День 1 - підсумки. "Офф-роуд" попід кордоном. Цього разу з ФОТО

- Це дорога на Тернавку?
- Так, весь час прямо.
- А асфальт скоро буде?
- А цього ніхто не знає.

Словом, пишу без усілякої літератури – просто репортаж про день. Та й то доволі коротко – бо і не віриться, що за день в дорозі стільки всього стається.

В останній день перед від’їздом і ліжко раптом таке тепле, і в кімнаті так затишно.

Хоч я і встав і пригнав мотоцикл під хату о сьомій – виїхали ми лише о десятій: вночі був приморозок.

Їдучи на Косів, весь час наспівував собі в шоломі, що «треба Кути не минути, до Косова завернути» – з пісні про Довбуша. Ставши пофоткати в Уторопах, перед Косовом, ми з Ромашкою обоє усміхалися. Це був лише початок.

Коли проїхали через Черемош на Вижницю – це якась містика: і справді, як тільки почалася Буковина, сосновий ліс змінився буковим: можливо, тут через назву ці ліси насаджують? А ще дороги стали значно кращі, а вздовж них насаджено ряди все тих же буків – на Прикарпатті та на Львівщині, як правило, уздовж доріг нічого не насаджують.

Ромашка особливо звернула увагу, що і на Косівщині, й далі – по селах безліч гарних приватних новобудов. Схоже, що люди не бідують.

Ми зідзвонилися з Наталкою – знайомою по інтернету, як ото тепер буває. Вона працює до шостої. Я думав, ми приїдемо о третій до Хотина, там почекаємо. Та сталося не так. Середня швидкість у 50 км/год, як виявилося, на другорядних дорогах недосяжна.

Старожинець з боку Румунії, в який ми виїхали помилково першого разу...

Берегомет, Старожинець, Глибока. Глибока – на карті маленька, як село – а насправді виявилася немаленьким містечком. Тут ми довго розпитували дорогу далі – бо жодних знаків нема, крім як на Чернівці – а через Чернівці (єдиний облцентр, де немає окружної дороги) ми їхати не хотіли. Тож вирішили їхати попри румунський кордон прямо на Новоселицю. Втім, хлопець на заправці за Глибокою нам дуже не радив цього робити. На цьому й зупинимося.

Прикордоння

Спочатку ми ніяк не могли знайти поворот і в’їхали по трасі аж під Сирет. Аж повернулись і наважилися виїхати на грунтовку зі шлакбаумом на «КПП Порубне». Кілька разів питали про дорогу, бо не вірили, що нам сюди. Між іншим: я дивувався, що і у Глибокій – і навіть тут, за кілька кілометрів від кордону, розмовляють чистішою українською, ніж на Прикарпатті.

- Це дорога на Тернавку? – питаємо у дядька на «Жигулях», який стоїть за Порубним біля сміттєзвалища і розмовляє з бульдозеристом.
- Так, весь час прямо.
- А асфальт скоро буде?
- А цього ніхто не знає.
- Ну хоч у Герці буде?
- Так, у Герці асфальт.
- А скільки туди?
- 30 кілометрів.
- Ну що, - питаю у Ромашки, - їдемо?
- А куди нам тепер дітися, - приречено відповідає вона.

Ми зупиняємося на півгодинну перерву перед таким щастям. Ромашка вже не усміхається: вже третя, і ми проїхали 130 кілометрів. Втім, ми обоє визнаємо, що тут принаймні гарно: теж букові ліси – а вдалині наступне село. Ми за кілька кілометрів від кордону і будемо їхати паралельно з ним ці 30 км.

На мобільному – вже якийсь румунський оператор, тому писати смс-репортаж (до речі, гарно це придумали – потім буде жива опора для пам’яті) не можу.

- А зараз нас обов’язково зупинять прикордонники, - жартую я.
Тим часом, поки ми відпочиваємо, проїжджає той самий хлопець, який казав нам, що сюди не варто їхати. Я розводжу руками. Він зупиняється, ми починаємо говорити.

