Г

“Галя! Наші прийшли! У них інтернєт єсть! З космаса!” Замальовки офіцера ЗСУ зі звільненої Харківщини

Олександр Жураковський – раніше львівський ІТ-шник, а нині офіцер 80-ї бригади ЗСУ, ділиться своїми першими враженнями від звільненої Харківщини. Публікуємо їх з дозволу автора.

15 вересня. Ізюм. Місту сильно дісталося

Олександр Жураковський, фото з особистої фейсбук-сторінки
Олександр Жураковський, фото з особистої фейсбук-сторінки

Багато розвалених будівель різного призначення: підірвані мости, спалені заправки, розбиті школи й цивільні багатоповерхівки. Сліди прильотів по дорогах і спалена мерія. Купа битої й не дуже ворожої техніки – браві вояки вже замальовують м*дацькі Z-ки і трофеять уціліле, а браві ремроти шустро розтягують напівуціліле.

Покинутої техніки, речей і боєприпасів – просто дохріна. І, що характерно, малювали свої Z-ки всюди: на техніці, на блокпостах і стовпах ліхтарів, на віджатих цивільних машинах. Не допомогло. Посеред дороги візуально цілий танк з Z та з "Аллаху акбар" на дулі. А поряд – рідкісний звір: у хлам розвалений "Солнцепек", реактивний вогнемет: башта й бойовий модуль з ракетами валяються метрів за 20 від шасі. Гарно йому прилетіло, солідно хтось насував.

Автор на тлі спаленої будівлі мерії (будівля постраждала від обстрілів російської армії)
Автор на тлі спаленої будівлі мерії (будівля постраждала від обстрілів російської армії)
Житловий будинок в Ізюмі після обстрілів російської армії (ще на початку вторгнення, там нічого не ремонтували). Фото автора
Житловий будинок в Ізюмі після обстрілів російської армії (ще на початку вторгнення, там нічого не ремонтували). Фото автора
Знищений російський "Солнцепек"
Знищений російський "Солнцепек"

І люди. Різні. Дехто стримано проходить повз, хтось радісно біжить обійматися зі сльозами, а дехто й вовком дивиться.

Із загальної маси вибивався один кадр: біля чергового "пункту зв'язку з інтєрнєтам через космас" здоровий лось років 30-35 почав скандалити що "всєм пазваніть дают, а мнє ужє трєтіє ваєнниє не дают ігру скачать!! Ви ваєнниє, ви абязани інтернет мнє дать. Я пол года бес связі ждал, немедлєнно дайтє ігру скачать". Хрін його знає, як на таке реагувати. То послали в жопу. Пощастило чуваку, що сержанта поряд не було – там такий сержант, що й підсрачників у дорогу надавав би.

Біля “Солнцепека” перетнувся з натовпом журналістів, на свою голову поздоровався з одним англійською, коли зрозумів, що іноземці. То була помилка – вони почули англійську й набігли натовпом, обвішали мене мікрофонами й давай брати інтерв'ю щирою іноземною.

До того ж озвучували запитання, на які в мене взагалі не було відповідей. Типу:

– Прокоментуйте, а що це за страшна така зброя спалена у вас за спиною, і які характеристики "Солнцепека"?

– Поняття не маю. Спалили, то й добре. От заберуть цей брухт звідси – стане ще краще.

Не знаю, чи їм сподобалося таке інтерв'ю. Але, можливо, я вже звізда й покажуть у тілівізорі. А може, й ні – бо я на більшість запитань так відповідав. Ну, не скажу ж я їм, що цивільний ІТ-шник, а не монстр війни, і дупля не даю в тактиці батальйонних груп, планах генштабу й характеристиках москальської техніки? (Насправді по техніці досить непогано даю, а на тлі деяких вояків – узагалі гуру.) Але конференції та публічні виступи і в ІТ-шні часи не любив. Не моє.

А, і кицька ще. Прибилася напівдика – спочатку навіть ковбасою приманити не могли, боялась. А через пів години бачить, що не ображає ніхто, то й заперлась до мене, віджала половину крісла, лежить тепер ззаду, гріє спину й мурчить як трактор. Фіг виженеш уже.

Кицька, яка нещодавно була напівдикою
Кицька, яка нещодавно була напівдикою

Місту дісталося не від нас зараз, а від тих мудаків ще кілька місяців тому. Просто ці уроди нічого не ремонтували весь цей час.

