“Дід”. Чому цей псевдонім один із найпопулярніших у війську та які вони — “олдскульні” солдати

Раніше дід (чи то пак “дєд”) в армії — це парубок 19–20 років у показово зношеній формі, головний убір на маківці, верхній ґудзик розстебнутий, комір підшитий надміру пишно, ремінь на яйцях. Цей успадкований із радянської армії типаж прожив у нашому війську приблизно до початку 2010-х і зник майже безслідно. Як і сама дідівщина стала явищем маргінальним. Зараз про неї згадують здебільшого в іронічному тоні. Боєць передпенсійного віку каже 20-річному хлопцеві:

— Принеси мені, будь ласка, мультитул.

— А чого я?

— Бо дідівщину ще ніхто не відміняв!

Це, звісно, жарт. Але в того старшого добродія позивний, швидше за все, Дід. Не знаю, чи досліджував хтось найпопулярніші псевдоніми в нашому війську, але готовий побитися об заклад, що “Дід” потрапить до топ-10, а то й топ-5. Зазвичай таким позивним нагороджують найстаршого в підрозділі. Легко запам’ятати і ні з ким не сплутаєш.

Олдскульні звички

Загальновидові ознаки Діда такі: вік під 60 років, служив строкову в радянській армії (як правило, у Казахстані чи Забайкаллі), де завчив фрази й слова на кшталт “разрешите доложить”, “построение” і “дежурний”, військове звання — солдат або старший солдат, має онуків, до речей ставиться бережно, неквапливий у всьому.

Чи не єдиний виняток, який я зустрічав, — кремезний Дід, десантник, який воював ще в Афгані, природжений воїн, пройшов усе АТО, у відмінній фізичній формі, на марш-кидку запхне за пояс багатьох із тих, хто посміювався з того, що він пам’ятає правління Брежнєва. У бою ну справжній тобі Джон Рембо. Але це дід-взірець, про таких складатимуть легенди.

Діди самі по собі категорія не проблемна, але є в них своя специфіка. Вони часто, як прийнято казати в армії, плутають педалі: щось забувають, хибно розуміють, ну, ясна річ, недобачають і недочувають. Ретроградні майже в усьому. Раз бачу: чимчикує Дід від пагорба, перебувати на якому геть небезпечно.

— Навіщо ти туди ходив?

— Та там зв’язок ловить, кумові дзвонив, у нього день народження.

— Діду, йо-ма-йо. Є ж старлінк, ти підключений, дзвони собі в месенджері на здоров’я, у тебе ж усе встановлено, навіщо вештатися на прострілювані ділянки?!

— Ну що ті месенджери… То ж день народження. Телефоном особисто воно якось наче з повагою.

Або ж таке:

— А ми тут надовго?

— Та Бог його знає. Ти на предмет чого, Діду, цікавишся?

— Та от би телебачення сюди кабельне провести, телевізор онде є. Ми з хлопцями скинулися б.

— Ні, дурна затія, читай новини в інеті, та й кіно можна з телефона подивитися.

— Кіно, — Дід оживився, — а що, і “Свадьбу в Малиновке” можна тут знайти?

— Та без питань. Хоча краще б ото радянську ностальгію не розводити.

— Ну порадь щось хароше…

Отримати гроші в дідовому розумінні — це зняти готівку з банкомата. Доки не проверне цієї операції, він не впевнений, що йому взагалі щось заплатили.

Діди й гроші — тонка матерія. Знав одну історію, гідну Стефаникового пера. Один Дід із танкового підрозділу старанно збирав гроші любому онукові на телефон. З картки не знімав, накопичував. І ось один негідник із його підрозділу, якому Дід похвалився, що назбирав потрібну суму, видурив у нього картку, пін-код і пообіцяв зняти гроші. Так, наївний чолов’яга не знав, що телефон можна придбати, розрахувавшись карткою. Негідник із грішми дременув у СЗЧ. Дід гірко плакав (за все своє життя він нікому не робив таких дорогих подарунків), але побратими швиденько скинулися грішми й купили онукові телефон.

Майстри та байкарі

Найчастіше дідів на бойові не залучають, хіба що вже геть людей забракне. Бігти цьому воїну з хворою спиною, колінами та задишкою ну дуже важко. А от на тиловій базі він візьметься за будь-яку роботу: ЗіЛа полагодить, дров напиляє, нарубає, їсти наварить, підшиє, підлатає все, що треба, води наносить, лазню організує. Вночі біля складу БК чергуватиме.

Він може цілий день сам з усім хазяйством управлятися, поки хлопці на виїздах. Але вже як приїдуть, то почне боротися за їхню увагу. То анекдотами про Петьку і Чапаєва, а то й такими архаїчними, що мають римовану кінцівку на кшталт:

— Комедія, мамо, з вас, солдат із мене та на вас!

Або:

— Скажи Григору, нехай підніме яйця вгору!

Пацани, особливо ті, що молодші, ржуть не так над змістом анекдотів, як над тим, що їхніми героями є Чапаєв або Пушкін — реліктові персонажі.

Або ж Дід почне загадки загадувати:

— А от ти ж водій, розкажи, як правильно клапан на ГАЗ-66 відрегулювати?

