Будівництвом газогону «Північний потік — 2» Росія наближається до створення інфраструктури для транзиту газу в обхід України. Німеччина зацікавлена у поставках газу через Балтійське море, оскільки її промисловість потребує дешевого газу. У кінці 2019 року завершується контракт на транзит російського газу Україною. Газпром робить усе, щоб його не продовжувати. Якщо це станеться, ми втрачаємо 2—3 млрд доларів в рік. Крім того, це розв'язує руки Росії для повномасштабної війни.

Опубліковано: 5 вересня 2018 року

Автор: Микола Добиш

Інтерактивна картосхема напрямків постачання природного газу до країн Європи (на основі даних International Energy Association, BP Statistical Review of World Energy та ENTSOG. Примітка: Значення об’ємів транзиту природного газу за різними джерелами інформації можуть несуттєво відрізнятися залежно від методології обрахунку та умов (температури та тиску), за яких об’єм вимірюють.

Історія, яка повторюється

Якщо поглянути на карту газових потоків до Європи, то Росія на ній — наче восьминіг, який всюди суне свої щупальця, щоб міцно стиснути Європейський континент в енергетичних обіймах. Почалося це ще в 1970-х роках, коли СРСР налагодив зв’язки з німецькими політиками та компаніями для постачання газу в обмін на труби. Це призвело до суперечностей зі США, головним союзником Федеративної Республіки Німеччина.

У 1978 році Західна Німеччина і СРСР підписали договір, який передбачав поставки німецьких труб для будівництва газопроводу з Сибіру в обмін на газ (читайте нашу статтю тут). Однією з реакцій США було ухвалення закону Export Administration Act of 1979, який забороняв використання ліцензованих американських технологій у будівництві газопроводу. Ці дії викликали шалену критику в Європі (більше про американську протидію експорту газу з СРСР в Європу читайте в статті Олівера Дзіггеля The Reagan Pipeline Sanctions).

У 1970—1980-х США апелювали до безпеки, політичної залежності та цінностей — і все ж програли у боротьбі з комерційним інтересом Німеччини. Ні введення радянських танків у Прагу, ні придушення руху Солідарності в Польщі, ні війна в Афганістані, які сколихнули світову спільноту саме у час обговорення та спорудження газопроводу, не стали достатніми аргументами проти контракту «труби в обмін на газ».

У результаті територією України в 1980-х роках проклали два потужні газопроводи: Уренгой-Помари-Ужгород та Союз. Сьогодні вони є основою нашого транзитного потенціалу.

Куди постачається газ через Україну?

У 2017 році більшість транзитного газу через Україну йшла вже не в Німеччину. Ним закривали ще один важливий великий ринок для Газпрому — Італію, а також, попутно, Австрію та Східну Європу з дрібними відгалуженнями на Балкани (найбільша гілка — 52,5 млрд кубометрів у 2017 році). Це роблять завдяки вже збудованому «Північному потоку — 1», який перебрав на себе ту частину газпромівського експорту, що раніше йшла через Україну в Німеччину.

Друга за об'ємом гілка через Україну в 2017 році постачала газ у Туреччину та, попутно, в Болгарію, Грецію і Македонію (сумарно — 17 млрд кубометрів). Третя (11 млрд кубометрів) прямує до Угорщини й далі до Хорватії та Сербії. Четверта є відгалуженням на Польщу (4,6 млрд кубометрів).

В обхід України

За різними оцінками, українська газотранспортна система може прокачувати 120—151 млрд кубометрів газу в рік. Утім, повністю наші газопроводи ніколи не були завантажені. 2017 року їх пропускна спроможність використовувалася лише на 61% (якщо розраховувати за транзитним потенціалом у 142 млрд кубометрів).

Для порівняння, головний трубопровід через Білорусь, прокладений з Ямалу в 1990-х роках, має пропускну спроможність у 33 млрд кубометрів і використовується в останні роки на повну.

Ще у 1990-х роках Москва почала планувати шляхи в обхід України. За ці роки Росія вкладала мільярди в створення нової інфраструктури, яка б дозволила обійтися без України. Навіщо це роблять — адже будувати нову інфраструктуру набагато дорожче, ніж працювати з Україною? Причина — та сама, що призвела до війни. Росія не визнає Україну окремою державою і намагається завдати максимальної шкоди, в тому числі й економічної. Припинення транзиту через Україну позбавить нас 2—3 мільярдів доларів в рік.

Почали з будівництва газопроводу Ямал через Білорусь, який стартував у 1999-му і вийшов на заявлену потужність лише у 2006 році.

