У

"У наших героїв немає часу на ненависть". У Берліні показали фільм "Життя після Бучі – травма і надія"

Німецькі режисери Міла Тєшаєва та Маркус Ленц зняли документальний фільм, у якому показали, як життя повертається в Бучу, Ірпінь і Бородянку. Минулого тижня стрічку презентували в Берліні й почали працювати над її фестивальною версією.

У квітні режисерка Міла Тєшаєва запропонувала подрузі й режисерці монтажу Євгенії Даниленко змонтувати фільм, над яким вони з Маркусом Ленцом почали працювати.

Міла кілька разів перепитала Женю – чи не надто вона травмована, щоб узятися за кіно, – адже в будинок її батьків у Києві влучила ракета, а сама Даниленко волонтерить від початку війни й навіть створила фонд «Паляниця» разом з групою ізраїльських волонтерів, який закуповує й доставляє ліки в окуповані та щойно звільнені міста.

Міла й Женя – колишні киянки, які після початку війни повернулися в Україну.

"Якщо війна прийде в мій дім, я хочу бути вдома", – написала про це Тєшаєва у своєму щоденнику.

Вона вела щоденник від 1 березня до 20 квітня, у якому фіксувала думки, замітки та фото. Ця робота стала фотопроєктом "Осколки життя. Щоденник України", який демонстрували в Музеї європейських культур (Берлін).

2 квітня Міла вперше потрапила в Бучу та почала фільмувати все, що бачила.

Спочатку – прибирання

Фільм починається з кадрів зруйнованого мосту через річку Ірпінь і прибиранням уламків у будинку, в який влучила ракета. Авторка немов натякає, що доведеться замести залишки старого світу, щоб почати будувати щось нове.

Кадр з фільму. Жінка прибирає в згорілому житлі
Кадр з фільму. Жінка прибирає в згорілому житлі

"У наших героїв немає часу на ненависть. Коли війна відходить, люди потрапляють у стан «clean the mess» – їм треба прибрати уламки будівель, викопати тіла загиблих, опізнати їх і знову поховати. Так, вони переживали колосальний біль і травму, але водночас мали розв’язувати багато завдань і відновлювати життя у своїх містах. Сподіваюся, це свідчить також про те, що в мого народу є ця здатність", – розповідає Міла.

Кадр з фільму. Ексгумація загиблих у Бучі
Кадр з фільму. Ексгумація загиблих у Бучі

Глядачі очікують на воєнну драму, але спостерігають за людьми, які ховають загиблих і лагодять паркани.

У фільмі кілька героїв показують, як війна спотворила їхні будні. Мешканка Ірпеня Ольга перетворила свій ресторан на прихисток для сусідів.

Кадр з фільму. Ірпінчанка готує їжу у дворі
Кадр з фільму. Ірпінчанка готує їжу у дворі

Вона готує їжу на вулиці та згадує, як напередодні війни закінчила ремонт у квартирі й мріяла про кухню в подарунок на день народження, а в результаті того дня отримала ексгумацію трупа сусіда.

Кадр з фільму. Мешканка Ірпеня розповідає про своє життя під час війни
Кадр з фільму. Мешканка Ірпеня розповідає про своє життя під час війни

Тіла, як і смерть, – усюди. Юрій, голова комунальної служби Бородянки, бідкається, що закінчилися гроби, а Червоний хрест допомагає лише живим. Ось жінка звертається за допомогою до патологоанатомів, бо труп її чоловіка загубили, а збентежений копач на кладовищі, ховаючи невпізнані тіла під номерами після 400, розповідає, якою гарною була Бородянка до війни, "навіть моря не треба було".

Кадр з фільму. Зруйнований будинок у Бородянці
Кадр з фільму. Зруйнований будинок у Бородянці

Міла згадує, як у день зйомок на Бородянському кладовищі було викопано 15 могил для загиблих, а сама вона збирала у фейсбуку кошти, щоб закупити гроби, які стали дефіцитними. Друзі Тєшаєвої – переважно фотографи й режисери – переслали їй 1,5 тис. євро, за які купили 50 найдешевших гробів – по 800-1500 грн кожен.

Кадр з фільму
Кадр з фільму

Пазли горя та сліз

Особливість роботи режисера монтажу – сотні раз передивлятися картинки та складати їх, як пазли.

"Зрозуміла, що я найвразливіший член команди, – каже Женя. – На деяких кадрах, як-от вивезення дітей з містечка, я плакала разів по десять. Дитина реве, дорослі відвертають обличчя, і я сльозах. Так жаль малого, якого позбавили права жити з батьками у своєму будинку".

Євгенія порівнює роботу над стрічкою з волонтерством, коли ти наче закриваєш одну проблему, але насправді вже мостиш дорогу, збираєш кошти й залучаєш людей для розв’язання наступної.

Зізнається, наснаги закінчити цей монтаж додавав власний проєкт фонду "Паляниця" – постачання наборів Rape kit. Вони допомагають жертві зґвалтувань або катувань власноруч зібрати докази й передати їх слідчим. Докази зберігаються 50 років, що означає, що рано чи пізно всіх злочинців знайдуть і покарають.

Одна з найбільш щемливих героїнь фільму – 13-річна Оля, єдина учениця у класі бородянської школи. Крім неї в кадрі також її вчителька. Педагог по зуму робить перекличку учнів, запитує хто де й намагається підбадьорити дітей. Оля повернулася в Бородянку – вона радіє, що вже дома, бавиться з кошеням, проходить крізь садок у квітах, але визнає, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. "Ніби час зупинився", – зітхає підлітка.

Проте у фінальних кадрах фільму більше надії, ніж смерті. Він неначе позичений з фільмів Кустуріци – посвячення військових, яке закінчується одруженням новобранця. Молодята цілуються й танцюють під аплодисменти глядачів.

"Сподіваюся, стрічку перегляне якомога більше глядачів. Ми хотіли, щоб за назвою Буча люди побачили інших людей і на мить уявили, що окупованим може бути кожне містечко Європи", – каже Міла.

У майбутньому режисерка планує стежити за долями героїв і знімати нові стрічки про наслідки окупації.

Довідка

Міла Тєшаєва народилась у 1974 році в Києві. Після проходження курсу "документальна фотографія" змінила професію фінансового аналітика на фотографію.

Від 2004 року Міла займається проєктами на території колишнього СРСР, багато років працювала на Кавказі та в Каспійському регіоні. У 2004 році випустила збірку "Багатообіцяльна вода".

У 2010 році Тєшаєва перемогла в американському фотоконкурсі "The best of photojournalism 2010" з серією робіт про перші повоєнні місяці в Грузії.

Її персональні виставки відбувались у музеях Німеччини та США.

бучанська різанина документальне кіно війна буча

Знак гривні
Знак гривні