Щоденники мотоцикліста. День 17. Київ-Полтава і мама відомої української письменниці

Подорож почалась із розмови з Марченком - Вітренко в бесіду не втручалася.

- А ето что за мотоцикл такой?
- Да Ямаха.
- И что, сотню едет?
- Нет. Девяносто максимум.
- Ну правильно. Сотня для него много.

Словом, дядько розпитує мене про моцик, поки я пакуюся, я чемно відповідаю. Плутаюся у споживанні пального та обсягу баку - все без задньої думки, впівоборота, і не придивляючись до облич. Аж коли вони з жінкою відходять - мені зверху дзвонить на мобілку Саша, у якої я зупинявся:

- Слухай, це що - Вітренко була? :)

Я дивлюся вслід - ітіть, точно. Згадую розповіді, що в цій же хаті у неї квартира.

- А я думаю: хто це ще може бути з кульком "СССР", - сміється по мобілці Саша.

***

Донбасько-південне коло - мандрую сам, без Ромашки, в силу того, що вона втомилася.

***

Їхав я сьогодні багато як для себе - понад 350 км (забув глянути на одометр, тож протоколь уже зведений за кілька днів зроблю), щоб одразу до Полтави, адже Полтавщина вже, вибачте на слові, покрита.

До дванадцятої перечікував дощ - але таке недоперечекав: одразу за Києвом потрапив у шалену зливу.

Те, що змок - не біда. Але їхав і думав: "Так, я ідіот": навіть на прямих відчуваю, як щомиті ризикую здоров"ям. Дорога слизька, як каток - мотоцикл не їде, а пливе.

Звісно, я їду дуууууже акуратно - але усвідомлюю, що досить одного придурка, який би змусив мене хоч трохи різко загальмувати - і я просто посковзнуся й буду сунути дорогою на боку, як фігурист після падіння. Тільки швидше, а на мені зверху буде Мамайота.

На щастя, одразу за Борисполем я обігнав дощ - і далі їхав швидше за нього аж до Полтави.

Пирятин. У 1960-их тут знімали "Королеву бензоколонки". Зараз збереглася тільки вежа, АЗС давно осучаснилася і отримала щось татарське у назву

Пообідав Сашиними бутербродами свідомо в тому ж місці, де близько тижня обідали ми з Ромашкою по дорозі на Кременчук.

Село називається Покровська Багачка - це посередині між Лубнами та Хоролом. Біля дороги тут накидані дуже зручні бетонні сваї, на яких так затишно сидіти :)

***

Не пам"ятаю де - ще одна зупинка на каву-сигарету, і двоє дядьків під навісом. Один - огрядніший, років 35 - розмовляє зі мною, а інший - старший, років 50 - його постійно підколює:

- Та шо ти ото фраєришся. Он зараз чоловік може дійсно подумати, що ти отакенний байкер. Та ти ж мотоцикла в жизні не бачив.
- А Мінск? А вопше я на Ауді їжджу, - це вже мені, огрядний.
- Їздив. Ти ж її об бігборда розбив, - сміється старший.
- Та дождь пройшов, скользко було.
- Там же послє тебе ше скілько машин тоді проїхало, - знов сміється старший

Цей старший - з підслуханої мною розмови - колись сидів. Але це не завадило йому сміятися тупо з усього. В тому числі з власного досвіду.

- Ви старший за мене, - каже той, що огрядний, - але не дай мені бог пережити те, що ви.
- І що ж я пережив? - сміх.
- А ото требуло вас аж на 15 років закрити, тоді б не сміялися.

Той у відповідь знову сміється.

***

Зараз я у Полтаві - ночую у батьків відомої української письменниці. Втім, про знайомих написати тяжче - забагато самоусвідомлення :)

Цікаво дуже з мамою поговорити, розпитую її, як фахівця, про психологію та психіатрію... Та й загалом - дуже люблю людей, які відкриті та готові поспілкуватись.

Не знаю, чи це досвід роботи - чи просто доля матері літератора, але мама дуже толерантна до всяких дивацтв "дітей" :)

Сподобалося - що, по суті, стосується й мене, і інших подібних:

- Зайченята, на відміну від кроленят, народжуються вже самостійними. Зайчиха їх один раз погодує тільки - й вони собі розходяться. Але якщо їх зустріне інша зайчиха - то теж погодує.

Отак і їздимо - без зайчих або друзів-зайченят далеко б не заїхали :)

***

Фотки сьогоднішнього попідкладаю пізніше. А зараз в люлю - і завтра через південь Харківщини на Донбас. Донбас чекає на вас! (Цікаво, ще ніхто не придумав використати це як гасло?)