“А.У.Є.!” та інші нестатутні гасла. Як війна стирає минуле й об’єднує зеків, ментів і гіпстерів

Курдюмівка під шквальним вогнем, але тут ще є вцілілі хати, а головне підвали, дерева, під якими можна заховати машину. Сонце ще пригріває, але це остання година, потім усе швидко почне вистигати: паде роса, туман і темрява.

Вже осінь, кінець вересня. Ми сидимо попід парканами, гріємось у цих останніх променях сонця, ніби намагаємося розосередитися. Це погано виходить, не дай Боже, накриють цю вулицю — 200-х і 300-х буде стільки, що машин забракне всіх вивезти звідси.

Але не видно жодного командира, який гаркнув би, щоб забилися по норах. А як ніхто не гарчить, то ніби й можна отак сидіти купками під парканами. Таке воно дурне колективне несвідоме, і всі ж уже не перший день на фронті.

Чого ми тут узагалі сидимо? Наших вишибли з посадки, але начебто без втрат. Тих, хто відступив, ось-ось мають сюди підвезти. По рації чую від наших, що пройобано комплект ракет до ПТРК, але то дрібниці, БК спишуть.

Навколо легкий хаос. Той момент, коли когось запитати про щось — марна річ. Ніхто нічого не знає. Наскільки можу собі уявити, там за залізничним насипом ще тримається мехбат, а от із дальніх позицій пішов відкат. Не питайте чому, бо почуєте безліч різних версій, кожна з яких буде правдивою лише частково, тому що після слів “я сам не бачив, пацани сказали” починається міфологія.

Сміхуйочків узагалі багато. Мабуть, це реакція на стрес

Тут ще з Петром трапилася комедія. Гахнуло зовсім поруч, він хотів сховатися в яму, але, здається, то була каналізація, і летіти б йому в неї бозна-скільки, але, на щастя, зачепився броніком, витягнули. Пореготали. Сміхуйочків узагалі багато. Мабуть, це реакція на стрес.

З курявою і гальмівним вереском на вулицю залітає кульгавий пікап. У кузові повно хлопців. Вони один за одним стрибають у придорожну пилюку. З пасажирського сидіння усміхається розчервонілий Юрок: усі живі, нікого не поранило. Але, здається, є контужені. Малий із розвідвзводу тихо й заторможено промовляє:

— Міна, блядь… Від нас метра три рвонула.

Його нерозлучний друг Тьома, навпаки, кричить, але при цьому він сам майже нічого не чує:

— А.У.Є.! Жизнь 30-ке!!!

Це він так радіє життю, висловлює емоції. Тьома десь мав у своїй біографії ходку на зону (підозрюю, що коротку й за якоюсь дрібною статтею). Часом він міг щось там просторікувати, що чи не єдиний нормальний москаль, якого він бачив, це якийсь там авторитет із Москви, з яким він сидів у дєда Лук’яна. І що авторитет той був суворий, але справедливий.

Тьомині байки ніхто слухати не хоче, всі ми дорослі дядьки, нікого вже не вабить тюремна романтика. Тому єдиний його співрозмовник — Саша, що має вигляд ну дуже досвідченого уркагана і говорить так, ніби й справді просидів пів життя, хоча весь його невольничий досвід — кілька років дисбату під час строкової служби.

Майже всі до цих “мурчань” ставляться вкрай іронічно. Ось і зараз Тьома насправді хоче висловити щось позитивне: так, він контужений, але вижив, і йому відрадно бачити нас тут живими. Але хіба може такий фрукт сказати щось на кшталт “пацани, радий вас бачити”. Ні, це занадто сентиментально. От А.У.Є. — інша річ.

Вертаємося на базу, у кузові восьмеро наших бійців, ми з Артуром у кабіні. Їхати мовчки нестерпно, особливо відтинок до блокпоста на каналі. Канонада не вщухає, дорога розбита, на узбіччі валяється тачка, що десь зранку злетіла з траси, на лобовусі велика записка із закликом не мародерити на запчастини, бо ж I’ll be back.

— Що воно таке те А.У.Є.? — запитує мене Артур.

— Та це така кацапська хуйня. Буквально “арестантский удел един” — зеківське гасло. Хоча, щиро тобі скажу, я взагалі не впевнений, що справжні арештанти таке кажуть. Це більш така інтернетівська забавка, коли підлітки, які корчать із себе блатних, вітаються так типу “А.У.Є. Жизнь ворам!”. От у мене в під’їзді був один такий, видно, у школі геть кепсько вчився, то він замість А.У.Є. написав О.У.Є. А Тьома придумав “жизнь 30-ке”.

Артур ще довгий час плутався, як правильно А.У.Є. чи О.У.Є., але за Тьомою це прізвисько закріпилося назавжди. Не тільки ми з Артуром, а майже всі пацани з нашого взводу казали:

— Бачили А.У.Є. з розвідвзводу в магазині… Пішло на позицію нас троє, Дігер і А.У.Є. з розвідки.

