«Коли міста просякнуті корінням, тоді розчути їхню тиху мову напрочуд легко…», - з Івана Андрусяка.

(Текстові етюди про Франциска Ерфана – директора музею, професійного митця і європейського діяча культурного простору).

Слово, яке передує вступу.

Місто Ужгород, головне на Закарпатті, лежить на відстані 42 км від Мукачева з одного боку, та розкинулося ледь не до українсько – словацького кордону з іншого. Той січневий ранок, коли я прямував на зустріч з Франциском Ерфаном, нічим не відрізнявся від таких самих ранків минулого тижня. Розгулялися вітровії, жбурляючи мокрим снігом, він швидко танув і наповнював узбіччя вулиць каламутною водою. Люди йдучи тротуарами місили багно, кольору какао з молоком, водії автівок щедро «обдаровували» бризками пішоходів. Але ці дрібниці не зіпсували настрій тому, хто йшов…

Вступ.

Слово успішність походить від – встигати (успівати), досягати бажаного. Доволі легко помітити ознаки зовнішньої успішності індивіда. А внутрішньої? Це – мир всередині себе, впевненість, оптимізм, тоді виникає сонячне світосприймання, додається бадьорості, дійсно приходить віра у краще завтра. Внутрішня успішність зумовлюється наявністю Духовної Сили, вона ж породжує успішність зовнішню.
Франциск Павлович Ерфан – креативний директор Закарпатського обласного художнього музею імені Й. Бокшая, професійний митець, направду діяч європейського взірця гуманітарного простору, та добре відома постать у творчих колах не тільки Закарпаття.

Він навчався ( 9 – 11 класи) в Республіканській художній школі імені Т. Шевченка у Києві. Потім закінчив Львівський інститут декоративного і прикладного мистецтва, факультет кераміки. В дипломі значиться запис: спеціаліст прикладного мистецтва. Виростав і формувався як особистість у винятково творчій атмосфері, мама пана Франциска донька класика закарпатського живопису – Йосипа Бокшая. Коли помер дід, йому було шістнадцять…
Основа тексту.

Приємно спілкуватися, а ще більше – слухати і чути особу, котра вміє випередити багато запитань і веде плавну оповідку по широкому колу проблематики, дотичної до термінів – цивілізація і культура. Пан Франциск наголосив, що у Закарпатті не було і немає міжнаціональних проблем. А почуймо краще пряму мову: «Тяглість іде від Австро – Угорщини, в хорошому розумінні. В нашому краї більшість людності володіла 2-3 мовами. Сприймалися різні культури. Якщо ти словак, ним і будеш. Роль угорської культури була і є помітною в Закарпатті».
Продовжуючи свої розмисли вголос митець зауважив наступне, - наприкінці 19 – початку 20 століття Вища художня школа в Будапешті була на серйозному рівні, нічим не поступалася іншим європейським інституціям. Великі мистецькі центри Європи, то - Прага, Будапешт, Львів… Якщо говоримо про цивілізаційні впливи, то очевидний вплив Риму, - це Горянська ротонда (Ужгород), вона датується 8 – 9 століттями, а не 12-м, як вважають деякі історики», - впевнено каже Франциск.
Художнику зокрема необхідно усе глибше і глибше пізнавати власний потенціал, як одне з джерел творчості. Автор книжки «Живи в серці» пропонує різні способи, за допомогою яких людина може потрапити в «священний простір серця». Є така традиція, їй близько чотирьох тисяч років – ОСЯГАТИ СЕРЦЕМ. Картини можна писати «від серця»? Звісно, живопис може мати в собі ознаки сердечності.

«Художник – то шлях, я ще на початку. Завершення одного періоду в мистецькому житті означає початок наступного. Працюю зі склом, керамікою, над вітражами. Одним з найскладніших питань в образотворчому мистецтві є питання етнічності. Не так дано пройшла виставка «Етнічність у мистецтві», в ній взяли участь художники з – України, Угорщини, Румунії, Австрії, Словаччини. Поважним дослідником у цій царині є Keseru Katalin, доктор мистецтвознавства (Будапешт)», - і ось така складова поглядів Ф. Ерфана.

Роздивляюся картини цього автора, і з закамарків пам’яті «виповз» мотив із «Реставрації снігу» Івана Андрусяка, - місцями оранка нагадувала зморшки землі, а вище, місцевість була пошрамована яругами з перелісками, а ще вище гори, а далі ще інші…

Гори тільки видаються подібними на полотнах різних художників. Заледве чи не у кожного закарпатського митця є «свої» гори. Карпати – то гори мольфарські, приховують безліч таємниць, котрі розкриватиме ще не одне покоління художників і поетів. Друнвало Мельхіседек писав: «Не дивлячись на те що всі ми, люди, багато в чому подібні, кожен із нас унікальний і неповторний. В цьому ми схожі на сніжинки...". Почули голос езотерика не будь –де, а в Ужгороді, ось і почав виходити часопис «Унікум», бо ж край – унікальний, і гори, і трапляються унікальні персони, тепер зрідка, але трапляються.

Повернімся подумки до робіт Ф. Ерфана, вони невидимо перемовляються з поетичним словом:

«Це Рух і Спокій –
Це Життя і Смерть:
І вниз, і вгору вічна круговерть, -
Перетікання світла й тіні,
Лід мороку і жар горіння,
Любові дотик – відчужень біль,
Тверезість розуму –і серця хміль…».

Марія Чумарна.

Коротке завершальне слово.

Пан Франциск з повагою і розумінням ставиться до поняття «школа» у малярстві. Каже таке: «Маємо стару добру академічну когорту педагогів у Києві, також маємо сильних представників: Київської школи, Львівської, нашої (Закарпаття), інших…».
Час спринтерів минає, якщо взагалі існував колись. Художник подібний до марафонця, бо живописом треба жити, не розмінюючись на скороминущу марноту.

Під завершення зустрічі пролунала думка, з якою неможливо не погодитися: «Без локального патріотизму немає любові до великої України. Усе починається з сім’ї, а далі – громада, село, місто, край, країна».
«Спустошуйте свою чашку, бо у повну нічого вже не поміститься», - опісля цієї оригінальної думки американського письменника Р. Шарми, поставмо останню крапку у цьому тексті.

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.