«Їздив на червоне, бо не було кого пропускати», – розповідь київського таксиста про роботу під час війни

– А ми точно встигнемо доїхати до комендантської години?

Моя пасажирка буквально влетіла в салон, хапаючи повітря від хвилювання і, схоже, від страху. Вона бігла з поїзда до мене, бо до 22:00 (початок комендантської години в Києві) залишилося 30 хвилин. А драматизму всій цій історії додавала сирена, яка на вокзалі дуже гучна й увімкнулася зараз, наче щоб привітати її потяга зі Львова.

– Я сирен ще не чула від початку війни, – зізналася дівчина, коли трохи заспокоїлась. – Першого дня виїхала до Австрії. І ось наважилася повернутись на кілька днів. Відвідати батьків і забрати речі з орендованої квартири. Глянути на «нову цивілізацію» в морозилці – так тікала, що просто висмикнула холодильник з розетки, а продукти там залишила. Виселяюся. Знайшла у Відні роботу. А як вам тут, у Києві, живеться? Ви виїжджали?

Я не виїжджав. І думав, як відповісти на запитання. За ці півтора місяця Київ щотижня був іншим містом. Від панічного – в перші кілька днів і до мертвого – коли з вулиць зникли люди й машини. Серед дня – абсолютно порожній Хрещатик і ти на ньому єдина людина в єдиній машині. Це дивно й моторошно. Зізнаюся – їздив на червоне світло, бо не було кого пропускати.

Зізнаюся – їздив на червоне світло, бо не було кого пропускати

А потім почалася поступова реінкарнація. Спочатку завдяки волонтерам, які запустили кухні в закритих ресторанах. А опісля і звичайним мешканцям, які втомилися боятись і почали самоорганізовуватися. Раніше в моїй багатоповерхівці «добрий день» сусідам казати не було заведено, а тепер у нас ціла група у вайбері та власна підпільна волонтерська організація з кількома водіями, які їздили раз у кілька днів на позиції до хлопців зі смаколиками, спеченими на кухнях мого дому.

З чого ж почати? З першого дня? Неприємно згадувати. Тремтіли і руки, й голос. Не знав, за що братися. Збирати речі? Утікати? Це ж така захисна реакція організму на страх – бігти? Того ранку я сів у машину з наміром возити людей – зазвичай мене це заспокоює, але не тоді. Ефір служб таксі розривався. Усі хотіли їхати хоч кудись. Паніка вимикає тверезе мислення. Керують інстинкти. Я вивіз жінку з рюкзаком і котом на дачу до друзів за Бучу. Чомусь того, першого, дня вважали, що під Києвом буде безпечніше, ніж у ньому. Ми проїжджали черги людей до банкоматів і кілометри машин у заторі на заправку. Вона ридала всю дорогу, я намагався заспокоювати, але слова застрягали в горлі. Це єдине виконане замовлення того дня. Космічні тарифи, до яких я зазвичай дуже охочий, стали чимось зайвим. Бо яка цінність цих грошей, якщо завтра тут можуть бути російські війська?

Далі були жахливі ночі в очікуванні сирен. І здавалося, що цей стан перманентного стресу триватиме вічно. Але ні – швидко звикаєш. Сирени? Не дивно, вони разів по 10 за день. Може прилетіти? Та може. Але не мусить.

Може прилетіти? Та може. Але не мусить

Я знайшов себе у волонтерстві. Провізія – на позиції; продукти – на волонтерські кухні; ліки, кисневий концентратор – хворим; готові порції їжі – в лікарню; розвантаження потягів з гуманітаркою із Заходу. Завезти-привезти волонтерів. Жити стало значно простіше. У тісній команді людей, яким не байдуже. Попутно завжди підвозив людей, бо громадський транспорт не працював. Якщо залишався час – брав замовлення через таксі. У ті дні критично бракувало водіїв. З Виноградаря на вокзал тариф менше ніж 500 гривень можна було навіть не пропонувати. Легше було вийти на вулицю й ловити машину з руки або йти пішки. Хтось та й підбере. Тоді було багато співчуття та взаємної допомоги.

А потім почався «ефект МакДональдса». Знаєте, це коли в місті відкривається перший «мак», то всі його обговорюють і хочуть туди потрапити. На Ігорівській відкрився «Світ кави» – нарешті можна випити нормальний капуч! На Героїв Дніпра в ТЦ працює «Молоко від фермера» – свіжа випічка! На зупинці там-то в продаж викинули сигарети! У тому-то «Сільпо» сьогодні знижка на куряче філе. Буденні речі раптом стали чимось важливим — таким, що треба обов'язково повідомити сусідам у чат.

...Цей мій потік свідомості частково вербалізувався в розповідь для пасажирки. Вона слухала зацікавлено. І перепитувала те, що їй здавалося особливо дивним.

– Як? Просто йшли пішки з валізами з лівого берега на вокзал?

Ще й як ішли. Безвихідь штовхала людей до дій. Особливо це стосувалося мешканців лівого берега. Більшість мостів перекрили для руху транспорту, перетнути Дніпро стало неможливо без посиленого контролю на блокпостах перед мостом. І хоч машин у місті було мало, черги там збиралися на кілька годин. Легше було з’їздити в Білу Церкву, ніж на лівий берег Києва.

