XXXIV

Ферма імені Толстого – II

Апельсини, персики та сливи росли на Фермі в такій кількості, що в сезон сатьяграхі могли досхочу їсти фрукти, і при цьому був надлишок.

Струмок був на відстані близько 500 метрів від наших помешкань, і воду треба було носити коромислами.

Ми наполягли, що у нас не повинно бути слуг ані для домашньої роботи, ані, наскільки можливо, навіть для сільськогосподарської та будівельної діяльності. Тому все від куховарення до прибирання сміття ми робили своїми руками. Що стосується розміщення родин, ми від самого початку вирішили, що чоловіки й жінки мають жити окремо. Тому будинки мали будуватися двома окремими блоками на певній відстані один від одного. На той час ми вважали, що досить забезпечити розміщення десяти жінок і шістдесяти чоловіків. Крім того, треба було звести будинок для містера Калленбаха, а біля нього – будинок школи, а також майстерню для столярства, швацтва і т.д.

Мешканці походили з Гуджарату, Тамілнаду, Андрхра-Прадешу та з півночі Індії, й серед них були індуси, мусульмати, парси та християни. Близько сорока з них були молоді чоловіки, двоє чи троє – старі чоловіки, п’ять жінок і від двадцяти до тридцяти дітей, серед яких четверо чи п’ятеро дівчат.

Християнки та інші жінки їли м’ясо. Ми з містером Калленбахом думали, що бажано виключити з ферми м’ясо. Проте як можна було просити людей, які не мали з цього питання моральних принципів, які звикли їсти м’ясо з дитинства та які приїжджали сюди у складні для них часи, навіть тимчасово відмовитися від м’яса? Але якщо давати їм м’ясо, то чи не надто зросте від того наш прожитковий мінімум? Крім того, чи слід давати також і яловичину тим, хто до неї звик? [Корови для індусів – священні тварини]. Скільки у такому разі треба окремих кухонь? Яким був мій обов’язок у цьому питанні? Оскільки я відповідав за надання матеріальної допомоги цим родинам, я раніше вже висловив підтримку їдінню м’яса, зокрема і яловичини. Якби я ввів правило, що тим, хто їсть м’ясо, не слід допомагати, то довелося б проводити боротьбу у формі сатьяграхи виключно силами вегетаріанців, що було абсурдним, оскільки рух було організовано від імені всіх класів індійців. Мені треба було небагато часу, щоб побачити свій обов’язок за цих обставин. Якщо християни й мусульмани попросять навіть яловичини – її теж треба їм надати. Відмова їм у доступі на Ферму була абсолютно поза питанням.

Але де є любов, там є і Бог. Мусульманські друзі вже дали мені дозвіл на суто вегетаріанську кухню. Тепер мені треба було поговорити з сестрами-християнками, чоловіки чи сини яких перебували в тюрмі. Я часто вступав у подібні тісні стосунки з християнськими друзями, які були тепер у тюрмі та які раніше у подібних випадках погоджувалися на вегетаріанську дієту. Але тепер я вперше мав тісно спілкуватись із їхніми родинами за їхньої відсутності. Я представив сестрам труднощі розміщення, а також фінансування, й також власні глибокі почуття з цього приводу. Водночас я запевнив їх, що якщо вони захочуть, то їх буде забезпечено навіть яловичиною. Сестри люб’язно погодились обходитися без м’яса, і куховарення було віддано під їхню відповідальність. Мені з іще одним чоловіком або без нього було доручено їм допомагати. Було визначено час, а також кількість прийомів їжі. Мала бути єдина кухня, й усі мали їсти в один захід. Кожен відповідав за миття власного посуду. Спільні казани мали по черзі мити різні групи. Я мушу сказати, що сатьяграхі жили на фермі імені Толстого тривалий час, проте ані жінки, ані чоловіки ніколи не просили м’яса. Алкоголь, куріння тощо, звичайно, були повністю заборонені.

Як я вже зауважив, ми хотіли, наскільки можливо, бути самодостатніми навіть при зведенні будівель. Нашим архітектором був, звичайно, містер Калленбах, і він здобув європейського муляра. Тесля з Гуджарату, Нараяндас Даманія, запропонував свої безкоштовні послуги та домовився з іншими теслями, щоб вони працювали зі знижкою. Що стосується некваліфікованої роботи, то поселенці працювали власноруч. Дехто з нас, у кого були вмілі руки, буквально творив чудеса. Чудовий сатьяграхі на ім’я Віхарі зробив половину теслярської роботи. Схожий на лева Тхамбі Наіду відповідав за санітарію та за продаж продукції, задля чого йому доводилося їздити до Йоганнесбурга.