За таку допитливість Діда можуть і послати подалі. Багато хто з нас “шишарь” до війни бачив дуже здалеку, але, на жаль, вони в нас досі є штатною технікою.

Якщо Дід десь хильнув, то, швидше за все, розповідатиме про службу в радянській армії, онуків або свої амурні пригоди. Останній жанр вельми специфічний. У принципі, звичайні собі чоловічі побрехеньки, хіба що з такими специфічними інтер’єрами, як колгоспна контора чи молочна ферма.

Але Дід, що мав ще резервний псевдонім Будулай, бо зовні схожий на молдовського актора Міхая Волонтира, мабуть, і справді ще той ловелас. Тільки офіційних шлюбів мав три, а коли розмовляв по відеозв’язку з кумою, та відпускала такі жарти про його бороду, що здавалося, ніби Дід веде бесіду з досвідченою вебкам-моделлю. Про онуків говорив охоче, а про дітей, навпаки, морщив лоба:

— Перша дружина в Росію виїхала, давно вже. А от син наш, бозна, може, і зараз проти нас воює. Йому ж вже 30 років…

Дід Будулай задумливий, я б навіть сказав, романтичний і дещо експресивний. Кілька разів поривався списатися за станом здоров’я. Починав проходити військово-лікарську комісію, потім казав:

— Ну його нахуй, служитиму собі далі. Навіщо мені ті лікарі, сто год до них не ходив і ще сто не піду.

Дід зі взводу матеріально-технічного забезпечення — це такий собі стендапер. Я його про себе прозвав “буковинський соловей”. Він справді був із Чернівецької області, мав 59 років і відверто рахував дні до свого ювілею, адже це означало для нього законну демобілізацію. Дід спочатку потрапив до реактивного дивізіону.

— Вони що? Змушують ракету на плечі брати. А та ракета має 75 кіль. Я її як узєв та й на місце поклав. І кажу тому майорові: їбав я тебе і твої “Гради”. Ну й правда, треба Дідові тої ракети?!

Маю сумнів, що цей Дід аж так зухвало говорив із майором, але факт: потрапив він з артилерії на господарчі роботи. Що він там робив, не знаю, але байками годував усі вільні вуха:

— Бачив я там’о єкась написала “даю за згущонку” і телефон нуль шістдесять три…

— Діду, то ти й номер запам’ятав?

— Та не дзвонив, згущонка є, але єк вхопиш там якогось дідька, пранці, хай Бог милує.

Буковинська говірка на Донбасі з Дідом зле пожартувала:

— Ходев у магазин. Та й кажу їй: кицюню, продай мені кілю. А вона не знає, що то є…

Що й не дивно: на дідовому сленгу кіля — кіло — літр горілки. Так, донецька продавчиня виявилася неспроможною дешифрувати донесення “буковинського солов’я”.

Оборонці традиції

Не всі діди однаково приємні й кумедні. Я зустрічав старого живодера, який бурчав:

— Собак розвелося, треба одну пристрелити й повісити, щоб інші тут не вешталися.

Після цих дурних розмов у нього просто забрали зброю, з якою він і до того поводився не геть як вправно.

Траплялися зрадойоби-конспірологи-антисеміти, які одному Господу відомо, для чого пішли в армію, але вели такі отруйні розмови, що пацани з ними навіть за одним столом їсти гидували.

Бачив просто диваків, які приголомшували своїми кулінарними (кидати в борщ усе, що є під рукою, включно з варенням) і лікарськими (керосин як протигрибковий засіб) рецептами.

Але є одне стоп-слово, яке навіть найдурнішого Діда змусить усміхнутися, — “онуки”. Адам ще зовсім не старий дядько. Суворий у всьому: низький, грубий голос, курить такий міцний тютюн, що здуріти можна, на всі мої спроби розповісти якийсь анекдот відповідав:

— Та що анекдот, я тобі розкажу, як в натурі буває…

І видавав такі жорсткі історії з життя далекобійників, що сам Тарантіно позаздрив би цим поворотам сюжету.

Але вся суворість вмить спадала з нього, щойно згадував про онука, обличчя розпливалося в усмішці. Дід навіть у тіктоку дивився переважно якісь кумедні ролики про малих хлопчаків — вочевидь, вони нагадували йому улюбленого малюка.

Діди — це чи не єдина верства в армії, яка хоч трохи знається на звичаях і традиціях. За це їх полюбляють аватари. Дід точно знає, коли яке свято: Спаса, Перша Пречиста, Друга Пречиста. Отже, є привід для випивки.

На війні є низка своїх забобонів, але в дідів є власні “домашні заготовки”:

— Хлопці, не регочіть, це ж ніч на п’ятницю, плакати будемо.

Втім, жоден дід не годен зупинити ржач, час якого настав.

А от боротися з непристойностями, брутальними жартами інколи вдається. Загалом серед солдатів навряд чи є якісь теми, про які не прийнято говорити за столом. Але одного разу Дід перервав якийсь густо пересипаний матюччям базар:

— Хлопці, можна хоч за столом того хуя не згадувати? Дайте поїсти нормально. Та й свято сьогодні.

Ніхто на це зауваження не огризався. Мабуть, кожен згадав свій дім і обід із родиною, батьками, де й справді не говорять за столом жеребятіни, тим більше у свято.

війна військові спогади книжка література