«Лодія АНАТОЛІЯ ЛАВРЕНКА, яка йде тихоплинними і швидкими ріками житттєвими…».

(Фрагментарні моменти роздумів про живопис А. Лавренка, поєднані з розмислами художника про малярство).

Переднє слово.

Коли постарів світ? Чи не тоді, відколи люди втратили здатність дивуватися чудам…, коли міста посірішали, а будинки уперлися своїми негострими і гострими дахами в похмуре, сталево сіре небо. Поблизу таких будівель не привидиться тобі яскраве, лагідне Сонце і квітучі луки навесні. З планети Земля покров краси зірвали, як невігласи – варвари, так і велемудрі циніки і заземлені матеріалісти, котрі ніяк не наситяться минущими благами і дзвінкою монетою. То завдяки їм – стають обезлісненими, оголеними Карпатські гори, завдяки їм упав рівень води в криницях Чернігівщини. Чи ж вгамуються? Ні, допоки ми їх не зупинимо…

А що залишається робити митцям, поетам, філософам? Оспівувати розмиті видіння, які ледь – ледь угледіли затуманеним внутрішнім зором, звичайно, не тільки це… Коли настали саме такі часи невеселі, знаходяться такі окремі особи, котрі навчилися подорожувати за межами нудної повсякденності – в тих просторах, в які віддалилися мрії, вони покинули цей світ…

Центральна частина тексту.

Про ім’я і місце перебування мрійника дещо відомо: АНАТОЛІЙ ЛАВРЕНКО, живописець, вікує на одній із вуличок старої Полтави, левову частку часу денного і вечірнього проводить у своїй робітні. Пильно вдивіться у світлину, на якій зафіксовано персону Лавра, в ту мить коли його несподівано відірвав від чудодійства голос Сергія Черпаченка*, отой процес чудодійства колеги митця давненько нарекли – Лавренко «пече», цебто пише картину. Ось він перед нами, образ, ось таким мав би бути справжній Художник?!

Анатолій Лавренко належить до тієї плеяди митців, які постійним поступом у своїй творчості дають щоразу привід, щоб написати нову розвідку. Дуже слушно висловився інший митець: «Художник має постійно змінюватися, Лавренко це і робить…».

На початку року 2016-го у Галереї актуального мистецтва (проект «Арт місія», Полтава), відкрилася персональна виставка живописця. Тема виставки – це намагання розкрити секрети кольору натхнення. Винуватець цієї події каже таке: «Для мене це повернення до білого…, бажано щоб була легкість письма, тоді кольорові плями літають, вони покращують настрій». Більшість виставлених картин виконані з використанням білого і світлих кольорів. Білий – один з найулюбленіших у цього автора. Як спогад про виставку, Анатолій продовжив мовлення: «Об’ємно – фактурний живопис…, олія в чистому вигляді, вона цементує зображення на полотні. Поклав мазок і він зафіксований, фіксує твою емоцію. А картини – ЦЕ ПОСЛАННЯ…».

Коли споглядав картини цього циклу, навідалась гадка, - мазок пензлем, це зв’язуюча ланка між людиною і універсумом, це лінія що карбує дихання предметів. Багатьом роботам характерна наявність величенької території порожнечі, одноколірної. Поет і художник Ван Вей вважав, - що з допомогою тоненького пензлика можна передати величезну масу Порожнечі. У деяких картинах, які відносяться до епохи правління Сун і Юань (Китай, 10 – 14 ст.), тоді китайський живопис досягнув свого розквіту, майже дві третини простору картин віддано Порожнечі, іншими словами, не замальовано. Порожнеча тут – не нерухомість, навпаки, вона вібрує, зв’язуючи світ видимий і невидимий.

Життя людини і природа поєднуються в одне ціле, про це повідомляють нам картини Лавра і підтверджує поезія відомого поета династії Тан, Лі Бо:

«Хмари пливуть – ось твої думки блукають.
Вечірнє сонце – ось тобі друга душа».