Одним із поселенців був Прагджі Хандубхай Десаі, який у своєму житті не звик до незручностей, але тут мусив терпіти кусючий холод, палюче сонце та проливні дощі. На початку ми близько двох місяців жили в наметах, поки будувалися будинки. Всі каркаси були з гофрованого заліза, тому звести їх не забрало багато часу. Деревину також можна було отримати будь-якого потрібного розміру. Все, що нам треба було робити – це різати її за міркою. Дверей і вікон не треба було готувати багато. Тому за такий короткий час можна було звести немало будівель. Але вся ця робота тяжко позначилася на фізичній будові Прагджі. Робота не Фермі, безперечно, була важчою, ніж у тюрмі. Одного дня Прагджі фактично втратив свідомість через втому та спеку. Але він був не з тих, хто здається. Тут він до кінця натренувався, і врешті виявився добрим робітником нарівні з найкращими з нас.

Крім того, тут був Джозеф Ройєппен – юрист без гордості юриста. Він не міг братися за дуже важку роботу. Йому було важко розвантажувати вантажі і тягати ноші у візку, але він робив це, як міг.

Слабкі на фермі імені Толстого стали сильними, й робота виявилася тонізуючою для всіх.

Кожному доводилося з тим чи іншим завданням бувати у Йоганнесбургу. Дітям подобалося бувати там просто заради розваги. Мені також треба було діставатися туди у справах. Тому ми ввели правило, що можемо їздити туди залізницею тільки у спільних справах нашої маленької спільноти і при цьому їздити третім класом. Кожен, хто хотів розваги, повинен іти пішки і брати з собою продукти з дому. Ніхто не міг витрачати нічого на їжу в місті. Якби не ці суворі правила, то гроші, заощаджені завдяки життю в сільській місцевості, марнувалися б на залізничні квитки та міські пікніки. Продукти, які возили з собою, були найпростіші: спечений власноруч хліб із грубого пшеничного борошна, перемеленого власноруч, із якого не просіювались висівки; арахісове масло, також приготоване вдома, та мармелад домашнього приготування. Для перемелювання пшениці ми купили залізний ручний млинок. Арахісове масло виготовлялося підсмажуванням, а потім перемелюванням арахісу, й воно було вчетверо дешевше за звичайне масло. Що стосується апельсинів, то їх на Фермі було багато. На Фермі ми практично не використовували коров’яче молоко й загалом обходилися згущеним молоком.

Але повернемося до вилазок. Кожен, хто хотів до Йоганнесбурга, йшов туди пішки раз або двічі на тиждень і повертався того самого дня. Як я вже зауважив, це було тридцять чотири кілометра в кожен бік. За допомогою самого лише цього правила ми заощадили сотні рупій, а ті, хто ходив таким чином, отримав від цього багато користі. Дехто лише тепер виробив звичку ходити пішки. Загальна практика була така, що тимчасовий мешканець вставав о другій ночі й виходив о пів на третю. Він доходив до Йоганнесбурга за час від шести до семи годин. Рекордно короткий час, який забрала ця мандрівка, був 4 години 18 хвилин.

Читачу не слід уявляти, що ця дисципліна давалася поселенцям тяжко. З одного боку, її приймали з радістю. Було б неможливо залучити хоч одного поселенця, якби застосовувалася сила. Молодь цілком насолоджувалася роботою на Фермі та походами до міста у справах. Було важко не давати їм грати у свої ігри та викидувати свої коники під час роботи. Їм давали стільки роботи, скільки вони брали з готовністю та радістю – і я ніколи не помічав, щоб зроблена таким чином робота була незадовільною чи то за кількістю, чи то за якістю.

Можна присвятити абзац тому, як ми організували санітарію. Не зважаючи на велику кількість поселенців, ніде на Фермі не можна було знайти відходів або бруду. Все сміття ми закопували у траншеї, викопані для цієї мети. Недозволено було виливати воду на стежки. Всі помиї збирались і відра й використовувалися для поливання дерев. Залишки їжі та відходи овочів використовувалися як добриво. Ми викопали квадратну яму завглибшки у п’ятдесят сантиметрів для нечистот, які повністю прикривалися виритою землею й тому не видавали ніякого запаху. Мух не було, й ніхто не міг і уявити, що там були закопані нечистоти. Так ми не тільки уникли неприємної проблеми, але й джерело можливої проблеми перетворилося на безцінні добрива для Ферми. Якби ми належним чином використовували нечистоти, то могли б отримувати добрива вартістю в сотні тисяч рупій, а також уникнути багатьох хвороб. Через свої погані звички ми псуємо береги наших священних річок і створюємо розсадники мух, внаслідок чого ці самі мухи, які селяться на наших незакритих нечистотакх через нашу злочинну недбалість, забруднюють наші тіла після того, як ми помиємося. Маленька лопата – засіб порятунку від великої неприємності. Залишати нечистоти неприкритими, сякатися чи плювати на дорогу – це гріх проти Бога, а також людства, й це видає сумний брак поваги до інших. Людина, яка не прикриває свої відходи, заслуговує на тяжке покарання, навіть якщо живе в лісі.

Перед нами стояло завдання зробити з Ферми жвавий виробничий центр, заощадити таким чином гроші та зрештою досягти самозабезпечення цих родин. Якби ми досягли цієї мети, то могли б воювати з урядом Трансваалю невизначений період. Нам доводилося витрачати трохи грошей на взуття. Використання взуття у гарячому кліматі шкодить, оскільки ноги вбирають у себе весь піт і від цього стають ніжними. У Трансваалі, як і в Індії, шкарпетки були непотрібні, але ми вважали, що ноги слід захистити від шипів, каміння і тому подібного. Тому ми вирішили навчитися робити сандалі. В Маріангіллі біля Пайнтауна є монастир німецьких католицьких чинців, яких називають трапісти, де відбувається різноманітне виробництво такого роду. Містер Калленбах поїхав туди й освоїв мистецтво виготовлення сандалів. Повернувшись, він навчив мене, а я, своєю чергою, інших працівників. Так кілька молодих чоловіків навчилися виготовляти сандалі, й ми почали продавати їх друзям. Навряд чи варто й казати, що багато з моїх учнів легко перевершили мене в цьому мистецві. Ще одним ремеслом, яке ми запровадили, було теслярство. Заснувавши свого роду селище, ми потребували всіляких великих і малих речей, починаючи з лавок і закінчуючи коробками, й ми робили всі їх самі. Самовіддані теслі, про яких я вже згадував, допомагали нам кілька місяців. Містер Калленбах був головою відділу теслярства, і як такий щомиті надавав нам докази своєї майстерності та точності.

Необхідна була школа для молоді й дітей. Це було найважче з наших завдань, й ми так і не досягли повного успіху в цій справі аж доостанку. Тягар викладацької роботи несли значною мірою ми з містером Калленбахом. Проводити заняття можливо було тільки по обіді, коли ми обоє були виснажені своєю вранішньою працею, як і наші учні. Тому як учителі, так і ті, кого вчили, часто дрімали. Ми бризкали собі в очі водою і, граючись із дітьми, намагалися досягти зібраності дітей і зібратися самі, але часом даремно. Тіло безапеляційно вимагало відпочинку і не приймало відмову. Але це була тільки одна і то найменша з наших чиленних проблем. Адже уроки проводилися не зважаючи на це дрімання. Що ми мали викладати учням, які розмовляли трьома різними мовами – гуджараті, тамільською й телугу – і як? Я дуже хотів, щоб освіта відбувалася цими мовами. Я трохи знав тамільську, але не знав телугу. Що міг зробити один учитель за цих обставин? Я намагався використати декого з молодих людей як учителів, але експеримент зовсім не був успішним. Звісно, послуги Прагджі були затребувані. Дехто з молоді був дуже неслухняним і лінивим і завжди перебував у поганих стосунках зі своїми книжками. Вчитель не міг очікувати на значний поступ із такими учнями. Крім того, ми не могли викладати регулярно. Часом як містер Калленбах, так і я мусили їздити до Йоганнесбурга у справах.

Релігійне навчання представило ще одну важку проблему. Я хотів, щоб мусульмани читали Коран, а парси – Авесту. Була одна дитина-ходжа, батько якої поклав на мене відповідальність за те, щоб я виклав цій дитині маленьку "поті" цієї секти. Я зібрав книжки про іслам і зороастризм. Я виписав основоположні вчення індуїзму на основі своїх знань – зараз не пригадую, чи це було для моїх власних дітей, чи для поселенців ферми імені Толстого. Якби у мене зараз був цей документ, мені слід було б вставити його сюди як віху свого духовного поступу. Але у своєму житті я викинув або спалив багато таких речей. Я знищував ті документи, які не вважав за необхідне зберегти з розширенням своєї діяльності. Я про це не шкодую, оскільки збереження їх усіх було б обтяжливим і дорогим. Я був би змушений зберігати ящики та коробки, що стало б більмом на оці людини, яка прийняла обітницю бідності.

Але цей експеримент з викладання не був безплідним. Діти уникли зарази нетерпимості й навчилися розглядати релігію та звичаї інших із великосердою милістю. Вони навчилися жити разом, як кровні брати. Вони отримали [?] уроки взаємного служіння, шанобливості та працьовитості. І судячи з того незначного знання, яке я маю про пізнішу діяльність декого з дітей ферми імені Толстого, я впевнений, що освіта, яку вони там отримали, не була даремною. Навіть якщо вона й була недосконалою, це був інтелектуальний та релігійний експеримент і один із найприємніших спогадів про ферму імені Толстого – спогади про цей навчальний експеримент не менш приємні за решту.

Але цим спогадам треба присвятити інший розділ.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.