У 2003 році Газпром запустив газогін Blue Stream до Туреччини (16 млрд кубометрів).

У 2011-му — «Північний потік — 1» до Німеччини з технічною спроможністю в 55 млрд кубометрів.

На завершальній стадії — будівництво ще одного газопроводу через Чорне море — Турецького потоку (31,5 млрд кубометрів) з планами продовження в Болгарію та Грецію.

Останній хід у цій партії — будівництво «Північного потоку — 2» до Німеччини (додаткових 55 млрд кубометрів) та його продовження на південь до кордону з Чехією — газопроводи OPAL (працює) та EUGAL (запланований). Якщо «Північний потік — 2» запустять, то для Кремля це буде вирішальним кроком в операції припинення транзиту через Україну. В кінці 2019 року завершується контракт Газпрому та Нафтогазу України на транспортування газу територією України. «Північний потік — 2», EUGAL та Турецький потік з його відгалуженнями качатимуть газ в обхід України.

Розглянемо сучасний стан на ключових маршрутах.

Три газові фронти Росії

Північний

Падіння внутрішнього виробництва природного газу в ЄС уже одного разу вилилося у перемогу Росії. Тоді, у 2011 році, почав працювати «Північний потік — 1». Німеччина, як і у випадку з «Північним потоком — 2», розцінювала його лише як додатковий напрямок транзиту. Але факт в тому, що після запуску «Північного потоку — 1» зменшилися поставки через Україну. Так, у 2011 році ми доставили на кордон зі Словаччиною 68,7 млрд кубометрів газу. У 2012 році ця цифра склала вже тільки 50 млрд кубів, з початком війни у 2014 році транзит упав до 30,8 млрд кубометрів.

«Північний потік — 2»

У 2017 році об’єм українського транзиту по лінії через Словаччину зріс і знову склав 52,5 млрд кубометрів, а запланований об’єм «Північного потоку — 2» — 55 млрд кубометрів. Адже попит на імпортний газ в Європі зріс. Країни ЄС задля уникнення глобального потепління оголосили про стратегію поступової відмови від вугілля — і тепер шукають, чим його можна замінити. Варіантів небагато, і один з найпривабливіших — газ.

Проте, вугілля все ще активно використовується. В Німеччині з нього виробляється майже 37% від усієї електроенергії. Найгірша ситуація — в Польщі, де з вугілля продукується 77% електроенергії. Водночас, для Франції (2%), Великої Британії (7%) та Італії (12%) це значно менша проблема.

Після трагедії на Фукусімі та масових протестів проти ядерної енергетики та входження Партії зелених у коаліцію, уряд Німеччини вирішив позбутися всіх атомних електростанцій. Спочатку планувалося, що відновлювальні джерела повністю компенсують втрати від закриття АЕС, але виявилося, що у короткостроковій перспективі це неможливо. У результаті у 2011—2013 роках зросли об'єми електроенергії, виробленої з використанням вугілля, що йшло всупереч енергетичній стратегії ЄС зі зменшення викидів СО2. А з 2014 року Німеччина починає активно заміщувати вугілля природним газом.

Добре, що інші країни не піддалися на паніку (за винятком Швеції) і зберегли атомну енергетику. Адже вона, попри проблеми з захороненням відходів, є екологічнішим джерелом електроенергії, ніж електростанції, що спалюють природний газ. Так, Франція провела технічні огляди та модернізацію своїх реакторів і продовжила їх інтенсивно використовувати. Наразі будують нові реактори не тільки Франція, а й Фінляндія та Словаччина.

Хоча ні тимчасовий перехід з вугілля на газ в ЄС, ані закриття атомних електростанцій в Німеччині та Швеції не вимагають таких об’ємів газу з Росії, які перевищували б можливості поставок через Україну.

EUGAL та OPAL

Але «Північний потік — 2» сам по собі не дозволяє продавати газ далі у ЄС. Тому Газпром інвестує в газотранспортну систему, яка дозволить перекидати газ із півночі Німеччини на південь, до кордону з Чехією. Це вже збудований газогін OPAL (пропускна спроможність — 35 млрд кубометрів), який під'єднаний до «Північного потоку — 1». Другий газогін — EUGAL, який ще будується і буде брати газ із «Північного потоку — 2». Вони обидва йдуть поруч.

