«Весна ввігналася зеленим вітром в місто…».

(Замальовки за допомогою слова, породжені завдяки знайомству з живописом ЮРІЯ ДИКУНА, та запашному спілкуванню з ним).

«Весна ввігналася
Зеленим вітром в місто,
А люди не чують…».

«Запах весни», Ліда Палій.

Окремі неповторні парсуни, як потім виявляється, найчастіше – митці, або поети, першими вловлюють запахи весни. Юрій Дикун – художник, педагог, мандрівник, один з них. Мешкає у незрівнянних Доманинцях, то майже Ужгород… Окрім духмяних запахів квітня, він чує і елегантні звуки флейти, що звіддаля доносяться. З якою частиною доби можна порівняти весну? Звичайно, із світанком.
«Натомлено так тіні позіхають.

Спиваю мить, найтонший звук ловлю,
Чому я тут, хто наді мною грає
На флейті ночі вранішню зорю…».

Андрій Охрімович.

Чи часто маємо змогу уздріти три види бамбуку (з Китаю) на подвір’ях закарпатських митців? Не кажучи вже про 36 (!) сортів феєричних ірисів, багато з яких «опинилися» на полотнах художника.
У якого ще народу, окрім українського, є в обігу таке слово як – «гарний»? Не в значенні тільки – но «красний», а в смисловому навантаженні високої внутрішньої якості, вартісності (гарна людина, гарний врожай). Це етимологічне поєднання в одному слові двох понять: «красивого» і «доброго». Прекрасні слова Й. Г. Гердера: «Україна стане колись новою Елладою». Треба подивуватися влучному означенню чужинця, який інтуїтивно відчув ДУХ НАШОЇ КУЛЬТУРИ.

«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи – донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя, все це є просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми», - так проникливо і правдиво писав Є. Маланюк у праці «Нариси з історії нашої культури».

Георгій Гурджиєв доводив, що кожна людина складається з двох частин: сутності і особистості. Сутність – його власна, а особистість людині не належить, оскільки придбана вона ззовні. Звичайна психологія такий поділ не визнає…
Висока культура породжує особистість і в той же час являється продуктом особистості. Вищі шанси розвитку сутності у тих людей, що живуть ближче до природи. Водночас, у них найчастіше недорозвинута особистість, їм не привиті взірці високої культури. Робота над собою і над внутрішнім зростанням, але без «збитків» для сутності, то доля щасливців, у котрих сутність і особистість розвинуті в однаковій мірі.
Юрій Дикун в певному розумінні, митець – вояк, він той художник, який намагається щодня перебувати в «процесі праці». А праця творча на добро і конструктив – то могуть, яка у більшості людей залишається непробудженою. А якщо прокинеться, тоді наповнює людину ледь не марсіанською енергією!

Зробім спробу познайомитись краще…. – ЮРІЙ ДИКУН, народжений в Ужгороді 1961 року. Він міг стати футболістом, але Доля і Вищі сили розпорядилися інакше. Спочатку – навчання в Ужгородському художньому училищі. Пан Юрій розповідає: «Був не лінюх, хотів вивчитися на художника. Розуміння, що таке мистецтво, що композиція – то абетка мистецтва, прийшло до мене на 3 курсі. Це було важливо, бо коли розумієш, чого від тебе хочуть, тоді все буде добре. Ми вже тоді робили серйозні речі «по металу».
З другої спроби долучився до лав студентства Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва. І знову говорить митець: «У Львові я навчився культурі кольору, там якось усе в стриманих тонах. Згадую викладачів: Вензеловича, Василика, Яціва. В один часовий відтинок студіював науки з Оксаною Караванською, був свідком на її весіллі. Багато навчився від доньки Медвецьких, Агнеси. Вона з родини рафінованої закарпатської інтелігенції високого рівня. Наші бабусі були приятельками, з дитячих літ частенько гостював у родині Медвецьких».
Юрій довго не міг виїхати зі Львова, бо ніколи не почувався там чужим… Ставши вільним малярем 5 років провів між двома країнами (від 1991 до 1996 року), ці країни - Україна і Франція. У Греноблі в галереї «POGGI» йому сказали, - «живопис виконаний на склі не приймають». Та доброзичлива настирливість допомогла, картини прийняли і невдовзі вони були продані, це був салон у якому виставлялися картини сильних митців Європи. Юрій з посмішкою згадує: «Живопис на склі «прийшов» до мене у студентські роки, завдяки вивченню румунських народних ікон на склі. Іван Остафійчук писав на склі…, то чистота кольорів, ліній, наїв».
На терени Франції живописець потрапив на запрошення Тетяни Арден, француженки російського походження, викладачки Гренобльського університету. В процесі творчої співпраці вони відкрили мистецьку галерею «LAFFRE» неподалік од Гренобля. Провели успішно декілька виставок, після них Юрій вийшов з цього проекту. Перебування у Країні Мистецтв ознаменувалося також перепроектуванням будинку часів Наполеона другого, здійснене Юрієм Дикуном. «Франція навчила мене елегантності – у поведінці, приготуванні страв, і звісно, у малярстві. І там я не був чужим…», - додає і такий спомин.

Опісля повернення до Ужгорода позитивно відгукнувся на пропозицію - стати викладачем у коледжі мистецтв, працює там донині. Каже таке : «Щоб ти не робив, слід робити добре. Ось уже майже 5 років минає відтоді, як почав частенько відвідувати Іспанію. Дуже красива, святково – вибухова, з простими, але давніми традиціями країна…».

Він застосовує у живописі - техніку «битого скла», коли картина завершена, навіть при падінні не розіб’ється! Юрій продемонстрував, - як картина падає…, і залишається неушкодженою. Перебуваючи в Іспанії почав писати на «золотих» полотнах, то як акварель «по золоту». Золоті переливи проступають крізь фарбу і додають температури довкіллю. Є у колекції митця і живопис на склі поєднаний з предметами співзвучними тематиці твору, наприклад картина «Підбери ключ».

Варто бодай частково описати те, що побачив у помешканні цієї неординарної , дивовижно обдарованої людини. …. До стелі прикріплене колесо від воза, на нього причеплені дзвіночки менші і більші, для скликання… кіз і биків, привезені з Іспанії. Навпроти них на стіні красується мідна посудина, виготовлена з одного листа металу, витягнутої, складної форми, це фантастичний виріб із Марокко. Мабуть доречні поетичні рядки:

«Вечірні птиці вже відкотили
Мідну тарілку за обрій.
Вона з брязкотом упала
Десь там…».

«Вечірні птиці», Ліда Палій.

Неподалік од мідної амфори притягує погляд керамічна тарілка, «кобальт» по білому, походженням з Іспанії. Біла барва…, не лише ознака чистоти і «тримання» у собі семи кольорів веселки, це і колір універсальний, налаштовує на логічні міркування і посилення інтуїції. Синій (блакитний), той колір, в котрому віднайдемо – спокій і прояснення думок.
Аргентинець Хорхе Букай твердив, що багато душевних ран, терзань внутрішнього єства, то результат заперечення визначеного стану речей. Усі наші неврози починаються, коли намагаємося змінити себе і стати не тими, ким ми є. Тому:

«Я не той, ким хотів би бути.
Я не той, ким мусів би стати.
Я не той, ким мене хотіла бачити мама.
Я навіть не той, ким був.
Я той, хто я є».

«Три істини», Хорхе Букай.

Юрій Дикун той, КИМ ВІН Є…

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва.