«Юра», син «Клавки». Історичний роман Гримич про український Київ 1968 року

Автор: Євген Лакінський, автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

У 2019 вийшла «Клавка» — історичний роман Марини Гримич про українських письменників 1947 року. На тлі драматичних подій епохи Клавка — 26-річна секретарка Спілки письменників України — закохала в себе одразу двох чоловіків: партійного функціонера Бакланова (забезпеченого, але нудного) і молодого письменника Баратинського (бідного, але гарного). Роман був вдалий, цікавий, і відразу ж став якщо не бестселером, то, принаймні, подією.

Почувши, що у «Клавки» з‘явилося продовження, я був впевнений, що дія знов відбуватиметься наприкінці 1940-х. Уявіть читацьке здивування, коли навесні 2020-го було оголошено: сіквел розповідає про 1968 рік, а у Клавки з‘явився син Юра.

— Звідки взявся Юра? — здивувалися читачі, адже Клавка була незайманою і хронічно відмовляла всім чоловікам. — Містика!

Та виявилося, що поміж двома романами Клавка встигла не тільки втратити цноту, а й вийти заміж. «За Бакланова чи за Баратинського?» — питали розгублені читачі. Та Марина Гримич лише мовчки посміхалася: мовляв, чекайте на публікацію «Юри». І от 1 липня «Юра» таки з‘явився в продажу. Отже, таємницю Юриного походження розгадано!

На відміну від «Клавки», головні герої «Юри» — не літератори, а радше зовсім «нелітературні» діти української радянської номенклатури. До того ж, не пихаті мажори, а цілком собі розумні приємні молоді люди. Вірять у добро і справедливість, вчаться у вишах, обрали улюблені фахи: фізик, філософ, історик і оперна співачка. Світ здається надійним, гарним і стабільним. Та от раптом десь на задньому плані з‘являються дисиденти та Празька весна. Як на це реагувати?

Сама ж Клавка все більше нагадує Олену з «Сестер Річинських» Ірини Вільде: жінка вийшла заміж без великого кохання, жила собі рутинним сімейним життям і лише за сорок починає дослуховуватися до своїх почуттів.

Розповісти історію так, щоб було цікаво

«Юра» — це, насамперед, історичний роман. Отже, головна його функція — розповісти читачам про нашу історію. Тому історичні деталі тут важливіші і за сюжет, і за долі персонажів. Практично кожна дія й кожна сцена — це ще одна нагода розповісти про шістдесяті роки. Герої слухають музику? Нагода розповісти про тодішні пісні. Герої збираються до ресторану? Нагода розповісти про тодішні київські ресторани. Та подекуди герої заходять до річки просто щоб скупатися, а не щоб розповісти про річку, а цілуються просто заради поцілунку.

Взагалі ж, перед нами постійна прогулянка тодішнім Києвом — різні його райони, трамваї, вулиці, будівлі. Усе це — як живе.

Персонажі роману— теж як живі, та ще й привабливі. Харизматичними є навіть антигерої, на кшталт підлого парторга.

Ще одна «Атлантида»

Роман «Клавка» нагадав нам про цілу Атлантиду української літератури кінця 1940-х років — сотні авторів і творів, про які тепер знають хіба що фахівці.

Ну добре, «Собор» Олеся Гончара пам’ятають дотепер. А десятки інших романів та оповідань?

У «Юрі» редактори видавництва «Молодь» героїчно борються за те, щоб допустити до друку «вільнодумні» твори. Для того вони вдаються до хитрощів, намагаються обійти цензуру, постійно ризикують втратити посаду, роботу, зарплатню. Та де тепер ці твори, за які вони так билися? Чи пам'ятають їх? А почитаєш «Юру» — і хочеться пошукати, наприклад, «Березневий сік» Івана Чендея, щоб дізнатися нарешті, що ж там такого «крамольного».

Ну, а хто б зараз пригадав оперу «Заграва» про довоєнний Львів? А поза тим виходить, що якби ту оперу модернізувати, то її можна б поставити й зараз.

«Закинутий бліндаж» та «особиста» історія

Опис видавництва «Молодь», де працює Клавка, залишає дивне враження. Так кипить активне життя, точиться боротьба за добрих українських авторів, триває пасивний супротив радянській цензурі. Але все це минулося — і та боротьба, і тодішні проблеми. Почуваєшся наче на руїнах закинутого бліндажа в степу, який колись бачив великі битви, та потім заріс травою. А Марина Гримич — наче краєзнавець, який проклав до того бліндажа стежинку і хоче зробити там музей.

Це й не дивно, адже для авторки ця історія дуже особиста: у тому літературному «бліндажі» бився її тато. Віль Гримич, головний редактор видавництва «Молодь» (1965-1969), також є одним із персонажів «Юри»: хоч він і не бере участі в активній дії роману, а все ж його постійно згадують інші герої. З‘являється в книзі й мама письменниці, Галина — щоправда, в епізодичній сцені. Згадується й сама «маленька Маринка», якій було тоді вісім років.

Марина Гримич добре знає письменницько-редакторський побут тих часів: для неї це — дитячі спогади. У яких квартирах жили ці люди, яку музику слухали, як виглядав Будинок творчості в Ірпені. Для Марини всі ці літератори — не абстрактні імена на обкладинках, а реальні живі люди. Наприклад, Микола Лукаш (який переклав українською «Декамерон») — це, насамперед, добрий «дядечка в круглих окулярах», який розповідав їй, маленькій, про пташині гнізда та про «Мадонну біля сходів» Мікеланджело.

Взагалі ж, світ роману — це світ дитинства авторки. «Юрин» Київ — це й Київ Марини Гримич, романтичне місто-сад.

Свій проти свого

Усі головні герої роману — етнічні українці, хоча подекуди вже русифіковані. Більшість другорядних персонажів — також. Маємо двох україномовних секретарів ЦК КПУ з не менш україномовними дружинами й дітьми, україномовних письменників та редакторів, україномовних викладачів та студентів. Навіть вщент російськомовний генерал КГБ, фанат пісні «С чего начинается Родина», виявляється українцем з Сибіру («Моя ридна мова, между прочим, укрАинська»).

От і виходить, що колонізацією України займаються не «зайди-чужинці», а наші таки українці. Україномовні комуністи засуджують «націоналізм» україномовних письменників, калічачи й забороняючи навіть зовсім невинні твори. Русифікований українець-ґебіст бореться проти українських дисидентів. Шелест — «господар» радянської України — активно придушує Празьку весну, та може водночас зачитуватись «Інтернаціоналізмом чи русифікацією» Івана Дзюби й тиснути на автора.

У дитинстві я здивувався, дізнавшись, що французькі війська в африканських колоніях складалися здебільшого з місцевих африканців. Десь так було й в Україні. Усі ці люди — хоч україномовні, хоч зрусифіковані, від міліціонера до Шелеста — були частиною системи, яка вишукувала «антирадянщину» в будь-якому творі, написаному українською. Нашим письменникам не дозволяли багато з того, за що хвалили їхніх російських колег. Москва заохочувала російських шістдесятників: їх друкували, запрошували на телебачення, ними пишалися. Українським шістдесятникам псували життя потрійною цензурою. Траплялося, що українських письменників перекладали російською і видавали в Москві, тоді як україномовні оригінали затримували або й взагалі не пускали до друку. Гарні твори, видані російською, додавали ореолу російськомовній культурі (навіть коли були перекладами з української).

Виходило, що україномовну культуру наполегливо «били по ногах», а найталановитіших митців видавали російською в центрі Імперії.

У «Юрі» добре наголошено на цих аспектах.

Що робитимуть Клавчині онуки?

Видно, що книжка писалася швидко, тому жодну сюжетну лінію не доведено до кінця. Та поза тим, історія цікава, персонажі цікаві, фактаж цікавий — а що ще треба для історичного роману?

Є також підозра, що на «Юрі» Клавчина сага не закінчиться. Цілком можливо, що за рік чи два матимемо роман ще й про 1980-ті роки. Це було б вельми цікаво: Марині Гримич є що розповісти, адже саме в ці роки вона писала дисертацію в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського — і напевно бачила багато цікавих сюжетів.

Будемо сподіватися на продовження!