У пошуках України. 2. До точки старту

Ми були посеред пустельної дороги, десь на великій об’ізній Івано-Франківська, коли на хвіст сів міліцейський «Жигуль». Я постійно поглядаю в дзеркала мотоцикла, машина їде прямо за нами. Але вони не роблять жодних сигналів – тож я їду собі далі. Аж десь на довгій прямій «Жигуль» із ревінням та «бііііііііі!!!!» мчить повз нас – а жінка у формі кричить мені з вікна офіційне попередження:
- Придурок, вируби поворотник!!!

Машина повна: четверо ~~мент~~міліціонерів, та ще й троє дітей. Здається, вони їдуть кудись на пікнік – от тільки чого в формі?

Я поважно хитаю головою: «зрозумів». Це просто я в такому захваті від нового вміння плавно стартувати, що після старту так і не вимкнув лівий поворот. А тут іще й багажник на баку закриває стрілочки на панелі керування – бо ми вже їдемо з двома багажниками.

Для того, щоб навчитися плавно стартувати, потрібно було потрапити в пробку в центрі Надвірної. Воно й зрозуміло: коли ти заглухнув тричі серед машин, що гудуть на тебе – то потім уже не хочеться. От собі й їдеш плавно по кілька метрів. І так десь разів зо двадцять сім.

Правила дорожнього руху – для мене єдиний святий закон з усіх: щось таке повинно існувати на засадах домовленості навіть в анархістському суспільстві – а наші люди ці правила не дуже й поважають. То якась жіночка в Надвірній переходить дорогу прямо крізь потік машин, то інша бабуся в Коломиї принципово йде саме з того боку перехрестя, де це заборонено.

А то, вже десь на Бистриці-Надвірнянській, мене тупо обганяють усі, коли я пригальмував до вказаної швидкості в 40 км на місці дорожніх робіт. І добре б – обганяли й їхали собі. Таж знак стоїть не просто так. Він обганяє – і прямо перед моїм носом різко гальмує, тому що треба виїхати через яму на залізний тимчасовий міст. І я мушу теж різко гальмувати, щоб не втесатися тепер у нього. Не певен щодо визначень, але по-моєму, якраз це й називається «жорстко підрізати».

Із Коломиї ми проїхали до Калуша через Делятин, Надвірну та Богородчани. Так довше – але тут ми ще не їздили. В Делятині почалися чудові серпантини – от тільки б ще навчити Ромашку не відхилятися на поворотах від страху – бо цим пасажир порушує рівновагу.

Втім, нам довелося їхати усе одно досить великими трасами. Це швидше та приємніше з водійської точки зору – але з точки зору шукача пригод цікавіше сільськими, третьорядними дорогами, як минулого разу – бо там ти зустрічаєш більше людей і можеш зупинитися поговорити. Отакий я наразі зробив висновок.

Після дощу такими напівасфальтованими селами не дуже-то поїдеш. Перед виїздом ішов дощ – і я ввечері ходив Коломиєю в депресії – але на ніч розпогодилось. А от зараз, поки я це пишу, знов іде дощ… Видно, так і доведеться їхати далі – ловити сонячні дні, а в дощові «робити висновки» :)

Як бачимо, в західноукраїнських містечках намагаються привити людям чистоту