Ганді. Сатьяграха. Розділ VІІ. Огляд ранньої боротьби. Продовження

VII

Огляд ранньої боротьби

Продовження

Тож Натальський Індійський Конгрес почав діяти на постійних засадах. Я провів у Наталі близько двох із половиною років, переважно займаючись політичною роботою. Тоді я побачив, що якщо я збираюся й надалі залишатись у Південній Африці, то повинен привезти з Індії свою родину. Також я збирався побути трохи на батьківщині й ознайомити індійських лідерів зі становищем індійських поселенців у Наталі й інших частинах Південної Африки. Конгрес дозволив мені відлучитися на шість місяців, й покійного пана Адмаджі Міянхана, відомого у Наталі торговця, призначили замість мене Секретарем. Він надзвичайно вправно виконував свої обов’язки. Він непогано знав англійську мову, володіння якою дуже покращив із практикою. Він, як і зазвичай, вивчав раніше гуджараті. Оскільки торгові стосунки він мав переважно з зулусами, то чудово вивчив зулуську мову й добре знав звичаї зулусів. Він був чоловіком дуже тихим і дружнім за характером. Зазвичай він не розмовляв багато. Я вдався в ці деталі, щоб показати, що для роботи на відповідальних посадах чесність, терплячість, терпимість, твердість, самовладання, сміливість і здоровий глузд – значно важливіші якості, ніж знання англійської мови чи просто навчання. Там, де відсутні ці високі якості, найкращі книжні досягнення мало що дадуть у громадській діяльності.

Я повернувся до Індії в середині 1896 року. Оскільки на той час пароплави з Наталю до Калькутти були доступніші, ніж до Бомбею, я сів на корабель, що прямував до Калькутти. Адже зв’язані контрактами робітники відправлялися з Калькутти чи Мадрасу. Прямуючи до Бомбею з Калькутти, я в дорозі не встиг на поїзд і змушений був зупинитися на день в Аллахабаді. Моя робота почалася там. Я зустрівся з містером Чесні з The Pioneer. Він розмовляв зі мною шанобливо, проте щиро сказав, що симпатизує колоністам. Утім, він пообіцяв, що якщо я щось напишу, він це прочитає і згадає про це у своїй газеті. Цього для мене було достатньо.

Перебуваючи в Індії, я написав памфлет про становище індійців у Південній Африці. На нього звернули увагу майже всі газети, і його було двічі видано. У різних частинах Індії було поширено п’ять тисяч примірників. Саме під час цього візиту я мав честь зустрітися з індійськими лідерами – це сер Пхерозешах Мехта, судді Бадруддін Тьєбджі та Махадев Говінд Ранаде й інші в Бомбеї, та локманья Тілак [локманья – титул, що значить “визнаний народом” як лідер] і його оточення, професор Бхандаркар і Гопал Крішна Гокхале та його оточення в Пуні. Я виголошував промови в Бомбеї, Пуні та Мадрасі. Я не збираюсь описувати ці події детально.

Втім, не можу втриматися від спокуси описати тут священний спогад про місто Пуну, хоча він не зовсім має стосунок до нашої теми. Організацію Сарваджанік Сабха контролювало коло локманьї, тоді як шрі Гокхале був пов’язаний із Деккан Сабха. Спершу я зустрівся з махараджею Тілаком. Коли я сказав йому про свій намір провести зустріч у Пуні, він запитав, чи бачився я з Гопалрао. Я не зрозумів, кого він має на увазі. Тож він іще раз запитав, чи зустрічався я зі шрі Гокхале та чи знаю я його.

- Я ще з ним не бачився. Я знаю його по імені та збираюся зустрітись із ним, – відповів я.

- Здається, ти незнайомий з індійською політикою, – сказав локманья.

- Я був в Індії лише незначний час після повернення з Англії, й тоді не займався політичними питаннями, оскільки вважав, що не здатен на це, – сказав я.

Тоді локманья сказав:

- У такому разі я мушу довести дещо до твого відома. В Пуні є дві партії – одну з них представляє Сарваджанік Сабха, а іншу – Деккан Сабха.

Я відповів:

- Я трохи знаю про це.

Локманья:

- Тут легко можна провести зустріч. Але мені здається, що ти хочеш викласти свою справу перед усіма партіями, які тут є, та заручитися підтримкою всіх. Мені подобається твоя ідея. Проте якщо головувати на зустрічі буде член Сарваджанік Сабха, то на неї не прийде жоден член Деккан Сабха. І навпаки, якщо головуватиме член Деккан Сабха, то члени Сарваджанік Сабха не прийдуть. Тому тобі слід знайти позапартійного голову. Я можу лише внести пропозицію з цього приводу й не зможу допомогти будь-чим іншим. Ти знаєш професора Бхандаркара? Навіть якщо ти з ним незнайомий, тобі слід із ним зустрітися. Його вважають нейтральним. Він не бере участі в політиці, але можливо, ти зможеш переконати його головувати на твоїй зустрічі. Поговори про це зі шрі Гокхале й запитай поради також і у нього. З усією ймовірністю, він дасть тобі ту саму пораду. Якщо людина з таким становищем, як професор Бхандаркар, погодиться головувати, то я впевнений, що обидві сторони подбають про те, щоб було проведено добре засідання. У будь-якому разі, можеш розраховувати на нашу якнайповнішу допомогу в цій справі.

Потім я зустрівся з Гокхале. В іншому місці я вже писав, як закохався в нього з першого ж погляду. Цікаві можуть пошукати це в підшивках тижневика Young India (випуск від 13 липня 1921 року) чи журналу Navajivan (випуск від 28 липня 1921 року). Гокхале сподобалася порада, яку дав мені локманья. Відповідно, я відвідав вельмишановного професора. Він уважно вислухав розповідь про кривди, завдані індійцям у Наталі, та сказав:

- Розумієте, я рідко беру участь у громадському житті. Крім того, я старію. Але те, що ви розповіли, глибоко мене вразило. Мені подобається ваша ідея намагатися співпрацювати з усіма партіями. Ви молодий і не знаєте політичного становища в Індії. Скажіть членам обох партій, що я погодився на ваше прохання. Якщо будь-яка з них запевнить, що засідання відбудеться, я обов’язково прийду головувати.

В Пуні було проведено успішну зустріч. Лідери обох партій прийшли та висловилися на підтримку моєї справи.

Потім я поїхав до Мадрасу. Там зі мною зустрілися сер (тоді Його честь суддя Вищого суду) Сабрахманья Аіяр, шрі П.Анандачарлу, шрі Г.Субрахманьям, тодішній редактор Тhe Hindu шрі Парамешваран Піллаі, редактор Madras Standard шрі Бхашьям Ієнгар, знаменитий адвокат містер Нортон та інші. Теж було проведено чудове засідання. З Мадрасу я поїхав до Калькутти, де зі мною зустрілися Сурендранат Банерджі, махараджа Джіотіндра Мохан Тагор, покійний містер Сондерс, редактор Тhe Englishman, та інші. Під час підготовки до зустрічі в Калькутті я отримав телеграму з Наталю з проханням терміново повернутися. Це було в листопаді 1896 року. Я зробив висновок, що напевно готується якийсь рух, ворожий до індійців. Тому я залишив свою працю в Калькутті незавершеною й поїхав до Бомбею, де сів на перший пароплав разом зі своєю родиною. S. S. Courland, який придбали панове Dada Abdulla, являв собою ще одне підприємство цієї дуже діяльної фірми – а саме, пароплавне сполучення між Порбандаром і Наталем. Naderi, пароплав Перської пароплавної компанії, відплив із Бомбею в Наталь одразу після того. Загальна кількість пасажирів цих двох кораблів становила близько 800 осіб.