EUGAL (запланована пропускна спроможність — 55 млрд кубометрів) зможе забезпечити паливом схід та південь Німеччини, Австрію, країни Центральної та Східної Європи. Або навіть піти далі — на Францію, Італію і Балкани. Але аж ніяк він не вийде на нові ринки газу, які з’являються в ЄС.

Ми бачимо, що Газпром концентрує 90 з можливих 110 млрд кубометрів газу з «Північного потоку — 1» і «Північного потоку — 2» у напрямку на Чехію. Це свідчить, що стратегія Росії — обійти Україну, а не вийти на потенційно зростаючі ринки, такі як Британія чи Нідерланди, які скорочують власний видобуток. Це звичайнісінька зміна шляхів поставки (re-routing) без відчутної зміни попиту та пропозиції, за винятком Німеччини.

Південний

Турецький потік (TurkStream) та його продовження

Газопровід Blue Stream почав качати пальне до Туреччини в 2003 році. У квітні цього року завершилося будівництво першої нитки ще одного газопроводу, TurkStream (16,75 з запланованих 31,5 млрд кубометрів). Однак, Росія планує постачати ним газ не лише в Туреччину, перекриваючи 12—13 млрд кубометрів, які щорічно туди транспортуються через південь України, а й зробити додаткові відгалуження в Болгарію та Грецію. Це не може мати ніяких інших цілей, крім припинення транзиту через Україну в Болгарію, Грецію і Македонію. Крім того, російське лобі в Болгарії блокує будівництво альтернативного газопроводу з транспортування азербайджанського газу з Греції до Болгарії. Тому питання не лише в Україні, а й в узалежненні країн ЄС від Росії.

На території ЄС

Найскладніший для Росії фронт — це проекти, які знаходяться на території ЄС і підпадають під дію Третього енергетичного пакету, який включає низку антимонопольних положень. OPAL та EUGAL теж сюди належать, але потрібно згадати й про потенційну вигоду Росії від тих проектів, які пропонує сама Європейська комісія.

Eastring

З метою безпеки ЄС розвиває мережу інтерконекторів, тобто пунктів, через які газ може транспортуватися у дві сторони. Вони зроблять можливим вільне та швидке проходження достатніх об’ємів газу між усіма країнами Союзу, щоб в разі зупинки поставок з одного джерела оперативно замінити його на інше. Однак, такі ініціативи, як словацька Eastring для Газпрому фактично являють собою обхід України: газ з «Північного потоку — 2» через Німеччину та Чехію до Словаччини й далі цим новим газопроводом через Угорщину, Румунію і Болгарію до кордону з Туреччиною. Водночас, для ЄС це можливість швидко реагувати на перебої поставок з тієї ж Росії, і забезпечити ці країни альтернативними об’ємами природного газу.

Однак Eastring — це нейтральний проект, який Україна могла б розіграти й на свою користь, якби була інтегрована в європейську енергетичну мережу. Адже запланованого ефекту цього газопроводу (перекачки норвезького чи зрідженого природного газу на заміну російського) можна досягти без нових інвестицій, використовуючи українську ГТС. Отримувати реверсом газ зі Словаччини, а далі, використовуючи українську мережу, переганяти його до Угорщини, Румунії й далі на Болгарію та Грецію.

У цьому ключі варто згадати й Baltic Energy Market Interconnection Plan, який має з’єднати енергетичну інфраструктуру країн Прибалтики з Західною Європою, а по факту може вилитися у поставки російського газу до Прибалтики через Німеччину.

Чому Німеччина підтримує «Північний Потік — 2»?

Газ «напряму» Росія пропонує Німеччині зі знижками. Так він буде дешевшим за той, що йде через Україну, або за зріджений природний газ (LNG), який купується на конкурентному світовому ринку (Азія, не маючи альтернатив, ставить вищу ціну на LNG, чим підвищує його вартість у світі загалом). Останній Німеччина технічно зможе купувати у значних об'ємах у 2022 році.

Німеччина має потужну хімічну промисловість, тож вартість газу — важлива складова у ціні кінцевої продукції.

До цієї економічної необхідності виробляти товар за конкурентними цінами додається бажання жити в екологічно чистому середовищі та скоротити викиди CO2. Відмова від атомної енергетики, про яку йшлося вище, теж додає німецькому суспільству аргументів на користь «Північному потоку — 2».

На все це накладається злагоджена робота пропагандистів і лобістів Росії.