Легше було з’їздити в Білу Церкву, ніж на лівий берег

Uber у Києві припинив роботу в один з перших днів війни. І хоча зараз вони повернулися до столиці, звітують про гроші, перераховані на нашу армію й безплатні поїздки зі Львова до кордону – у столичних таксистів на Uber зуб. Бо втекли. Bolt і Uklon скасували для водіїв комісію – тільки б їздили. Але попит у сотні раз перевищував пропозицію. У ті дні пропонувалися замовлення з фантастичними тарифами – наприклад, з Києва в Ужгород за 60 тисяч гривень. Тільки вивезіть. Чи як це тоді називали: евакуюйте.

з Києва в Ужгород за 60 тисяч гривень. Тільки вивезіть

– Ви їздили?
– Я навіть на лівий берег намагався не їздити, тоді в пріоритеті було волонтерство. Бажання бути корисним для держави перекривало бажання нажитися на ажіотажі. Гроші для багатьох людей утратили вагу. Привозиш бабусі в село під Києвом продуктовий пайок, а вона простягає 200 гривень. Бабцю, кажу, це волонтерська допомога – безплатно. А вона – ні, візьміть. Це не за продукти – це щоб ви, волонтери, могли купити продуктів і привезти ще й іншим немічним.

– А ця жінка, яку ви першого дня завезли туди, під Бучу… Цікаво, як вона? Чи жива?

Мене й самого не раз мучило це питання. Новини з тих країв жахали. Але виїхати звідти був час. Буквально днями віз жіночку, в якої дача біля Бучі. Розповідала, що колони ворожої техніки зовсім поруч проїжджали, а в їхнє село так і не заїхали. Вона з дітьми виїжджала звідти на захід, ще коли тривали бої й не було зрозуміло, де чиї війська. Каже, це було найстрашніше: виїжджати в невідомість, знаючи новини, що розстрілюють цивільні машини.

А її батьки залишилися там і – якесь диво – жоден російський солдат у село не зайшов, хоча все довкола було під їхнім контролем. Мали щастя. А якось хлопчину віз, у якого квартира в Бучі. Він їздив дивитись, у якому вона стані. Сам будинок уцілів. У квартирі виламали двері й перетворили її на якийсь свинарник. Усюди напаскудили – і в прямому, і переносному значенні. Цінне та дрібне – вкрали. А що не могли винести – зламали. І що його найбільше вразило – у квартирі було кілька ящиків Pepsi – кожну пляшку відкрили й порозливали по стінах і стелі. Лишн щоб нашкодити.

– Ви мені скажіть, чого завтра очікувати? Який зараз Київ?

Майже такий, яким і був. Людей уже багато повернулося. Починаються навіть затори на дорогах. Кафешок, магазинів працює вже вдосталь, щоб не відчувати жодного дискомфорту. Уже не так, як десь на десятий день війни, коли в мене на районі відкрилася перукарня «Все по 100 гривень», то туди черга стояла з 20 людей. Блокпости здебільшого познімали. І якщо абстрагуватися, то про війну можна й зовсім забути. Жодних вибухів. Тільки сирени, на які в Києві ніхто не зважає.

– А як з таксі? Реально зараз викликати?

Ха-ха! У таксистів часи різко змінилися. У мене таке враження, що в Київ повернулися лише таксисти. Щоб узяти замовлення, буває, доводиться чекати й годину, і дві. На виклики «економ» приїжджають авто бізнес-класу, щоб не стояти. Пальне зросло в ціні, а тарифи лише трохи вищі за довоєнні. Заробити можна лише за годину-півтори до комендантського часу – відчутно зростає попит. Тепер я тільки згадую перші тижні війни, коли міг спокійно питати в пасажирів, чи не віддають вони мені останні гроші за поїздку, і пропонувати повернути половину. Але хто брав? У ті дні таксисту були готові руки цілувати за те, що відвіз. Якось узяв з Оболоні замовлення на вокзал за 1000 гривень. Лише одна пасажирка. А народу йшло на вокзал тьма. Я їй запропонував підбирати людей – так і робили. Я кажу людям: давайте гроші дівчині, яка викликала таксі, а вони не слухають і впихають мені в кишені, ледь не в сльозах.

Якщо говорити про гроші – розкішний час. А емоційно – жах. Хоч би ніколи не повторилося.

Мою пасажирку зустрічав батько. Його було добре видно при світлі вуличного ліхтаря. Уже два тижні, як у Києві ввімкнули вуличне освітлення. Бо це ще та розвага була – в суцільній темряві «змійкою» оминати бетонні блоки, розкладені на всіх головних дорогах.

Київ повертається до життя. Місто знову велелюдне, жваве, але поки що без звичних натовпів у центрі й діставучих заторів на дорогах. Місто наче пробудилося з короткої сплячки, і єдине, чого йому бракує, – дитячого сміху.

Наші діти поки що десь на заході. У безпеці. А день, коли в Києві знову залунає дитячий сміх, напевно, і стане днем нашої перемоги.