Намалювати своє горе. У Києві відкрилася виставка картин, створених вдовами військових
25 вересня в київській галереї "Барви" відкрилася виставка картин вдів українських захисників "Малюю серцем". У ній узяли участь 60 жінок. Раніше жодна з них не малювала професійно, а дехто вперше взяв у руки пензлик. Жінки працювали під опікою професійних художників. Арттерапія — те, що допомогло їм знову відчути смак життя.
Втрату своїх половинок проживають тисячі українських жінок і чоловіків під час цієї війни. Хтось сидить на антидепресантах, комусь допомагають психологи чи рідні, хтось намагається впоратися з утратою наодинці.
Картини, представлені на виставці, та їхні авторки
![Світлана Солонська, "Остання зустріч". Чоловіка Владислава востаннє бачила 22 лютого 2022 року. Тоді його викликали на базу "Азова", де служив від 2015-го. Загинув в Оленівці](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px_7_MbF7ZVz.original.png)
Світлана Солонська, "Остання зустріч". Чоловіка Владислава востаннє бачила 22 лютого 2022 року. Тоді його викликали на базу "Азова", де служив від 2015-го. Загинув в Оленівці
![Юлія Шубіна, "Самотність". Чоловік Ігор Корчак пішов на війну у 2014 році у складі "Правого сектору". Загинув 24 березня 2022-го](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px_6.original.png)
Юлія Шубіна, "Самотність". Чоловік Ігор Корчак пішов на війну у 2014 році у складі "Правого сектору". Загинув 24 березня 2022-го
![Яна Яненко, "Дівчина Санта Муерте", "Минуле Майбутнє Сьогодні". Втратила чоловіка через два роки після їхнього знайомства. Павло Івашкевич загинув від осколкового поранення 10 квітня 2022 року](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px_2.original.png)
Яна Яненко, "Дівчина Санта Муерте", "Минуле Майбутнє Сьогодні". Втратила чоловіка через два роки після їхнього знайомства. Павло Івашкевич загинув від осколкового поранення 10 квітня 2022 року
![П'ятигорець Анжела, "Мій Ангел", "Наші тіні". Її чоловік, полковник Національної Гвардії України Сергій П'ятигорець, загинув на війні п'ять років тому. Пара була разом 26 років, мають двох синів](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px_4_vFqL73w.original.png)
П'ятигорець Анжела, "Мій Ангел", "Наші тіні". Її чоловік, полковник Національної Гвардії України Сергій П'ятигорець, загинув на війні п'ять років тому. Пара була разом 26 років, мають двох синів
![Надія Литовченко, "Колискова буття". З чоловіком познайомились у 2015 році на військових курсах для цивільних. Того самого року вдвох поїхали на війну як добровольці-парамедики. 12 липня 2022 року 33-річний Андрій загинув від поранення в голову на Харківщині](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px_1.original.png)
Надія Литовченко, "Колискова буття". З чоловіком познайомились у 2015 році на військових курсах для цивільних. Того самого року вдвох поїхали на війну як добровольці-парамедики. 12 липня 2022 року 33-річний Андрій загинув від поранення в голову на Харківщині
![Наталія Шпакович, "Бавовна". Чоловік Євген загинув під Бахмутом](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px_5.original.png)
Наталія Шпакович, "Бавовна". Чоловік Євген загинув під Бахмутом
![Віта Каганюк, "Почуття". Чоловік Петро Каганюк загинув 18 березня в селищі Буди Чернігівської області. Вперше пішов захищати Україну у 2015 році](/media/images/Koristuvatski_rozmiri_1000x800_px.original.png)
Віта Каганюк, "Почуття". Чоловік Петро Каганюк загинув 18 березня в селищі Буди Чернігівської області. Вперше пішов захищати Україну у 2015 році
На стінах галереї висять написані олійними фарбами картини. На багатьох зображено жінок. Вони самотні, сумні, часто дивляться вдалечінь на лоні природи. Іноді на картинах зображено жінок з чоловіками, які тримають їх за руку чи обіймають.
“Уявила себе на Лисій горі, куди мене водив чоловік”
43-річна власниця приватної школи в Києві Юлія Мовчан — струнка, приваблива блондинка з розпущеним волоссям і в легкій сукні. Намалювала дві картини. На одній — дівчина в синьо-жовтому одязі дивиться на гори.
![Юлія Мовчан біля своїх робіт. Фото надали організатори виставки](/media/images/x9o7QQqNpfn7kQmgYk90cK7vhFyOwA5_knOHEdMUwNyNfLh.original.jpg)
"Уявила, що це я на Лисій горі в Києві, куди мене водив чоловік. Моя дівчина підняла догори руки. Я сама, бо мій чоловік десь на небі. Уся галявина — у квітах сон-трави. Якось у школі вчитель розказував нам про сон-траву, зокрема про те, що вона дуже рідкісна. Потім я знайшла її кущик у нашому селі на галявині. Постійно весною бігала на нього дивитися. Розказала цю історію чоловікові. Якось він узяв мене за руку й відвіз на Лису гору. Завів на всіяну сон-травою галявину. Не можу передати емоції, які відчувала. І не можу передати емоції чоловіка, коли він побачив моє щастя. На другій картині — ми на острові Джарилгач. Там ми побували під час весільної подорожі".
Юлію дуже захопив процес малювання, особливо змішування фарб. Збирається намалювати вже третю роботу.
— Малювання — саме те, що було мені потрібно, — каже вона. — Сльози нікуди не зникли, але з'явилося щось нове: позитивні емоції, наприклад, тепла й розуміння інших людей. Я перестала ображатися на парочки, які ходять за руку. Бо в мене був період відчуття несправедливості — чому вони можуть це робити, а я — ні. З'явився смак до їжі, бо він зник, як під час коронавірусу.
З чоловіком Юлія познайомилася 15 років тому, у 2008-му. Тоді її сестра, власниця кіоску, попросила замінити її на кілька годин. Олексій з колегами прийшов за кавою. Коли повернувся, то сказав їм: "Ця жінка буде моєю". Вони лише посміялися.
— Якось він запропонував зустрітися, — згадує вона. — Але потім виникла якась проблема. Він прийшов до кіоску, залишив троянду й записку, просив зателефонувати. Ми розмовляли майже дві години. Я відчула рідну душу. Але тоді не склалося. Через три роки, у 2011-му, він знайшов мене у соцмережах.
![Юлія з чоловіком Олексієм. Фото з сімейного архіву](/media/images/VvqoJe257rToFM8GeV0ZF0Ic5WcgDKU_cMmME6Ul7qgZNGi.original.jpg)
Відтоді я почувалася найщасливішою людиною у світі. Він допоміг подолати страх. Я пірнула з аквалангом, почала стріляти з рушниці й відкрила власну школу. Олексій сам робив у ній ремонт.
Він вирішив піти на війну 24 лютого. Раніше воював у зоні АТО, займався боротьбою без правил. Мав воєнний досвід, був командиром взводу. Загинув 1 травня на Донеччині. Його група врятувала 11 осіб і котика з-під завалів на околиці села Велика Новосілка, але потрапила в засідку. Олексій загинув. Йому було 48 років.
На найближчу відпустку мав два обов'язкові пункти: збільшити обручку, яка стала надто малою, і здати біоматеріал для штучного запліднення. Пара хотіла мати дітей. Також планували всиновити дитину, яка втратила батьків через воєнні дії.
"Жінка змінюється після втрати. Вона не має очей”
45-річна Ольга Дзизюк працювала над своєю роботою у Львові під опікою місцевого художника.
![Ольга Дзизюк за роботою. Фото надали організатори](/media/images/FPZQ7FMY83MVhtNVGfob1MjD93H4aSF-RKg_PzDQmTLsg1R.original.jpg)
— Це було так, що ти занурюєшся в себе й починаєш шукати такі струни, до яких не торкаєшся у звичайному побуті. Переходиш на ті вібрації, які поєднують тебе з минулим. І в цих спогадах відновлюєшся, — каже Ольга.
На її полотні — українка у вишитій сорочці, з головою ляльки-мотанки, яка замість очей має перехрещені нитки.
— Це жінка, яка попри все має берегти те, що нам дали наші чоловіки. Я намалювала безмежну вдячність чоловікові. Він нас дуже любив. Я намагалася показати, що жінка змінюється після втрати. Вона не має очей. Багато чого не має. Але треба якось жити, — каже Ольга.
Ольга, як і її чоловік Олексій, — родом із Запоріжжя.
— Ми разом навчалися на біологічному факультеті в Запоріжжі, — розповідає Ольга. — Познайомилися на гуртку юних орнітологів, яким керував Олексій. Після закінчення навчання одружилися й оселились у селі Верещиця на Львівщині, де він працював у мисливсько-рибальському господарстві. Згодом став директором. Разом були 24 роки, маємо двох доньок. Олексій Дзизюк був місцевим депутатом, активістом. У 2014-му брав участь у Революції гідності. Повернувшись з Києва, постійно рвався на війну.
— Він завжди говорив: "Треба тих москалів гнати", — згадує Ольга. — Я відповідала, що все одно наші народи мають якось жити поруч і шукати спільну мову. Він повторював: "Олю, ти не розумієш, москаль — це не та нація, яка може спокійно жити".
Врешті у 2017-му Олексій поставив сім’ю перед фактом: підписав контракт. Сказав: "Я інакше не можу. Якщо ми їх не зупинимо, вони будуть у Львові".
Служив у 24-й бригаді ім. Короля Данила. Його мали комісувати, перевести в резерв, бо зірвав спину. Востаннє родина бачила його 16 березня 2022 року. Загинув через шість днів, 22 березня біля Попасної. Перед тим зателефонував дружині та сказав, що має йти на позицію. Я відповіла: "Тільки бережи себе". — "Не хвилюйся, ти ж знаєш, що зі мною завжди все буде добре", — відповів. Але з наступного дня вже не вийшов на зв’язок.
Ольга дізналася про смерть чоловіка через три дні з соцмереж. Відкрила фейсбук — а там вся стрічка у співчуттях.
Ольга дізналася про смерть чоловіка через три дні з соцмереж.
Картина як сімейна реліквія
Виставку в Києві організував благодійний проект "Жива. Справжні історії кохання", щоб допомогти вдовам українських захисників разом пережити втрату. Учасниці проєкту не лише малюють, а й займаються екібаною чи роблять колажі.
— Я не психолог, але маю власний досвід переживання втрати чоловіка 15 років тому, — розповідає засновниця проєкту Олена Сокальська. — Він загинув в автокатастрофі. І я знаю, які результати дає арттерапія. Тому й узялась за цей проєкт. Адже дехто з учасниць уже рік на антидепресантах — і це не допомагає. А наш проєкт працює через спілкування з людьми, які розуміють і підтримують. Через пошук у собі сил на творчість і, власне, через результат цієї творчості. Також дівчат надихає створення картини-історії як сімейної реліквії. Тут вони виносять на полотно почуття, думки, мрії з минулого, щоб поставити крапку й розпочати нове життя. Також за час реалізації проєкту вони постійно спілкуються, розповідаючи про своїх близьких: з журналістами, з друзями, з колегами. Від цього справді стає легше.