- А я б хотів колись махнути навколо світу, а то тут петляєш колами по області, та й усе. (Він водій, розвозить товари з Чернівців по селах.)
Поки ми розмовляємо, їде патрульний прикордонний джип. І, звісно, зупиняється. Серйозно: я знав, що на цьому відтинку нас мусять зупинити – але не сподівався, що це трапиться вже через кілька хвилин після мого передбачення.
- Старший сержант Воробець, - віддає честь один із прикордонників. Як потім казала Ромашка: «Такі милі хлопчики».
- Дуже приємно, - віддаю честь я, правда, до «порожньої» голови. Усміхаюся – просто тому, що мені смішно.
- А що це ви вирішили сюди, до нас поїхати?
Показую карту, де заздалегідь намальовано маршрут: «Так цікавіше, ніж по трасі».

Коломия-Косів-Вижниця-Берегомет-Сатрожинець-Глибока-прикордонне захолустя, дуже приємне, але дуже важко їхати-Герца-Новоселиця-Хотин-Кам"янець

Потім почався цей офроуд…
- Ти знаєш, ця грунтовка краща, ніж у Коломиї асфальт, - кажу Ромашці.
- Не навроч.
І справді. Спершу доводиться їхати колією, ніби по вузькій стежці – навколо пісок і пилюка: для двох коліс це – певний занос. Потім починається щебінь. Для машини це – раз плюнути. Мотоцикл же доводиться просто тримати з усієї сили за кермо: він раз по раз хоче посковзнутися.

Словом, 20 км/год – і я досі дивуюся, що ми жодного разу не впали (тільки Ромашці я це, звісно, тоді не казав). Через півтори години я вимотаний, стаю на перекур у Герці. Питаю у жіночки дорогу – а вона відповідає, але під цьому обходить мене колом, не підпускаючи ближче, ніж на 20 метрів. Я думаю, тут просто така соціальна дистанція.

(це, звісно, не вона - просто фото, що символізує дистанцію: ще з Коломиї)

Потім питаємо ще раз на виїзді з Герци. Тут уже не тільки розмовляють з румунським акцентом – тут і на вигляд люди, як каже Ромашка, «матьорі румуни» (у нас колись було багато знаймих): смагляві, чорноволосі.

Коли я побачив дорогу на Новоселицю, серце впало. Ще 10 км гравію. Але ми це зробили. Ромашка – молоток. На Пруті, о пів на шосту вечора, вона ще побачила красивий пейзаж, який досі хотілося пофоткати. Тим часом хлопець на скутері, проїжджаючи, показує нам двома пальцями «погони» й каже: «Там міліція».

(просто вуличне. пацанчики)

І справді.
- Ми щось порушили? – питаю.
- Ні, в області проводиться операція «мотоцикліст». Перевіряємо всіх, чи є права та документи, - дивиться мої права. – Ну, але раз ви стільки вже проїхали, я думаю, все добре.

На відміну від прикордонників, яким "нам не дозволяють", і ДАІшників, із якими не до того - просто людей на вулиці фоткати приємно і "можна".

Пізніше нас іще раз зупинили, і тут я вже трохи роздратовано кажу:
- Це вже вдруге за день!
А ДАІшник навіть права не перевірив:
- Я думав, ви не станете… Але раз стали, значить, документи у вас є.

Проте офроуд безслідно не минув. Ми знову – втретє! – пробили заднє колесо. Я потім думав: яке щастя, що це не сталося там, на грунтовці.
- Но давайте быстро, мы уже закрываемся, - каже з акцентом чоловік на шиномонтажі.
Поки він вулканізував, питаю, чи в Новоселиці всі розмовляють румунською.
- На молдавском, - поправляє він мене. – Да тут столько всего намешано. Даже итальянцы есть.
- ? – подумав, але не сказав я.
Дядько на вулканізації попався мировий. Шкода, що у таких випадках не пофотаєш: у самого всі руки в маслі, фотика шкода.

Коли він мені показав, як усередині покришки просвічують дроти, я просто-таки схрестив пальці, щоб доїхати до Кам’янця без пригод. Але доїхали – якщо не рахувати отого ДАІшника. Навіть ДАІшники якісь приємні попадаються.

Кам"янець, вид з вікна Наталки