Агітація в Індії набула достатнього значення для того, щоб головні індійські газети написали про це на своїх сторінках, а агентство Ройтера надіслало про це телеграми до Англії. Про це я дізнався лише по приїзді до Наталю. Представник Ройтера в Англії надіслав до Південної Африки телеграму з перебільшеним коротким викладом моїх промов в Індії. Це досить звична річ. Такі перебільшення не завжди навмисні. Дуже зайняті люди з власними упередженнями та суб’єктивними поглядами читають щось поверхово, а потім готують короткий виклад, який іноді частково є продуктом уяви. Крім того, цей короткий виклад по-різному тлумачать у різних місцях. Таким чином спотворення здійснюється без будь-чийого наміру. В цьому полягає ризик публічної діяльності, і в цьому також її обмеження. Критикуючи в Індії європейців Наталю, я дуже різко виступав проти податку в 3 ф., накладеного на зв’язаних контрактом працівників. Я живо описав страждання зв’язаного контрактом працівника на ім’я Сабрахманьям, якого побив його господар, рани якого я бачив і справа якого була в моїх руках. Коли європейці в Наталі прочитали спотворений короткий виклад моїх промов, вони дуже розгнівалися на мене. Але вражало те, що написане мною в Наталі було значно жорсткіше та більш деталізоване за те, що я писав і говорив в Індії. У моїх промовах в Індії не було ані найменшого перебільшення. Навпаки, оскільки я знав з досвіду, що якщо описати якусь подію сторонній людині, вона вбачає в цьому більше, ніж ми збиралися передати – то я навмисне описував ситуацію в Південній Африці менш густими фарбами, ніж це дозволяли зробити факти. Але дуже мало європейців читали те, що я писав у Наталі, й іще меншу кількість це обходило. Проте справа з моїми промовами та текстами в Індії була вочевидь інша. Тисячі європейців читали звіти агентства Ройтера. Крім того, тема, яка вважається вартою того, щоб її передали телеграфом, начебто набуває важливості, яку не обов’язково має насправді. Європейці Наталю подумали, що моя робота в Індії мала вагу, якої вони їй надали, і що через це система зв’язаної контрактом праці, можливо, завершиться, і внаслідок цього постраждають сотні європейських плантаторів. Крім того, вони відчували, що їх очорнили в очах Індії.

Перебуваючи в такому збудженому стані, європейці Наталю почули, що я повертаюся до Наталю разом із родиною на борту S. S. Courland, на якому пливуть від 300 до 400 індійських пасажирів, та що водночас прибуває також S. S. Naderi з такою самою кількістю індійців. Це розпалило їх іще більше, і стався потужний вибух почуттів. Європейці Наталю провели багатолюдні зустрічі, на які прийшли майже всі видатні члени їхньої спільноти. Індійські пасажири загалом і я зокрема зазнали нищівної критики. Промовці казали, що це я привіз до Наталю цих 800 пасажирів і що це був мій перший крок, спрямований на те, щоб наводнити Наталь вільними індійцями. Було прийнято одностайне рішення, що пасажирам обох кораблів, включно зі мною, не можна дозволити висадитись у Наталі. Якщо уряд Наталю не хоче чи не може запобігти висадці пасажирів, то комітет, призначений на зустрічі, візьме закон у свої руки й силоміць не дозволить індійцям ступити на берег. Обидва пароплави припливли до Дурбану того самого дня.

Читач пам’ятає, що в 1896 році в Індії вперше проявилася бубонна чума. Уряд Наталю у своїх спробах не дати нам зійти на берег зіткнувся з юридичними труднощами, оскільки на той час Акту про обмеження імміграції ще не існувало. В усьому ж іншому симпатії уряду були цілком на боці комітету європейців, про який я написав вище. Покійний містер Ескомб, член уряду, відіграв видатну роль у діяльності цього комітету. В усіх портах діє правило, що якщо на борту пароплава відбувається спалах заразної хвороби чи якщо пароплав прибуває з зараженого порту, то його затримують на певний термін на карантин. Це обмеження може бути накладено тільки на санітарних підставах та за наказом портового уповноваженого з охорони здоров’я. Уряд Наталю зловжив своєю владою, застосувавши це правило з політичною метою. Хоча на борту не було заразної хвороби, обидва пароплави було затримано на значно довше, ніж звичайний термін – аж на двадцять три дні. Тим часом комітет європейців продовжував свою діяльність. Він жорстоко залякував панів Dada Abdulla, які були власниками Courland й агентами Naderi. Їм запропонували винагороду, якщо вони погодяться відвезти пасажирів назад, і погрожували втратою бізнесу, якщо вони відмовляться це зробити. Але партнери фірми не були боягузами. Вони сказали, що їм байдуже, навіть якщо їх знищать; вони боротимуться до гіркого кінця, але їх не змусять вчинити злочин і відправити назад цих безпорадних, але невинних пасажирів; їм не чужий патріотизм. Давній адвокат фірми, містер Ф.А.Лафтон, королівський адвокат, також був сміливою людиною.