Як пише Spiegel, за проектом «Північного потоку — 2» стоїть ціла мережа лобістів Газпрому, які в медійному та політичному полі Німеччини представляються нейтральними експертами. Регулювання лобістської діяльності у питанні впливу Росії на політику Німеччини є одним з ключових. Адже вони отримують від Кремля гроші, які не обліковуються, а свою діяльність в різних науково-дослідних інститутах, політичних партіях та громадських організаціях позиціонують як нейтральну. Прикладом впливу агентурної мережі Росії є й голова Nord Stream 2 AG, Маттіас Варніг, який був агентом Штазі. А серед лобістів ключовою фігурою є Фрідберг Пфлюгер, який очолює лондонський Європейський центр енергетичної та ресурсної безпеки (головний лобіст наукової обґрунтованості проекту).

У цьому контексті лунають розмови про те, що Газпром успішно корумпує політичну й бізнесову еліту Німеччини.

З іншого боку, німецький політикум керується власною простою логікою. За гроші Газпрому вони отримають ще одну трубу, підведену до території країни. А далі вони самі вирішать, коли і в яких об'ємах нею користуватися (адже на самій території, а не в територіальних водах, уже діють норми Третього енергетичного пакету, який містить чіткі антимонопольні положення).

Крім того, країна стане головним газовим хабом ЄС і отримає контроль над значною частиною газового ринку.

І якби Росія діяла як бізнес-партнер, ця німецька логіка мала б сенс. Однак, Росія може працювати не тільки в інтересах бізнесу, але й з метою політичного тиску. «На умовному завершальному етапі Росія раптом може почати ставити свої умови, «викручувати руки» або підкуповувати політиків», — вважає журналіст Антон Павлушко, який зараз мешкає в Німеччині.

Про що говорять дати?

Щоб розуміти наміри Газпрому та позицію Німеччини, потрібно звернути увагу і на дати. Вирішальним моментом буде кінець 2019 року, на який заплановане завершення будівництва «Північного потоку — 2» та EUGAL. Цілком зрозуміло, чому Газпром ставить такі строки, адже саме тоді добігає кінця контракт з Нафтогазом про транзит, і Росія хоче уникнути підписання нового договору.

Водночас, саме цю дату Німеччина приберігає для врегулювання питання об’ємів поставок через такі газопроводи, як OPAL та EUGAL (якщо останній таки добудують). Адже всі газопроводи на території Німеччини, якими володіє Газпром у формі спільних підприємств з німецькими компаніями, підпадають під дію Третього енергетичного пакету ЄС.

Це означає, що Німеччина може змусити Газпром надати право третім сторонам прокачувати природний газ цими газопроводами. І, що головне, Німеччина буде вирішувати, який об’єм газу дозволити прокачувати Газпрому, щоб він не отримав монопольних вигод на ринку.

В Україні навесні 2019 року відбудуться президентські вибори. Якщо буде обраний кандидат, який не влаштовує Москву, остання може почати масштабний наступ. І відсутність транзиту газу через Україну стане одним з аргументів «за» велику війну при обговоренні планів у Кремлі. Адже Росія не ризикує втратити доходи від газу через бойові дії на шляху транзиту, і європейці менше цікавитимуться війною, якщо це не торкатиметься їхніх щоденних життєвих інтересів.

Що робити Україні?

Підсумовуючи. Для успіху стратегії Росії залишити Україну без транзиту вимагає не лише наявності самого «Північного потоку — 2», а й низки інших чинників:

1) будівництво газопроводу EUGAL на території Німеччини від точки входу «Північного потоку» на суходільну територію до кордону з Чехією; 2) умови регулювання діяльності Газпрому на внутрішньому ринку ЄС та можливість України брати участь у переговорах по них; 3) розгалуження Турецького потоку до Болгарії та Греції; 4) зміна законодавчого регулювання лобістської діяльності в Німеччині.

Наразі ЄС не допускає Україну до обговорення роботи EUGAL на офіційному рівні, бо вважає, що цей газогін — не наша справа, адже ми не постачаємо і не отримуватимемо газ через нього. Однак, юридичне вікно існує. Кабінет Міністрів наполягає у переговорах із Брюсселем на внесенні змін до договору про енергетичне співтовариство з ЄС, що може дозволити Україні виступати стороною в переговорах по таких проектах, як OPAL та EUGAL. Проте, Євросоюз затягує процес, не видаючи мандату на ведення переговорів та внесення змін.