Справжні ауєшники — вагнери, зеки з чималими термінами на горбу — тиснули на нас звідусіль. Були серед них торчки-спідозники, але переважно це доволі боєздатна, озброєна до зубів ПВК із нещадною дисципліною, бандитським форсом і навіть певним азартом у бою.

Люди, які дивилися марафон і молилися за ЗСУ в інтернеті, пирскали зневажливо: та що там ті зеки? Ті зеки зрештою взяли Бахмут, а ми вкотре недооцінили противника.

Для чемного обивателя зеки — це соціальний непотріб, гідний лише зневаги й не вартий навіть зорового контакту, не кажучи вже про вербальний. Ну звісно ж, вони не робінгуди, і захоплюватися А.У.Є-культурою можуть хіба що підлітки з російської глибинки, бо, як співав їхній же гурт “Ансамбль Христа Спасителя”, “кто не сидел, тот не русский”.

На фронт нерідко йдуть люди, які мали колись проблеми із законом

Але чемні обивателі зазвичай не йдуть на війну, вони дають поради з дивана, як кому воювати й любити Батьківщину, тоді як на фронт нерідко йдуть люди, які мали колись проблеми із законом. Я особисто в цьому жодної трагедії не бачу. Ба навіть вважаю нашим прорахунком, що ми не стали масово залучати зеків до лав Збройних сил.

От по-чесному, без чистоплюйства: мобілізаційний резерв у нас не безмежний, добровольці всі давно в строю. Який сенс тримати на казенній баланді тисячі мужиків, готових взяти зброю і воювати? Хтось із них злякається і втече, хтось коситиме на здоров’я — ми таких фраєрів повно бачили і серед мобілізованих, але ж хтось себе покаже й хорошим бійцем.

Війна — це брудна робота

Війна — це брудна робота. Тут важко маминим квіточкам, які у своєму житті жодного разу навіть у туристичному поході не були, офісним дрючкам, які нічого важче хуя, пардон, пачки цигарок до рук не брали, ну й всякого роду іншим тюхтіям.

Зеки ж у масі своїй — люди геть невибагливі в побуті, охайні (щодо цього є низка табу), мають певний кодекс честі, який я не ідеалізував би, але це хоч якась система координат. Якої може не бути, наприклад, у пересічного колгоспника, що раптом у всьому розчарувався і починає все тлумачити на свій лад: “А я доброволець, хочу роблю, хочу ні, і вопше в нас демократія, я у свободній країні чи нє?”.

Серед зеків є люди, що здатні вбивати. Це базова характеристика для війни

Ну й, зрештою, серед зеків є люди, що здатні вбивати. Це базова характеристика для війни, хай там що кажуть різні гуманісти. Я зустрічав тих, хто чесно зізнавався: я не можу стріляти в людей. Але щоб так сказав закоренілий зек, уявити важко. Хіба що він тебе за повного лоха має.

Був у нас у батальйоні Антон, як виявилося, мій земляк, із Коростеня. Мав судимість за бандитизм. 90-ті, що тут скажеш. Я зрадів, коли почув, що він мій зьома, той спочатку поморозився, потім перепитав:

— Ну раз ти з Коростеня і приблизно моїх років, не можу не запитати, з якого ти району?

Так, у нас у Коростені у 80-х і на початку 90-х була ціла “війна” між мікрорайонами, щось на кшталт банд бігунів у Кривому Розі, але у своєму містечковому масштабі. Я хоч і ріс доволі тихим домашнім хлопчиком, який більше часу проводив за книжками, ніж із вуличними компаніями, але не оминув цієї пошесті, тому знав, що таке “скидатись на общее”, “гріти зону” й кілька авторитетних клікух. Без цього ніяк. Навіть відмінникам-задротам, яким я й був до свого 10-го класу.

Антон же в ті роки був у центрі всіх головних вуличних розборок і вів відповідний спосіб життя, тож у 1994-му пішов по етапу. Здається, він відмотав сім років. От від нього я не чув жодної маячні про А.У.Є., не бачив розпальцьовок та іншої бутафорії. Він узагалі говорив небагато й здебільшого по справі, уникав якихось гучних суперечок, тримав з усіма дистанцію. Бойових завдань не цурався, хоча й не виявляв якогось надмірного ентузіазму.

У жовтні 2022-го він дістав важке поранення в Зайцевому, відтоді ми з ним не перетиналися. Якщо хтось запитає, чиє товариство мені приємніше: добропорядного газди, який носить патріотичну футболку й ухиляється від призову, чи Антона з усім його лихим минулим, то я точно оберу останнього. Можливо, когось це здивує. Когось дуже далекого від фронтових реалій. Бо не знаю, як арештантський, а солдатський уклад точно для всіх єдиний.