12 вересня. Села на Харківщині

Можливо, надто емоційно й пафосно буде. Але крім адреналіну й куражу самого нашого наступу, є важливий момент і враження також від зустрічей з місцевим населенням. Людьми, які по кілька місяців були хто просто без зв'язку, хто без світла / газу / води. І з сотнями їхніх історій, частину з яких навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів – з позитиву й за які ФБ не забанить.

Епізод перший. “Галя! Наші прийшли! У них інтернєт єсть!”

Колупаюся в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю, бо плануємо ночувати. Звідкись поряд відчайдушний крик, від якого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:

– Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І в них інтернєт єсть! Із космасааа! Звоніть можна! По вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!

На крик з-за парканів починають висовуватися голови (як у мультфільмах, чесне слово), і за мить підтягується пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами й динями.

– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.

Ну, якщо корисні поради дають одразу – то точно вже наші... ))

Місцеві жителі, які прийшли скористатися "інтернєтом з космаса". Фото автора
Місцеві жителі, які прийшли скористатися "інтернєтом з космаса". Фото автора

Епізод другий. “Апєрєділа, каза драна!”

Курю зранку, підтюпцем прибігає жіночка з відром і великою сумкою в руках. Захекано:

– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила й пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!

Придивляюся й розумію, що вона абсолютно серйозно, що не жартує – відро, повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.

– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитися.

– Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам с утра було.

Розумію, що відмазися не вдасться. Та й не хочеться: свіжий гарячий борщ – то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:

– Та й принесли вже нам. І хліба, й кавунів, і...

– От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я їй зараз! Ну, вже як у Люськи хліб взяли, то й борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..

Беру відро (відро!!!) борщу, обіймаємося з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ – афігенський. Як удома. Зі свіжим, теплим ще хлібом і пиріжками з капустою. Усі щасливі.

Епізод третій. “Беріть! Олєг крутий!”

Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковаті на вигляд. Сутулі плечі, хода перевальцем, бриті, в штанах абібас – класичних таких. Спостерігаю. Підходять – один, найвищий:

– Добрий день!

– Добрий.

– А мені вже два місяці, як 18 год було!

Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:

– Ну, вітаю..

– Так я і паспорт магу паказать!

– А навіщо? Я ж не паспортний стіл і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш чи що?

– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добраться вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?

Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає в руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут у ЗСУ. А банда – на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююся трохи... Корєша інакше розцінюють паузу:

– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим у тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо, де вона.. Беріть, не апазоріт. І "Таврію" мою віджали, гандони!

Охрініваю повторно…

Епізод четвертий. “ЗСУ папу знайшли!”

Вечір, стаємо, розгортаємо зв'язок. Майже одразу – вхідний виклик на вайбер, яким я майже не користуюся. Дивлюся на відверто симпатичну аватарку – білявка з гарною усмішкою. Ну ок, симпатичні білявки – це ж добре? Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:

– Це хто???!!! Шо нада?

Дивуюся, звісно, але й не таке чули:

– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви мене питаєте, куди дзвоните?

– Яка я вам жіночка??!!!

(На аватарці справді дівчинка 20-25 років.)

– То ви мені дзвоните!!

– Еммм.... (аж у ступор увігнала).

– У мене три пропущені від вас! Учора! Що хотіли??

Панічно згадую, де й кому я міг учора дзвонити. Ще й по вайберу. Блискає спогад у голові:

– Слухайте, а ви часом не Аліна?

– Аліна...

– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...

– СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..

Охрініваю:

– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!

... Тиша... Майже пошепки:

– Що, правда?...

– Угу. Він учора підходив, попросив подзвонити, казав, у тебе вчора день народження, привіта..

– Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач, істерика. Повірила..

Кілька хвилин намагаюся заспокоїти. Вдається.

– А де він?..

Згадую, що вчора ночував у Бугаївці.

– Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да???

– Емм...

– ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!!! Папа!!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там уже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!

– Тільки їдьте через...

Куди там. Про мене й про телефон уже забули... Ох же й нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною й шебушною Аліною))

Такі ось кілька епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, інколи пробиває.

контрнаступ зсу зсу звільнені території харківщина

Знак гривні
Знак гривні