За найгіршого сценарію, якщо і EUGAL, і «Північний потік — 2» будуть збудовані, у нас може лишитися останній козир. А саме, вимога юридично прив’язати об’єми транзиту через Україну до об’ємів транзиту через «Північний потік — 2» за формулою: «через “Північний потік — 2” не більше певного об’єму (наприклад, 10 млрд кубометрів), якщо через українську ГТС менше певного об’єму (наприклад, 58,4 млрд кубометрів — мінімальний за всі роки)». Якщо з юридичної сторони не можна буде застосувати норми до «Північного потоку — 2» (пролягає в міжнародних водах та виключних економічних зонах), то аналогічну норму можна застосовувати до проекту EUGAL (проходить територією Німеччини).

Якщо подивитися на коментарі політичних експертів ЄС, то може видатися, що всі на боці України й розуміють політичну та безпекову ціну «Північного потоку — 2», якщо на заяви німецьких політиків, то ситуація стає протилежною.

Тому Україна повинна напрацьовувати й комерційні пропозиції та інтенсифікувати співпрацю з європейськими та американськими компаніями, щоб мати імідж надійного та відкритого до співпраці партнера.

З огляду на те, що Європейська Комісія та США в даній ситуації виступають головними союзниками, то слід працювати над виконанням їхніх вимог. Зокрема, провести «анбандлінг» (unbundling) Нафтогазу, що означатиме відділення в окрему компанію, яка займатиметься лише транспортуванням газу, та її продаж іноземним інвесторам з можливістю залишити частку власності в руках Нафтогазу. Поступ у цьому питанні посилить переговорні позиції України по «Північному потоку — 2».

Процес відбору партнера для спільної експлуатації української ГТС офіційно розпочався ще в кінці грудня 2017 року з кінцевим терміном подачі заявок 1 лютого (згодом було продовжено до 1 березня). Відтоді не відбулося просування вперед, хоча зголосилося 10 європейських компаній.

Ось що каже Наталія Бойко, заступниця міністра енергетики та вугільної промисловості:

«Графіки зірвані з однієї простої причини: до кого ми залучаємо партнера? Немає рішення по «анбандлінгу» — немає офіційного рішення по графіках» (коментар в експертній дискусії, організованій Українським інститутом майбутнього).

На жаль, Європейська комісія фактично не має шансів реалізувати свою ідею щодо зміни Третьої енергетичної директиви. Зокрема — замінити формулювання «територія ЄС» на «юрисдикція ЄС» із включенням в юрисдикцію територіальних вод та виключних економічних зон країн-членів. Це дало б змогу використовувати норми цієї Директиви до «Північного потоку — 2» і, відповідно, зупинити його будівництво або щонайменше мати більше інструментів з регулювання об’ємів транзиту та вводити антимонопольні норми щодо його використання Газпромом.

А от заява США про можливі санкції добряче налякала Газпром, Німеччину та Австрію. Про це свідчив, наприклад, тон відповідей тогочасного міністра закордонних справ Німеччини та канцлера Австрії. Окремим питанням для дослідження залишається те, наскільки далеко США готові зайти у питанні санкцій.

Також потрібно бачити проблему ширше, ніж тільки будівництво «Північного потоку — 2». Такі проекти, як EUGAL, Eastring, включення Росії в Південний газовий коридор, газопровід в Болгарію від Турецького потоку — не повинні залишатися в тіні «Північного потоку — 2». Їх теж слід активно обговорювати — як і норми, за якими ЄС планує регулювати поведінку Газпрому на внутрішньому ринку ЄС.

Довідка

Хто найбільше залежить від російського газу?

Простий обрахунок відношення імпортованого від Газпрому природного газу до показника споживання в країні показує, що в 2017 році Німеччина залежала від російських поставок на 59%. Майже стовідсоткову залежність серед обраних для аналізу країн мають Австрія, Словаччина, Фінляндія та Болгарія. Як видно на графіку нижче, серед найбільших імпортерів російського газу й Туреччина (56%). Водночас, Франція (27%), Італія (33%) та Велика Британія (20%) мають відчутно менший рівень залежності від Газпрому. Також високий рівень залежності й у Польщі (55%), яка активно працює над диверсифікацією джерел постачання.

Та перевести енергетику з вугілля і забезпечити потреби промисловості, що зростають, без російського газу не так просто. Хоча вже йде робота над проектом Балтійського газопроводу з Данії (запуск планується на 2022 рік), який буде транспортувати норвезький газ (запланована пропускна спроможність — 10 млрд кубометрів). До того ж, Польща збудувала термінал для приймання зрідженого природного газу у Свіноуйсьце. Потужності терміналу LNG (5 млрд кубометрів, з розбудовою до 7,5) дають можливість купувати газ майже у будь-якого виробника в світі, зокрема, у Катару та США. Залучення до цих проектів може бути частиною енергетичної стратегії України.

