пересуватися через свій стан.
У момент прильоту я була з хворою дитиною на УЗД. Спочатку впали ми, потім стеля на нас. А вже потім був звук вибуху. Доправили дітей, які були з нами, у безпечне місце й побігли у своє відділення. Ми знаємо, що загинула наша колега-лікарка. Завідувачку відвезли з важким пораненням”.