Так сталося, що покійний шрі Мансухлал Хіралал Назар, благородний каястха [колись член касти писців, пізніше – освіченого класу] з Сурату та племінник покійного судді Вищого суду Нанабхая Харідаса, прибув до Африки приблизно в той самий час. Я його не знав, як і не знав, що він приїжджає. Навряд чи варто й казати, що я не мав стосунку до прибуття пасажирів, які припливли пароплавами Naderi та Courland. Більшість із них давно мешкали в Південній Африці. Багато хто їхав до Трансваалю. Навіть цим пасажирам комітет європейців приніс записки з погрозами. Капітани пароплавів зачитали їх уголос пасажирам. У записках було прямо сказано, що європейці Наталю перебувають у небезпечному настрої, й фактично стверджували, що якщо індійці, незважаючи на попередження, спробують зійти на берег, то члени комітету прийдуть до порту та зіштовхнуть усіх індійців у море. Я переклав цю записку пасажирам на Courland. Один пасажир, що знав англійську мову, зробив те саме для решти на борту Naderi. Пасажири обох пароплавів категорично відмовилися повертатися й додали, що багато хто з них їде далі, до Трансваалю, що дехто з решти є давніми мешканцями Наталю, що в будь-якому разі кожен з них має законне право на те, щоб зійти на берег, та що незважаючи на погрози комітету вони рішуче налаштовані зійти на берег, щоб випробувати своє право на це.

Уряд Наталю не знав, що робити. Як довго можна підтримувати несправедливе обмеження? Минуло вже двадцять три дні. Фірма Dada Abdulla була непохитна, як і пасажири. Тож через 23 дні карантин було знято й пароплавам дозволили увійти до гавані. Тим часом містер Ексомб заспокоював збуджений комітет європейців. На одній з проведених зустрічей він сказав:

- Європейці Дурбану виявили гідну хвали єдність і мужність. Ви зробили все, що могли. Уряд вам також допоміг. Індійців затримали на 23 дні. Ви достатньою мірою виразили свої почуття та свій громадський дух. Це справить глибоке враження на Імперський Уряд. Ваша дія зробила шлях уряду Наталю легким. Якщо тепер ви силою не дозволите зійти на берег бодай одному індійському пасажирові, то зашкодите власним інтересам і поставите уряд у незручне становище. І навіть у такому разі ви не зможете запобігти висадженню індійців. Пасажири ні в чому не винні. Серед них є жінки та діти. Коли вони сіли на пароплави в Бомбеї, то не знали про ваші почуття. Тож я радив би вам розійтися й не чинити перешкоди цим людям. Але я запевняю вас, що уряд Наталю отримає від Законодавчої Ради необхідні повноваження для обмеження майбутньої імміграції.

Це лише короткий виклад промови містера Ескомба. Його слухачі були розчаровані, проте він мав величезний вплив на європейців Наталю. Вони розійшлися за його порадою, й обидва пароплави ввійшли в порт.

Мені прийшло повідомлення від містера Ескомба, в якому він порадив мені не сходити на землю з рештою пасажирів, а зачекати до вечора, коли він пришле начальника Водної поліції, щоб той супроводив мене додому, й додав, що моя родина може зійти на берег у будь-який час. За законом, це не був наказ, а наче порада капітану не дати мені зійти на берег, та застереження мені про небезпеку, що нависла над моєю головою. Капітан не мав повноважень силою не дати мені зійти на берег. Але я вирішив, що мені слід прийняти цю пропозицію. Я послав свою родину до помешкання мого давнього друга та клієнта, парса Рустомджі, а не до власного дому, та сказав сім’ї, що зустрінусь із ними там. Коли пасажири висадилися, зустріти мене прийшов містер Лафтон, юрист Dada Abdulla та мій особистий друг. Він запитав, чому я ще не зійшов на берег. Я розповів йому про лист містера Ескомба. Він сказав, що йому не подобається ідея, щоб я чекав до вечора, а потім заходив до міста, наче злодій або злочинець; щоб я, якщо не боюся, пішов разом із ним тут і тепер, і щоб ми пішли до міста так, наче нічого не сталося. Я відповів:

- Не думаю, що я боюся. Прийняти пропозицію містера Ескомба чи ні – лише питання того, щоб зробити як краще. Потрібно також зважити, чи несе відповідальність капітан пароплава.

