«І щоб чиясь душа торкнулася трембіти…». (Роздуми про творчість Івана Ілька, метра закарпатського живопису).

«Гори зимують
Під вікнами
Землю батьків
Поклав мені бог
На серце
І вільним стану
Спершись на свій меч».

(Тарас Мельничук).

Він професійно володіє мистецькою зброєю – пензлями і фарбами. Картини заслуженого художника України Івана Ілька хочеться передивлятися так, щоб це дійство продовжувалося якомога довше, щось у цьому дійстві є спільне з читанням надзвичайно цікавої книжки. Дивишся, скільки ж сторінок залишилося? Зовсім не для того, щоб дочитати пошвидше, навпаки, аби читання не закінчувалося…

У своїй творчості протягом десятиліть він сповідує власну аксіому, що одним з головних завдань малярства є – своєрідна мистецька консервація часу, традицій, звичаїв. Його малярський доробок - носій дуже серйозних змістів, у роботах прочитується осмислення і бачення буття земляків, у різних його проявах. Можливо, Іван Іванович міркує таким чином: «Пройде певний відтинок часу, і ті, хто або не розумів того, що я хотів донести своїм живописом до людей, або не сприймали мій підхід, подивляться на ці картини інакше, і прийде усвідомлення, що я закарбовував пензлем на полотнах рідний мені світ …».

Митець дійсно дає нам змогу побачити його розуміння краян, їх характерів, різних ситуацій; красу свят, глибину гірських річок, висоту модрин і смерек, усі принади незрівнянних краєвидів Карпат. Велику любов до свого краю, не лише через красу Срібної Землі. Це і його гори, його Карпати… Коли долинає здалека, з – поміж гір і полонин голос унікального інструмента – трембіти, чи знайдеться серце закарпатця, що не здригнеться?… Коли затрембітають легіні,тоді полине чарівна мелодія понад плаями і дерев’яними хижками, розкиданими по крутосхилах. Трембітають, то ніби розмовляють між собою музики. А яка співуча закарпатська говірка, як зрештою, говір будь – якої частини України.

«Одним із завдань закарпатських живописців є – повертати із забуття втрачені пласти карпатської самобутньої культури», - впевнено мовить художник. Магія Карпат вплинула і на поетку з Полтавського краю – Олену Гаран. Вона їх уздріла такими:

«З вишиваних світів
Злетять у небо квіти
І краплями дощу
Постукають у дім.
І щоб чиясь душа
Торкнулася трембіти,
Печаль гірських дерев
Вогнем прошиє грім…».

Іван Ілько і Карпати… Це подібність, схожа на – плавця, який став частиною ріки. Він пливе у злагоді з річкою, не бореться з нею, він хвиля, частина ріки…
Гори Карпати не Альпи, не Гімалаї, у них своє «обличчя», та й не настільки високі… Хоча річ не у вимірі висот… Мабуть, на вершини бажано підійматися, сходити, а долати висоту, то зі сфери духовності. Земляк видатного живописця, закарпатський поет Петро Мідянка писав:

«Поля в Карпатах – це не Єлисейські –
Поля – стіжків, розплавлених копиць…».

Срібна Земля це не тільки гори, хоча без них уявити цей край неможливо.

Митець уже давненько мешкає в Ужгороді, але гори живуть у його пам’яті, думах, споминах. Ледь примружить очі, бачить їх, вони приходять у снах. Зміст, сенс життя, для нього був би втрачений, якби довелося жити поза Закарпаттям. То все одно, що вирвати дерево з корінням. Адальберт Ерделі колись міг обрати осідком для постійного життя і творчості – Мюнхен, Прагу, будь – яку європейську столицю, а залишився в Ужгороді. Патріотизм, любов до отчого краю, то потужне підживлення для творчої натури.

