“КСП”. Як влаштований командно-спостережний пункт — Пентагон тактичної ланки, МАФ, кінотеатр і турфірма водночас

Це найцікавіший кінотеатр у світі. Щоправда, вхід за персональними запрошеннями. Така собі VIP-зала. Її головна окраса — кілька великих плазмових екранів, на яких стрімом 24/7 транслюється війна.

Командно-спостережний пункт, скорочено КСП, — це місце, де не буває випадкових гостей. Але ті, хто тут опиняється, мають квиток на перегляд повної режисерської версії.

Ви бачили ролики про те, як дрони атакують ворожі позиції і як арта рівняє їх із землею — так, це відео від КСП production. Але це фрагменти, тизери, філейні частини того, що зазвичай бачать на моніторах командного пункту. Бо не завжди влучають із першого разу, тому кількість “відзнятих дублів” може бути значною. Плюс у соцмережі, як правило, потрапляють німі ролики, у яких не чути перемовин у радіоефірі.

Оскар танкістам

Одна зі сцен цього безкінечного серіалу має такий вигляд. На моніторі ч/б картинка бахмутських околиць. На дворі зима — чорно-білий режим природи. Тому операторська робота задовільна. Щільненький приватний сектор, що частково вже “розібраний” артилерійським вогнем. У вузьку вуличку неквапливо вповзає наш танк. Командир у рацію:

— Третя хата від правого краю. Бачиш?

— Плюс, — озивається командир танка.

— Їбаш по ній!

Отут би звук, але ми бачимо лише вихід танкового снаряда й димок. Командир знову в ефірі:

— Непогано. Але це ти літню кухню розібрав, треба саму хату. Прийом?

Ще два постріли — і хата розлітається, палає, починає детонувати боєкомплект похованих під уламками ворогів. Ось це вже кадр, який може потрапити в мережу, епізод готовий. Танк задкує на вихідну позицію і зникає з кадру. “Знято,” — сказав би режисер цієї стрічки.

Чомусь у пам’яті спливають лише зимові серії: 120-та міна лягає на лід ставка (недоліт), крига ламається, з дна піднімається муляка, і біля ополонки утворюється бура пляма. Ніби кров морського чудовиська — знімаємо матеріал для “Беовульфа”.

А ось чорна психологічна драма. Накрили з FPV групу їхніх бійців, що йшли на позицію на заміну. Двоє сконали на місці, третій поранений, він намагається відповзти, але чомусь не в тил, а в бік передової. Спочатку бадьоро, на адреналіні, потім повільніше, крововтрата й мороз роблять свою справу. Поранений втрачає темп, робить дедалі більше зупинок.

Ми спостерігаємо з дрона-розвідника. Зупинився, вже не повзе, тільки тріпається, конвульсії сповільнюються. Завмер. Вмер? Швидше за все, так. Останнє, що бачимо: нерухома чорна купа на снігу. Така сама, як ті дві, на кількасот метрів позаду. Тут мали б піти титри.

Дрон розряджається, повертається на базу. Посічена артою посадка, вона димить вже другу добу. Вчора наші відступили звідси, ось тіло нашого бійця, дрон опускається так, що ні в кого вже не залишається сумнівів: це він. Ні, страшно не від того, що замість голови кривава каша і ми розпізнаємо за амуніцією (це “кіно” має властивість повертатися в снах). Страшно, що ми не заберемо його ні сьогодні, ні завтра — позиції втрачені. Ще за день ми й дроном туди не дістанемо. Надія хіба що на обмін тілами загиблих.

За день можна назнімати до десятка таких фільмів. У тих, хто приходить на КСП вперше, з’являється непідробний глядацький азарт. У тих, хто тут постійно, помітна певна апатія: та я вже все це бачив не раз, хіба мене щось здивує?

Комбат і наближені

КСП — мала архітектурна форма. Це може бути просто добротний бліндаж або підвал, може бути сільська хата або щось примажорене в Пшонка-стайл (але в значно скромнішому масштабі) з ліпнинкою, позолотою та іншими атрибутами “бикоко”.

Далі батальйонних КСП мене не пускали, тому не скажу, як там вище, а на цьому рівні все визначається особистістю комбата. Наскільки він шанує статут: є чіткі настанови, на якій відстані від передових позицій має бути командний пункт. Наскільки він звик до комфорту. Наскільки вибагливий до порядку й гігієни. Ким він себе звик оточувати.

На КСП справді не має бути випадкових людей. Але вони трапляються. Прибули ми з Юрком на командний, дістали завдання, виходимо, я питаю його як більш досвідченого:

— А чому оті двоє постійно труться біля комбата? Чому не зі своїм особовим складом?

— Вони тут сидять не випадково. Вгадують бажання господаря. Знаєш, така лакейська порода “чєго ізволітє-с”. А на особовий склад похуй — там сержанти, взводні якось раду дають. Он бачив, як у розвідників: усе тягне на собі Люгер, а командир до 12-ї дня спить.

— Та ладно.

— Серйозно кажу, захожу до нього, на годиннику без чогось 12-та дня, а він мене в трусах зустрічає… І каже: а чо ти так рано. Я кажу: родной, ти не ахуєл часом?

— Блін, коли б це ми хоч ніч у трусах поспали… Ну й тип, а як це він так пристроївся?

— Ну бойового досвіду нуль, самі понти, на командирську посаду вскочив випадково. Сцить комбату у вуха, що може щось вирішувати з волонтерами, постійно в Київ ганяє за машинами. От побачиш, скоро він на дембель піде.

Так і сталося. Любитель аристократичного сну до полудня невдовзі десь зник, і всю нелегку ношу командира розвідвзводу й далі тягнув на собі Люгер. Без зірочок, твердої посади, у статусі “сержанта-якому-непохуй”. Є такий тип сержантів, але про це потім.

КСП — місце проведення нарад, а отже, це не лише кінотеатр, а й головний ньюзрум батальйону: всі офіційні новини й перші інтерпретації народжуються тут. Як і специфічний командирський гумор. Кадрові офіцери полюбляють приказку: ніщо так не гріє душу, як зальот у сусідньому підрозділі. Ось як це буває на практиці. Комбат починає нараду з профілактики правопорушень:

— Контролюйте свій особовий склад. Інакше догани. Розпустилися. Он бійця з четвертої роти затримали з амфетаміном. Було таке?!

— Так, є в мене один. Не з такої сім’ї, з багаааатої, — відповідає ротний. Він за той зальот вигріб ще раніше. Тому публічна порка не буде тривалою.

— Але то все хуйня, — впевненим тоном продовжує комбат. — От у першому батальйоні зальот так зальот. П’яні виїхали КрАЗом на трасу, уїбали в сміттєвоз, який понесло прямо в поліцейську машину. Тому мене ще за такого наркомана не сильно й пожурили.

Статус КСП передбачає, що це доволі комфортне помешкання, нерідко командири тут же й живуть. Ну як комфортне, принаймні краще за те, де живуть звичайні бійці. Проте трапляються кумедні гримаси квартир’єрства.

У крайньому перед позиціями селі ми розміщувалися зі скрипом. У вцілілих хатах вже жили якісь військові. Лишилося кілька “висоток” — такі собі колгоспні двоповерхові багатоквартирні будинки. По них прилетить і не раз, добре, хоч підвали є. Ми з Артуром трохи запізнилися до “роздачі квартир”, нам дісталося абищо: горішній поверх, опалення нуль (це був кінець лютого), є світло, і то вже щось.

Для порівняння: КСП на першому поверсі з прямим виходом у підвал, з двома буржуйками. Втім, є одне “але”. Наша квартира була чи не єдиною, де нормально працював санвузол, а там — мрія кожного — унітаз! Нагадую: надворі лютий.

Інформація про переваги нашого розміщення швидко дійшла до командування батальйону. І тепер я щодня мав гостей. Заходить комбат, на обличчі показна суворість, пачка вологих серветок під пахвою виказує справжню мету візиту, але чин не дозволяє одразу заявити про неї:

— Що тут у вас, порядок? — погляд комбата знаходить двері в туалет.

— Так точно, резервна група в повному складі, 4.5.0., старший групи… — мені по приколу погратися в уставщину.

— Там? — комбат киває на двері, за якими омріяний унітаз.

— Так, — не можу стримати усмішку.

Ситуація дуже кумедна. Комбат молодий, він полюбляє суворо відчитати чи не кожного, хто трапиться йому на очі. Але зі строкатою пачкою серветок під пахвою важко вдавати із себе грізного командира, ну дуже важко.

Та й природа бере своє: він прийшов сюди посрати і ні для чого більше. Виходити із сортира й починати розйоб особового складу — це теж якось комічно. Тому прийшов, покакав і пішов.

Начштабу заходив без зайвого пафосу. Робив свою справу, потім сидів зі мною на кухні, пили чай, говорили про всяке різне. Цей гість анітрохи не намагався надати своєму візиту ознак якоїсь там перевірки. Та й не було що перевіряти. Ми постійно на зв’язку, у повній готовності, усі в наявності, горіляччя в цьому селі не водилося, словом, несли службу згідно-відповідно.

Місце, де вміють здивувати

КСП — це ще й певною мірою “турфірма”. Тут тобі дають путівку: це може бути one way ticket на позицію, а може бути й відпускний — документ, із яким ти щасливо і легально поїдеш на 10 діб додому. Якщо це не призначений заздалегідь захід, тебе просто викликають сюди рацією і вже усно доводять наказ чи розпорядження. Часто вони бувають доволі несподівані.

— Поїдете на інженерний склад, отримаєте там 70 протитанкових мін. Прибуваєте сюди, потім їдете їх встановлюєте. Ну не всі 70… Ось і все. За ніч повинні встигнути.

— Ми ж не інженерний підрозділ, ніколи їх не встановлювали…

— Ви — протитанковий підрозділ. Міни протитанкові. Хулі неясно? З вами начштабу поїде за старшого. Виконуйте!

Не без пригод знаходимо склади. Осіння темінь плюс туман добряче помотали нерви. При світлі телефонів немолодий майстер-сержант пояснив, як зводити танкові міни, — нічого мудрого. Знімати трохи важче, але це нам навряд чи стане в пригоді.

Завантажили, приїхали на КСП. Частину скинули тут, частину лишили на борту. Нарешті їдемо. Розбухлі слобожанські польові дороги, пікап заледве вигрібає. Начштабу впевнено вказує дорогу. Їдемо без світла. Згори-вгору. Аж ось на підйомі по нас починає працювати російський танк. Рррраз-дддва — пристрілюється і кладе поруч. Аж запахло свіжозораним ріллям. Дімон спрямовує машину в чагарники.

— По нас?

— А по кому ж?!

— Давай назад, — командує начштабу.

— Пане капітан, а як же завдання? — запитую я.

— Зажирно їм буде на сьогодні. Троє пацанів плюс начштабу.

Пікап котиться з горба. І ось знову навалює їхній танк. Але тут вже без варіантів. Не дістане. Ми повертаємося на КСП з невтішними новинами. Але наступної ночі завдання виконано — ворог не пройде!

“Тебе викликають на КСП” — фраза, яка означає, що треба зробити свій зовнішній вигляд максимально охайним і статутним, швиденько прибути.

Якось мене ця команда застала в не зовсім годящий для цього момент. Ми тільки-но повернулися з виїзду й дозволили собі за обідом пропустити кілька чарок “з устатку”. Аж тут викликає комбат. Зі мною то вперше, запитально дивлюся на Юрка, той каже:

— Та йди собі, що тут такого?

— Та від мене ж факел, — загризаю цибулею, але це так собі лайфхак.

— Дивись, у вас із комбатом помітна різниця в зрості. Не лізь до нього цілуватися і не спалишся.

Так і сталося. Ми говорили з комбатом на поважній відстані, я тримався впевнено, і моє скромне вживання оковитої лишилося непоміченим.

Досі я писав про КСП батальйону — свого роду Пентагон тактичної ланки. Ротний командно-спостережний пункт — це вже зовсім інша річ. Рівень комфорту тут спартанський. Статут вимагає розміщувати його за 800 метрів від передових позицій, я бачив і ближче. З побутових вигод тут хіба що генератор і старлінк, хоча це все може бути й на взводному опорному пункті.

Бліндаж, нора. Рівень обжитості залежить від того, як довго підрозділ стоїть на місці. У ротного теж може бути плазма, де йде те саме кіно, що й на батальйонному КСП. Але глядачів тут обмаль. Та і які тут глядачі? Виснажений, вічно невиспаний, а від того дратівливий ротний. Зв’язківець теж як з хреста знятий, охриплий від постійного бубніння в рацію. Може, хтось зі старших приданого підрозділу.

Кіно проглядають краєм ока — вся робота на рації 24/7. Сюди нерідко прилітає, пункт управління ротою — бажана ціль. Гостей тут не люблять. По-перше, відвертають увагу, коли роботи й так по горло. По-друге, їхня поява може “змалювати” ворожий дрон, і тоді ворожа арта почне рівняти ротний КСП із землею. По-третє, тут не треба ставити дурних і зайвих запитань: ротний, якщо він не долбойоб, сам знає, що робити, а якщо долбойоб, то візитери йому розуму не позичать. Тут відверто тхне війною, тому якщо відважний перевіряльник зі штабу навідається сюди, то навряд чи затримається навіть попити кави. Хіба що він особистий друг ротного.

війна військові спогади книжка література