Містер Лафтон усміхнувся і сказав:

- Що зробив для тебе містер Ескомб, щоб ти повинен був прислухатися до його пропозиції? І що змушує тебе вірити, що ним керує доброта, а не якийсь прихований мотив? Я більше за тебе знаю про те, що сталося в місті, та яку роль відіграв у цьому містер Ескомб.

Я перервав його, похитавши головою.

- Можемо припустити, – продовжив містер Лафтон, – що ним керують найкращі мотиви. Але я однозначно вважаю, що якщо ти вчиниш за його пропозицією, це тебе принизить. Тому я раджу тобі, якщо ти готовий, піти зі мною прямо зараз. Капітан – наша людина, і його відповідальність – це наша відповідальність. Він підзвітний лише Dada Abdulla. Я знаю, що думає про це фірма, оскільки вона виявила значну мужність у нинішній боротьбі.

Я відповів:

- Тоді ходімо. Мені не потрібно жодних приготувань. Я маю тільки одягнути свій тюрбан. Давайте повідомимо капітана й рушаємо.

Ми попрощались із капітаном.

Містер Лафтон був давнім і відомим у Дурбані адвокатом. Я близько зійшовся з ним перед тим, як повернувся до Індії. Я радився з ним у важких випадках і часто залучав до справи як свого начальника. Він був сміливим чоловіком міцної статури.

Наш шлях пролягав через головну вулицю Дурбану. Коли ми вирушили, було близько половини на п’яту. Небо було трохи закрите хмарами, й сонця не було видно. Щоб дійти пішки до будинку Рустомджі-шета, потрібна була принаймні година. Кількість людей, що були присутні біля верфі, не перевищувала звичайну. Як тільки ми зійшли на берег, нас побачили кілька хлопчаків. Оскільки я був єдиним індійцем, який одягав тюрбан певного типу, вони мене одразу впізнали, почали кричати “Ганді”, “Ганді”, “бий його”, “оточуйте”, та побігли до нас. Дехто почав кидати в нас камінням. Кілька літніх європейців приєдналися до хлопчаків. Поступово бунтівний натовп почав зростати. Містер Лафтон вирішив, що йти пішки буде для нас небезпечно. Тож він зупинив рикшу. Я ніколи доти не сидів у візку рикші, оскільки відчував цілковиту відразу до того, щоб сидіти в засобі пересування, який тягнуть люди. Але тоді я відчував, що зобов’язаний скористатися цим засобом пересування. Я п’ять або сім разів у своєму житті переживав випадки, коли людина, яку хоче врятувати Бог, не може впасти, навіть якщо бажає цього. Якщо я не впав, я не можу вважати це своєю заслугою. Ці візки тягнуть рикші-зулуси. Старші європейці та хлопці пригрозили візнику-рикші, що якщо він дозволить мені сісти до свого візка, вони його поб’ють і розіб’ють його візок на друзки. Тому хлопчик-рикша сказав “Кха” (що значить “ні”) й пішов геть. Так мене врятували від сорому поїздки на рикші.

У нас не було інших варіантів, окрім як продовжувати рух до місця призначення пішки. Натовп ішов слідом за нами. З кожним нашим кроком він зростав. Поки ми дійшли до Вест-Стріт, зібралася величезна кількість людей. Один чоловік міцної статури схопив містера Лафтона й відірвав його від мене. Тож він не міг піти зі мною. Натовп почав вигукувати на мою адресу образи та закидати мене градом каміння й усього, що потрапляло під руку. Вони скинули на землю мій тюрбан. Тим часом до мене підскочив огрядний чолов’яга, він ударив мене в обличчя, а потім копнув. Я ледь не впав без тями, але схопився за перила сусіднього будинку. Я трохи віддихався, а коли в голові проясніло, продовжив свій шлях. Я майже втратив надію дійти додому живим. Але я добре пам’ятаю, що навіть тоді моє серце не звинувачувало моїх нападників.