Щодо сенсу життя… Перед мислячими людьми світу поставала проблема – життя без змісту? Сартр. Ясперс, Гайдеггер, філософствуючи, вбачали відсутність смислу життя… Але подібне не висловлювали ніколи – Христос, Будда, Крішна. Життя здається позбавленим змісту тому, що виникає в результаті рівноваги між корисним і не корисним, а зміст з’являється на тонкій межі між ними… Чи нудився колись у житті Іван Гончар, чи оскаржував відсутність смислу життя?! Така думка ніколи не приходила і до закарпатського художника, бо нудьгуючим і зневіреним пана Івана годі й уявити!
Митець являється палким прихильником реалістичної течії. У широкому контексті – це властивість мистецтва відтворювати істину дійсності шляхом відображення чуттєвих форм, у яких ідея існує реально. У вужчому розумінні – художній метод передачі конкретно – історичної своєрідності дійсності.

Зупинімось на питанні, як співвідноситься Митець і Час у сучасному світі. «Претендувати на те, щоб забути про час, коли творилися картини, означає спробу знищити нестійку, минущу природу всього, чого торкається час. Не часу прагне позбутися художник або письменник, а тієї нетривкості, якої час надає всім речам», - так вважає Іван Ілько. Людську свідомість бентежить вічність, саме про це розмірковував Вільям Блейк, коли зауважував про свій обов’язок – «відкривати вічні світи». Художник наділений здатністю зупинити час, на мить, зафіксовану на полотні… Коли людина щаслива, здається час перестає існувати, а радісна теперішність буде вічною. Мірча Еліаде писав про «літургійний час», який унерухомлює теперішність, з’єднує унерухомлені моменти, поза межами реального часу і дає змогу зазирнути у вічність.

У роботах Івана Ілька приваблює особливе уміння митця – дивитися і бачити незвичне, під нестандартним кутом зору. Наприклад, зима, або весна у горах на окремих картинах, написана під незвичайним ракурсом, наче побачена автором зверху, з гелікоптера, велика частина земних просторів десь внизу, гори і дахи… Пейзаж із «вертолітної» точки зору.

У художньому фільмі «Дзеркало», режисура відомого Андрія Тарковського, в одному із епізодів пролунав голос із – за кадру, голос Арсенія Тарковського:

«Живіть у домі –
І встоїть дім.
Я викличу будь – який із віків,
Увійду у нього,
І дім збудую в нім…».
(переклад мій, А. Б.).

Іван Ілько збудував будинок не тільки для своєї родини, завдяки йому і синові Михайлу (відомий дизайнер, знавець мистецтва), по вулиці Кошицькій в Ужгороді, постала сучасна триповерхова споруда – «ГАЛЕРЕЯ ІЛЬКО». Величезна виставкова площа, сучасний стильний дизайн, прекрасне освітлення, на другому поверсі – концертна зала з роялем. Там можуть відбуватися класичні концерти, вистави. На третьому поверсі – невеличкий готель на декілька номерів, де матимуть можливість зупинятися митці з інших міст. В інтерв’ю «Закарпаттю онлайн» Іван Ілько почасти сказав:
«Мені просто болить, що Закарпаття, яке має дуже високого штибу європейське мистецтво, не може в достатній мірі показати себе, свої надбання і свої таланти…». Ось один з головних мотивів, яким керувалася родина Ільків, плюс величезні зусилля і кошти, отак з’явився прекрасний і потрібний культурний центр в Ужгороді.

І замість епілогу… Підтримую із знаним живописцем приязні стосунки чималу вервечку літ. Багато в чому Іван Іванович не змінюється: не відкидаючи поглядів інших людей, залишається вірним собі. Самовіддано, добросовісно працює, творить, кажуть, завжди був таким. Незмінна і стійка його любов – до рідної Землі, до родини, до земляків, до малярства. Він спокійно сприймає усе, що приносять із собою роки, бо знає, кожен вік сповнений чимось неповторним. Живе у злагоді з Богом, бо цілковито довіряє Господу. Міркує над тим, чи цей світ є таким, яким повинен бути?

І, чи не найважливіше для художника, продовжує писати картини, про таке близьке, до найглибших закамарків душі, споріднене з ним Закарпаття…
P.S. Коли професійні фахівці, і не дуже, будуть розглядати кандидатури на здобуття Шевченківської премії у галузі образотворчого мистецтва, то ось Вам панове – кандидатура справжнього Майстра пензля… А народним художником він став вже давно, причому тут титули…

Андрій Будкевич.