На війні завжди діє принцип “сучий син, але наш сучий син”

Колись Яна Зінкевич казала мені в особистій розмові, що, мовляв, війна змушує спілкуватися і співпрацювати з тими, кого в цивільному житті просто уникав. ППКС, як то кажуть. На війні завжди діє принцип “сучий син, але наш сучий син”. Для мене особисто існує дуже широка презумпція невинуватості: якщо людина не зрадила і не скоювала злочини проти мирних, він наш боєць, ми з ним служимо в одному війську, у нас на шевронах один і той самий тризуб.

Він може бути алкот, зрадойоб, не вирізнятися великою сміливістю, просто бути неприємним у розмові, але він наш солдат. Цим усе сказано. І ще менше важить, яким було його минуле. Він тут, поруч зі мною, наші життя пов’язані одним мотузком, і ми разом деремося на круту скелю.

Армія, де більшість мобілізовані, допомагає приборкати стереотипи

Армія, де більшість становлять мобілізовані, допомагає приборкати стереотипи: інтелігентам і різній там мідлоті доводиться припинити жартики про “мудрий нарід”, робітникам і селянам, якщо поруч із ними служить різного роду інтелігенція, доводиться менше розпинатися про те, що воюють лише “прості люди”, а отих, “що з телевізора”, на фронті не видно.

Тут навіть про політику сперечаються мляво. Бо політика — це про вибори, а коли вони будуть і хто до них доживе — питання відкрите, тож і сперечатися немає про що.

Значно частіше за колишніх зеків мені траплялися колишні працівники МВС: дільничні, оперативники, слідчі, беркутівці. Щодо цієї касти в людей також є безліч упереджень, але для мене то дуже різні люди, й охарактеризувати їх усіх якоюсь однією рисою я не наважився б.

Учорашні стражі закону зазвичай вирізняються підвищеною допитливістю, спостережливістю (а це для війни ну дуже корисна навичка), напрацьованою роками недовірою до оточення. Цікаво, що самі себе та колишніх колег вони абсолютно спокійно називають ментами і не без задоволення можуть слухати блатняк.

Схильні до конспірології люди здатні вигадати теорію про те, що наші правоохоронці такі корумповані й так злилися з кримінальним світом, що слухають ту саму музику й оперують тими самими “поняттями”. Але ж і водії маршруток, далекобійники й будівельники також нерідко мають на флешці пісні про Шаріка, який “как і ти, бил на цепі”, “жигана Лімона” і подібний шлак.

З 2022-го так званий шансон заступила байрактарщина

Це ж не тому, що вони мафіозі? Блатняк у нас тривалий час посідав нішу “музики для справжніх мужиків”, для яких класика, джаз, блюз і рок занадто складні жанри, а попса занадто соплива й “бабська”. Цей, із дозволу сказати, дискурс заклався в 90-х і почав потроху руйнуватися лише з 2014-го, а з 2022-го так званий шансон заступила байрактарщина.

Але музичні налаштування змінити легше, ніж світоглядні. Для тих, чиє дитинство припало на 80-ті й 90-ті, уявлення про те, як має поводитися справжній чоловік, закладали не школа і дуже часто не батьки, а вулиця і масова культура. А там суцільні “понятія”. Звідси й тяга до блатної романтики. Навіть у тих, від кого це найменше очікуєш.

Молодий, років 25, водій Місько, недавно призваний із Франківщини до війська, якось видав:

— А що, блатним не так вже й погано бути. Мені один розповідав. У нього там у камері все було: їли курей гриль, ще й охоронці їм проституток у камеру заводили. Ну то всьо за гроші, звісно.

— Міську, тобі зарплати на курку гриль бракує чи ти дівчину собі зняти не годний? — я ледве стримую сміх.

Ну ладно Саня, Тьома чи Антон, які відмотали свої строки, будуть щось таке розповідати й ностальгувати за молодими роками. А цей напівгіпстер куди? Модні декоративні татухи, брендові цивільні шмотки, підстрижена в барбершопі борода — йому на біса ця блатна романтика? Думаю, хіба що для того, щоб підтримати розмову.

Молодих хлопців у “махрі” зустрічаєш не так щоб часто, тож у них часом виникає комунікативна проблема: а про що з цими 40–50-річними “дідами” говорити? Ну точно не про комп’ютерні ігри чи криптовалюту, ось і намагаються молоді люди привернути до себе увагу переказами небилиць, почутих на ютубі.

Та з часом усе вирівнюється, що далі, то більше розмов про війну, про власний бойовий досвід. І байдуже, кому скільки років, хто сидів у тюрмі, а хто ловив злочинців чи стеріг їх у в’язниці. У нас виробляються своя субкультура, свій сленг, свої традиції, і жодне А.У.Є. туди не впишеться. Хіба як жарт.

війна військові спогади книжка література