Поки я просувався таким чином, у зустрічному напрямку йшла дружина начальника поліції Дурбану. Ми добре одне одного знали. Вона була сміливою жінкою. Хоча небо було хмарним і сонце вже майже сіло, вона відкрила для мого захисту свою парасольку від сонця та почала йти збоку від мене. Європейці не образили б леді, особливо дружину давнього та популярного начальника поліції; не завдали б вони їй і шкоди. Вони повинні не поранити її, спрямовуючи свої удари на мене. Тому ушкодження, які я отримав після того, як вона до мене приєдналася, не були серйозними. Тим часом начальник поліції дізнався про напад на мене та прислав для мого захисту наряд констеблів. Поліція мене оточила.

На нашому шляху був поліцейський відділок. Коли ми дійшли туди, я побачив, що на нас чекав начальник поліції. Він запропонував мені прихисток у поліцейському відділку, проте я з вдячністю відхилив цю пропозицію та сказав:

- Мені треба дійти туди, куди я йшов. Я вірю в те, що мешканці Дурбану гратимуть за правилами, й вірю у справедливість моєї власної справи. Я вдячний вам за те, що ви вислали наряд поліції для мого захисту. Місіс Александер також допомогла мене захистити.

Я дійшов до будинку Рустомджі без подальших проблем. Був майже вечір, коли я туди дійшов. Медичний працівник пароплава Courland доктор Дадібарджор, який перебував у Рустомджі-шета, взявся мене лікувати. Він оглянув мої рани. Їх було небагато. Одна нікчемна рана, зокрема, була дуже болюча. Однак я ще не мав права відпочити. Тисячі європейців зібралися перед будинком Рустомджі-шета. Після настання ночі до натовпу долучилися й хулігани. Натовп переказав Рустомджі-шету, що якщо він не видасть мене їм, вони спалять його та його дім разом зі мною. Рустомджі-шет був надто добрим індійцем для того, щоб підкоритися. Коли начальник Александер дізнався про стан справ, він тихо влився до натовпу разом із кількома детективами. Він послав по лаву та став на неї. Так, під приводом промови до натовпу, він зайняв вхід до будинку Рустомджі, щоб ніхто не зміг увірватися в дім. Перед тим він уже розставив детективів у належних місцях. Одразу після прибуття він сказав одному зі своїх підлеглих замаскуватися під індійського торговця, вдягнувши індійський одяг та нафарбувавши обличчя, щоб зустрітися зі мною та передати таке повідомлення: “Якщо ви бажаєте врятувати свого друга, його гостей і власність, а також власну родину, я раджу вам перевдягнутись у форму індійського констебля, вийти через склад Рустомджі, прокрастися крізь натовп із моєю людиною та прийти до поліцейського відділку. На розі вулиці на вас чекає карета. Це єдиний спосіб, у який я можу врятувати вас і інших. Натовп настільки збуджений, що я не маю змоги його контролювати. Якщо ви не виконаєте мої вказівки швидко, я боюся, що натовп зрівняє будинок Рустомджі з землею, і я не можу уявити, скільки людей загине та скільки майна буде знищено”.

Я оцінив ситуацію одразу. Я швидко перевдягнувся констеблем і вийшов з дому Рустомджі. Ми з поліцейським безпечно дісталися поліцейського відділку. Тим часом містер Александер ублажав натовп, співаючи популярні місцеві пісні та розмовляючи з людьми. Дізнавшись, що я дістався поліцейського відділку, він посерйознішав і запитав:

- Чого ви хочете?

- Ми хочемо Ганді.

- Що ви з ним зробите?

- Ми його спалимо.

- Що він вам зробив поганого?

- Він облив нас брудом в Індії й хоче наводнити Наталь індійцями.

- А якщо він не вийде?

- Ми спалимо цей будинок.

- Його дружина й діти також тут. Крім того, тут є й інші чоловіки та жінки. Хіба ви не посоромитесь палити жінок і дітей?