Почуймо думки художника, коли має добрий настрій: «Художник – носій певної естетики краси. В музиці наприклад, відкривалися нові напрямки, у малярстві також. Ти береш чиїсь здобутки, розвиваєш їх, не завжди усвідомлюючи це. Митець на «комусь» будує свою творчість, це помітно…».
З цього приводу влучно висловився поет Богдан Чепурко: «У світі споконвіків панує протистояння рас і етносів, кочового і осілого способу життя, творчого і паразитуючого, руйнуючого і будівничого». Ось і художників можна класифікувати (як один з варіантів) : на митців – творців і паразитуючих на творах інших, при цьому не додаючи нічого свого, з таких так званих митців, і копіїсти трапляються нездалі. Вони асоціюються з рослиною омелою, котра присмокчеться до дерева і п’є його життєдайні соки, не даючи нічого навзамін, рослина паразит… Відомо ж, що сучасне малярство без запозичень навряд чи існує, але ті запозичення можна і слід творчо розвивати, додаючи бодай «краплинку» чогось від себе.

Зізнаюся, коли писав попередні тексти про Лавра, думав, ну, нічого нового про його живопис вже не скажу…, а помилявся, це той випадок, коли помилка приносить радість і втіху. Міркую, що малюючи, він увесь час внутрішньо оновлюється і поповнює запас сил. Продовжує досліджувати вплив і значення кольорів у живописі, як монохроміст. Лавренко любить споглядати свої картини, ніби сторонній глядач… З – під його пензля з’являються нові форми наповнені кольористичними мотивами. Тут можемо віднайти – багатозначність, плинність, асиметричність, багато чого іншого.

Його малярські твори мають ознаки семіотики, це не філософія, не загальне пояснення світу, вона (семіотика) займається всіма видами комунікації : словами, образами, формами, мистецтвом, літературою, себто, це теорія ЗНАКІВ І ЇХ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ. Картини цього митця мабуть уподобав би навіть УМБЕРТО ЕКО,

Він не заздрить іншим, бо «по вінця» переповнений власними задумками, аби хоч частину втілити…Усе й буде так, як він намріяв, бо це та ситуація, що в митця й вибору немає. Послухаймо ще раз, що він мовить: «Писати з натури на початку 21 – го століття означає визнати – відсутність ірраціональних емоцій, відсутність фантазії, адже нуднувато – пишу що бачу…».

Він митець – дослідник, а дослідження – це і процес, і прозріння, і розкриття неповторного стану переживальності, долучення до Вічного, але з натяком, що завершення певного етапу пошуків, то всього лиш, ЧАСТКА ЦІЛОСТІ.

Тривалий термін митець шукає нових засобів художнього вираження. Його не задовольняє статичність традиційного живопису, він намагається передати картинам – як набувають образності: різні геометричні фігури, нашарування товщі фарб, - «ніби з яру та в долину…».
Є таке явище, яке іменується «ПЕРЕВИСАННЯ», воно живе у його творах (поезія і малярство):

«З великим подивом, як завжди, пізнаю
Навколо себе звичні, ні, чудесні речі:
Світанок, місяць, полум’я вогню…
То що ж це – море? І що я? Узнаю,
Мабуть, тоді лише, коли сконаю».

Х.Л. Боргес (1889 – 1986).

Бувало не раз, дивлюсь на дерева і ліси Лавренкові, а привиджається - … море. Допоміг розібратися великий Віктор Гюго, він у «Знедолених» писав : «Море – це ліс».

Коротке післяслово.

Чого ще можна очікувати від Анатолія Івановича, дещо хай скаже сам : «Тепер мислю не окремими картинами, а концептуально, прагну побачити цілісною свою майбутню виставку, ти знаєш, вдається…».

Завершити цю розвідку можна і потрібно уривком з Г. Ф. Лавкрафта: «… Багато днів, неспівпадаючих з земними календарями, ласкаві хвилі позамежних сфер несли людину до її мрій – тих самих мрій, які були забуті і втрачені іншими людьми…».

*Сергій Черпаченко – кращий фотохудожник Полтави, який року Божого 2015 – го назавжди пішов від нас…..

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва.