Випадковий візит до Києва – «столиці вечірок під час пандемії». Репортаж New York Times

Про свій досвід пише для New York Times Роза Лістер, розповідь доповнено фотографіями Георгія Пінхасова з найбільш авторитетної фотоагенції Magnum. Наводимо дещо скорочений переклад.

Мій гід по Києву для початківців. На вулиці Рейтерській, посеред трьох кварталів ресторанів та барів, у дворі є старий крук на ім'я Крум. Йому щонайменше 25 років, це, схоже, дуже багато для крука, але його визначальною характеристикою є не вік, а потік людей, які провідують його – всі від маленьких дітей до неймовірно шикарних 22-літніх молодих людей та літніх бабусь інтуїтивно розуміють, що є щось дуже незвичайне в тому факті, що тут є цей птах, у клітці, завбільшки достатній для пантери. Люди стають навпроти, одна рука на ремені сумки, інша на стегні, голова нахилена, очі зазирають у пітьму, намагаючись упіймати погляд великого старого птаха. Пояснення: відсутнє.

Існування крука та його фан-клубу – одна з небагатьох речей, які я знала про Київ, перш ніж приїхала сюди в середині червня. Я їхала сюди, по суті, з бюрократичних причин. Я жила в Кейптауні, Південній Африці, та продала права на книжку на підставі пропозиції, яка впевнено включала рік більш-менш безперервних подорожей по світу – й саме тоді двері світу почали з тріском зачинятися.

Правила постійно мінялись, а список країн, які прийняли б людину прямо з Південної Африки, ставав дедалі коротшим. Україна була одним із небагатьох місць, куди я могла в'їхати, перш ніж продовжувати рух туди, куди мені було потрібно.

Я попросила друга, який добре знав місто, чим би зайняти себе впродовж тих двох тижнів, які мені потрібно тут пробути, перш ніж рушити далі – крук став однією з двох порад, які він дав, не думаючи. Іншою порадою було відвідування знаменитого своєю суворістю спортзалу, зібраного з металобрухту, на одному з островів на Дніпрі.

Мені полестило припущення, що я належу до людей, які в'їжджають, чому важливо подивитися на птаха – але я не в'їхала. Наскільки я взагалі могла змусити себе уявити Київ, я уявляла його сірим, із квадратно-перпендикулярними вулицями з будинками, в які мене не пустять, навіть якщо я буду помирати та проситися. Двері метро битимуть мене по обличчю. Сонце виходитиме лише, щоб металево блищати на анонімну центральну площу, яку перетинатимуть старі люди, згорблені під тягарем життя. На обріях домінуватимуть стандартизовані радянські багатоповерхівки. Кафе зачинятимуться рано, тож я муситиму постійно їсти в Макдональдзі під мостом. Мені буде нудно і сумно.

Навмисне занижувати очікування – не дуже веселий вихід з ситуації, тож я не рекомендую його навіть після того, що сталося. Я також не рекомендую готуватися до поїздки до нового міста в настільки пригніченому стані, що ви не можете навіть уявити себе зацікавленою ним – іншими словами, настільки пригніченою, що ви не можете уявити себе людиною. Але часом так стається. Обставини раптом змінюються так, щоб показати нам цікавіше та смішніше життя, дістатися до якого здається настільки ж легким, як зайти крізь двері, відчинені навстіж.

Першого вечора в опері я розридалася, просто тому, що вперше за півтора року побачила справжній оркестр. Потім я ходила вуличками, що ведуть з центральної площі, повз групи людей, які виходили з ресторанів із букетами квітів. Було ще світло, і здавалося, що не так уже й соромно висякатися в чек, картаючи себе за те, що я не передбачила, наскільки милим буде це місто на пагорбах над рікою, місто, про яке я знала передусім із творів Ісака Бабеля, місто, помережане парками, площами та рядами отих сріблясто-зелених дерев, про які я знала насамперед із книжок про Нарнію.

Мій рідний Кейптаун прекрасний, але в ньому немає трамваїв. І немає двохсотлітнього парку на крутому пагорбі, з якого вузькими сходами та стежками можна спуститися до річки.

Поки я дісталася до своєї орендованої квартири на третьому поверсі будинку з брудним під'їздом і мікроскопічним ліфтом та з аурою радянського занепаду, було пізно.

У квартирі були подвійні двері. В обох були замки, які треба було потрусити, щоб відімкнути. Коли я почала боротись із другим з цих замків – навпроти різко відчинилися двері під акомпанемент корків кількох пляшок шампанського водночас. Вийшов мій сусід – миловидний француз, який не помітив, що я в широких і коричневих штанах, і запросив мене випити. Він показав у коридор позаду, де двоє українок у блискітках саме падали на підлогу з реготом, махаючи пляшкою просеко, шийку якої щойно відрубали ножем.

Одна з дівчат простягла блискучу руку й повела мене в кімнату, повну народу. Скрізь відкриті пляшки. Хтось дав мені склянку. Потім іншу. А потім хлопець із Монреалю таки дружньо пожартував із моїх жахливих штанів, а хлопець із Кельна сказав, що нормальні штани, але перед дискотекою ще є час перевдягтися. Я поїду з ними, правда?

Виявилося, що правда.

Через кілька годин я опинилася серед сотень незнайомців, які екстатично розважалися в лісі, на острові посеред річки в центрі міста, яке я не збиралася відвідувати. Й понад те, це виявилося не одиничною подією, яка зробить решту мого перебування тут іще більш самотнім і нудним. Ні, наступного ранку я прокинулася, переживаючи, що більше нічого подібного в житті ніколи не може відбутись – але на телефоні була СМС від мого сусіда, який питав, чи не поїхала б я на ще одну вечірку, також у лісі, а потім на ще одну, у колишній фабриці, а потім на ще одну, у трохи більшій колишній фабриці, а ще на вечерю, якщо я захочу.

Я ж мала цього очікувати. Київський андерграунд уже певний час набував репутації, аж настільки, що тепер його постійно висувають кандидатом на посаду "нового Берліна". Знаю, не всім подобається це порівняння. По перше, це "хтиво". По-друге, це принижує власну ідентичність міста.

В аеропорту "Бориспіль" обговорюють нестерпно важке техно та атмосферу гедонізму без гальм, який стає лише п'янкішим із продовженням епідемії

Але багато хто погодиться з почуттями, які за цим стоять – а саме, що нічне життя в Києві тепер вважається крутим. Багато вечірок відбувається в напівзакинутих приміщеннях. В аеропорту "Бориспіль" обговорюють нестерпно важке техно та атмосферу гедонізму без гальм, який стає лише п'янкішим із продовженням епідемії.

Є кілька способів пояснити те, що зараз відбувається в Києві.

Перший, цинічний: тут дешево, й сюди можна долетіти прямими рейсами з країн зі значно суворішими пандемічними обмеженнями. Крім того, Київ сприймається як місце, де про межі того, що є законним, можна "вести переговори". Тієї першої ночі я помітила на дискотеці багато німців та американців і запитала у бельгійця, з яким щойно познайомилася, чому це так, на його думку. "Бо люди люблять наркотики. Люди з усього світу полюбляють це".

Я зустрічала киян, які висловлювали це по-іншому. У відповідь на карантинні обмеження з'явилися вечірки, що організовувалися "сарафанним радіо", через канали в Telegram, а бари тимчасово з'являлись у порожніх будівлях – і все це серед загального почуття веселої змови, яка продовжилась і після того, як обмеження зняли, тож вихід на вечірку досі здається таким собі веселим фокусом.

Уявлення про те, що відбувається щось особливе, може мати й інші аспекти. Сходіть на достатню кількість подібних вечірок, і ви зустрінете аргументи, що відвідування їх – не просто собі веселощі, а щось на кшталт акту спротиву.

Звідси легко докотитися до припущення, що ритми техно – ідеальне тло для колективного формування посткапіталістичної утопії. Звісно, легко відкинути ідею про те, що вечірки – це революційна практика або що в виході з дому в прозорій сукні, яку ти купила в секс-шопі, є щось політичне. Дякувати Богу, два тижні в Києві не перетворили мене на людину, яка вважає, що шлях до справедливішого та рівнішого суспільства торуватимуть люди під "екстазі". Хоча ці люди справді дуже дружні. Світ переважно жахливе місце із безліччю проблем, і я не можу уявити жодної з цих проблем, які можна розв'язати, танцюючи серед сотень незнайомців у лісі.

Однак я навіть не уявляла, наскільки мені цього бракувало – побачити, як веселяться незнайомці. Або наскільки я боялася, що те життя, до якого ми всі звикали півтора року, залишиться з нами назавжди. Всі ставатимуть дедалі самотнішими та дивнішими, проводитимуть дедалі більше часу за комп'ютерами, сперечаюсь про ніщо. Я вже була настільки звикла бути нещасною, що перестала це помічати. Через тиждень я усвідомила, що це почуття зникло.

Перш ніж ці два тижні закінчилися, я купила квиток назад до Києва на кінець липня й почала обережно казати друзям, що можливо, поживу тут трохи, що я знаю, що це здається ексцентричним, але у мене тут так гарно падає світло в кімнаті, а зверніть увагу на вираз обличчя гаргуйля з будинку на тридцяти фотографіях, які я щойно прислала. Звісно, гарне світло чи прогулянка двохсотлітнім парком – не причина, щоб міняти своє життя. Та й трамваї, які їздять містом – не причина міняти життя. Навіть якщо ці трамваї біло-червоні. Та й надмір вечірок – точно не причина.

Справжня причина в тому, що іноді світло на всіх світлофорах раптом стає для тебе зеленим.

Це як раптово, безтямно закохатися в іншу людину. Тільки в цьому випадку – у місто. Звісно, така закоханість значною мірою полягає в піднесеному почутті високої таємниці, й це почуття неможливо підтримувати довго – інакше впадеш у люк або втратиш роботу – але це також причина, з якої наш вид продовжує процвітати.

Це як раптово, безтямно закохатися в іншу людину

Різниця між містом і людиною, звісно, в тому, що місто не може теж тебе полюбити – але Київ часто створює таке враження, ніби він намагається, наприклад, одразу відплачуючи тобі за приділену увагу. Це місто прихованих дворів, переходів і барів, на які натрапляєш випадково, й усе це створює відчуття особистого володіння цими "відкриттями", які всі вже зробили до тебе.

Але й це все ще не причина.

Я можу пояснити, чим саме підкорив мене Київ, не більше, ніж людина може об'єктивно розповісти, чому саме вона закохалася в іншу людину – скажу лише, що сталося почуття миттєвого зближення, коли все рухалося із запаморочливою і водночас неуникною швидкістю.

Звісно, я випадково відчиняла свої двері саме тоді, коли їх відчинив сусід. І звісно, всередині виявилося повно людей, яких я легко могла б уявити своїми друзями. Звісно, в останній день того першого перебування я таки сходила провідати старого крука – й усе виявилося саме так, як мені розповідали, але водночас більше, ніж сума цих частин. З одного боку, просто великий птах, який терпить увагу відвідувачів, яких неясно що тягне до його клітки. З іншого – тебе зворушує майже до сліз той факт, що хтось, колись, неясно чому вирішив перевірити здогад, що людям буде приємно приходити зблизька подивитися на крука – і з роками це припущення затвердло до стану факту.

Сюди приходять дуже різні люди: маленькі діти, бабусі, які стоять, ніби проти сильного вітру, троє молодих чоловіків, які ходять перед кліткою туди-сюди й ніжно нахиляють голови набік щоразу, коли перехоплюють погляд птаха. Один із них запихає палець крізь клітку – і крук для годиться злегка прихоплює його за фалангу. Чоловік повертається до своїх друзів: "Він укусив мене вже двічі. Я мушу дочекатися, поки він зробить це втретє". Його друзі не потребували пояснень, і я теж.

краса київ любов поезія