- Відповідальність за це лежатиме на вас. Що ми можемо зробити, коли ви робите нас безпорадними в цьому питанні? Ми не хочемо завдавати шкоди більш нікому. Нам вистачить, якщо ви видасте нам Ганді. Якщо ж ви не видаєте нам злочинця, і якщо інші постраждають при нашій спробі схопити його, чи справедливо буде з вашого боку звинувачувати нас?

Начальник поліції лагідно усміхнувся й повідомив натовп, що я залишив дім Рустомджі, пройшов посеред них і вже прибув до іншого місця. Натовп голосно засміявся й закричав:

- Це брехня, це брехня.

Начальник поліції сказав:

- Якщо ви не вірите вашому давньому начальнику поліції, будь ласка, призначте з-посеред себе комітет із трьох або чотирьох людей. Нехай решта пообіцяють, що вони не ввійдуть у дім, і якщо комітет не зможе знайти Ганді в будинку, то ви мирно розійдетеся по домівках. Ви сьогодні розпалились і не слухалися поліції. Це свідчить проти вас, а не поліції. Тому поліція зіграла з вами жарт. Вона забрала вашу здобич з-поміж вас, і ви програли в цій грі. Ви, безперечно, не можете звинувачувати в цьому поліцію. Поліція, яку ви самі призначили, просто виконала свій обов’язок.

Начальник поліції звертався до натовпу з такою шанобливістю та рішучістю, що йому дали обіцянку, про яку він просив. Було призначено комітет. Той обшукав будинок Рустомджі вздовж і впоперек та повідомив натовп, що начальник поліції має рацію та що він переміг їх у цій грі. Натовп був розчарований. Проте люди дотрималися слова й розійшлися, не завдавши жодної шкоди. Це сталося 13 січня 1897 року.

Того-таки ранку, після того, як карантин з пароплавів було знято, репортер дурбанської газети зустрівся зі мною на пароплаві. Він розпитав мене про все. Було дуже просто спростувати, до його задоволення, звинувачення проти мене. Я детально продемонстрував йому, що я не дозволяв собі ані найдріб’язковіших перебільшень. Те, що я зробив, було тільки моїм обов’язком. Якби я його не виконав, то не був би гідним називатися чоловіком. Усе це з’явилось у газетах наступного дня. Розсудливі люди з-поміж європейців визнали свою помилку. Газети висловлювали свою симпатію до точки зору європейців у Наталі, проте водночас цілковито захищали мої дії. Це посилило мою репутацію, а також престиж індійської спільноти. Було доведено, що індійці, при всій своїй бідності, не були боягузами, та що індійські торговці готові були боротися за свою самоповагу та за свою країну без огляду на втрати.

Так, хоча індійській спільноті довелося пережити труднощі й хоча Dada Abdulla зазнали значних збитків, кінцевий результат, я вважаю, був цілком добрий. Спільнота мала нагоду перевірити власні сили, і внаслідок цього зросла впевненість людей у собі. Я набув дуже цінного досвіду, й коли я думаю про цей день, я відчуваю, що Бог готував мене до практики сатьяграхи.

Події в Наталі мали наслідки в Англії. Містер Чемберлен, державний секретар у справах колоній, надіслав телеграму уряду Наталю, просячи його про переслідування моїх нападників у судовому порядку та здійснення правосуддя стосовно мене.

Мене покликав містер Ескомб, який був генеральним прокурором в уряді Наталю. Він розповів про телеграму містера Чемберлена. Він висловив жаль стосовно шкоди, якої я зазнав, та задоволення від того, що наслідки нападу не були більш серйозними. Він додав:

- Я можу запевнити вас, що я аж ніяк не хотів, щоб ви чи будь-хто інший з вашої спільноти зазнав шкоди. Оскільки я боявся, що вам можуть завдати шкоди, я послав вам повідомлення, щоб ви зійшли на берег вночі. Вам не сподобалася моя пропозиція. Я ані найменшою мірою не бажаю звинувачувати вас за те, що ви прийняли пораду містера Лафтона. Ви мали повне право вчинити так, як вважали за належне. Уряд Наталю цілковито приймає вимогу містера Чемберлена. Ми прагнемо, щоб порушники були покликані до суду. Ви можете ідентифікувати будь-кого з тих, хто на вас напав?

Я відповів:

- Можливо, я зміг би ідентифікувати одного чи двох із них. Але я мушу одразу сказати, перш ніж ми продовжили цю розмову, що я вже вирішив не висувати звинувачень проти своїх нападників. Я не вважаю, що вони винні. Інформацію, яку вони мали, вони отримали від своїх лідерів. Було б надмірним очікувати, що вони судитимуть про її правдивість. Якби все, що вони чули про мене, було правдою, то було би природно, щоб вони розлютились і зробили щось не те у спалаху обурення. Я б їх за це не винив. Збуджені натовпи споконвіку намагаються вершити правосуддя у такий спосіб. Якщо когось і можна винити, то це Комітет європейців, вас самого, а отже, уряд Наталю. Ройтер міг відправити хоч який спотворений звіт. Але коли ви дізналися, що я їду до Наталю, вашим обов’язком і обов’язком Комітету було розпитати мене щодо підозр, які ви мали стосовно моєї діяльності в Індії, вислухати, що я маю сказати, а потім чинити так, як видавалося належним за даних обставин. Що ж, я не можу висувати звинувачення проти Комітету за цей напад. А якби й міг, то не став би вимагати відшкодування в суді. Ви зробили такі кроки, які здавалися вам потрібними для забезпечення інтересів європейців Наталю. Це політичне питання, й мені залишається боротися з вами на політичному полі та переконати вас і інших європейців, що індійці, які становлять значну частку населення Британської Імперії, бажають зберегти свою самоповагу та забезпечити свої права, не шкодячи ані найменшою мірою європейцям.

Містер Ескомб сказав:

- Я цілком розумію, що ви кажете, й дуже це ціную. Я не був готовий до того, що ви не захочете притягати до суду своїх нападників. Я ані найменшою мірою не був би невдоволеним, якби ви висунули проти них звинувачення. Але оскільки ви висловили своє рішення не робити цього, я без вагань скажу не тільки, що ви прийняли в цій справі правильне рішення, але й що ви цією стриманістю ще більше прислужитеся своїй спільноті. Водночас я мушу визнати, що ваша відмова від висунення звинувачень проти ваших нападників врятує уряд Наталю від дуже незручного становища. Якщо ви бажаєте, уряд подбає про те, щоб ваші нападники були заарештовані, проте навряд чи треба казати вам, що це викликало б роздратування європейців і підняло хвилю критики, якої не бажає жоден уряд. Але якщо ви остаточно вирішили не висувати звинувачень, вам слід написати мені письмово про ваші наміри з цього питання. Я не можу захистити свій уряд, просто надіславши містеру Чемберлену переказ нашої розмови. Я повинен надіслати йому зміст вашої заяви. Втім, я не прошу вас про цю заяву прямо зараз. Вам краще порадитись із вашими друзями. Порадьтеся також із містером Лафтоном. І якщо після цих консультацій ви все ж залишитися при своєму рішенні не висувати звинувачень, напишіть мені. Проте у вашій заяві має бути ясно вказано, що ви, під власну відповідальність, відмовляєтеся висувати звинувачення проти своїх нападників. Тільки тоді я зможу нею скористатися.

Я сказав:

- Я не знав, що ви послали по мене у зв’язку з цим. Я ні з ким не радився на цю тему й не збираюся ні з ким радитися тепер. Коли я вирішив зійти на землю та піти з містером Лафтоном, я вирішив, що не буду засмучуватись у тому разі, якщо мені завдадуть шкоди. Таким чином, висунення звинувачень проти нападників – поза питанням. Для мене це релігійне питання, і я, як і ви, вважаю, що цим актом стриманості я прислужуся як своїй спільноті, так і самому собі. Тому я пропоную взяти всю відповідальність на власні плечі й дати вам заяву, про яку ви просите, тут і тепер.

Після цього я взяв у нього папір, написав потрібну заяву й передав її йому.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: VII. A Review of the Early Struggle, 2

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.

Блог: Артем Чапай самоорганізація переклад сатьяграха ганді

Знак гривні
Знак гривні