Словаччина, Чехія, Угорщина, Македонія, Сербія та Хорватія — це саме ті країни, які наразі мають мало можливостей для диверсифікації та високу частку російського газу у внутрішньому споживанні.

Чи справді споживання природного газу в ЄС зростатиме?

Європейська комісія прогнозує, що з 2020 до 2030 року споживання природного газу в ЄС, попри відмову від вугілля, буде середньорічно падати на 0,4%.

Однак власний газ у країнах Європи вичерпується, і це створює попит саме на імпорт. У 2010 році ЄС споживав на 50 млрд кубів газу більше, ніж у 2017, але водночас і видобував майже на 50 млрд кубів більше.

На графіку нижче чітко простежуються дві ключові події, які спричинили падіння видобутку в Європі. Перша — це зниження виробництва природного газу Великою Британією (й надалі прогнозується щорічне поступове зниження).

Друга — рішення Нідерландів знизити видобуток природного газу після землетрусів у провінції Гронінген, викликаних інтенсивною розробкою однойменного родовища. Уряд Нідерландів вирішив припинити видобуток газу з родовища Гронінген до 2030 року.

До того ж, видобуток за останні 10 років відчутно впав і в країнах з малими запасами: в Німеччині, Італії, Данії.

Лише Польща та Румунія зберігають стабільність в об’ємах продукування природного газу, але сумарно вони видобувають лише 15 млрд кубометрів.

Водночас зниження видобутку в країнах ЄС супроводжувалося нарощуванням позицій Норвегії, яка з 2000 року збільшила об’єми виробництва газу на 74 млрд кубометрів. Прогнозується стабільний тренд видобутку та експорту норвезького газу до ЄС щонайменше до 2022 року. Щоправда, у прогнози експорту з Норвегії після 2030 року закладаються об’єми, які ще не розвідані.

До слова, підтверджені запаси природного газу в Україні станом на 2017 рік більші, ніж у Великій Британії та Нідерландах разом взятих, тоді як кожна з цих країн видобувала в 2017 році майже вдвічі більше, ніж Україна.

Як ставляться до «Північного потоку — 2» інші країни?

Німеччина, Швеція та Фінляндія вже дали згоду на будівництво у власних водах. Очікується лише рішення Данії, яка, схиляючись до позиції проти (парламент уповноважив уряд ветувати проект на основі безпекових та екологічних позицій), перебуває під тиском Берліна. Газпром, зі свого боку, заявляє про те, що змінить маршрут й обійдеться без данців.

Не вітає проект і Європейська комісія. Урядовці ЄС намагаються поширити норми Енергетичної директиви ЄС і на ту частину газогону, яка не йде суходільною територією країн Союзу. Це дасть можливість законодавчо обмежувати об’єми транзиту. Також Брюссель побоюється через загрозу енергетичній безпеці та виконання Енергетичної стратегії ЄС.

Традиційно проти — країни Східної Європи та Прибалтики, які мають багатий історичний досвід страждань, завданих Німеччиною та Росією, і сприймають «Північний потік — 2» як загрозу власній національній безпеці. Лідери країн Прибалтики, Вишеградської четвірки та Румунії ще два роки тому зробили спеціальну заяву з цього приводу.

Найгострішу реакцію «Північний потік — 2» отримав від США. 26 червня 2018 року в Конгресі презентували «Protect European Energy Security Act», який розцінює «Північний потік — 2» як загрозу європейській енергетичній безпеці. Слід згадати, що США мають і власний комерційний інтерес на енергетичному ринку Європи. Президент Трамп неодноразово заявляв про готовність конкурувати з Росією і продавати ЄС зріджений газ зі США.

Попри критику «Північного потоку — 2» з різних сторін, Німеччина продовжує невтомно його лобіювати. Відповідно Україна опинилася в дуже невигідний ситуації як із безпекового, так і з комерційного погляду. Це не результат падіння видобутку газу чи зростання його споживання в ЄС, як аргументує Газпром. Це наслідок цілеспрямованої політики Росії проти України.

Публікація видана в межах Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні.

Думки та позиції, викладені в цій публікації, є позицією автора та не обов’язково відображають позицію Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також:

Трагедія спільного: Лазурне не стане справжнім курортом, поки люди не платитимуть податків
Голоси метро. Продавці, музиканти, жебраки працюють у київській підземці роками (АУДІО, ФОТО)
Дірявий край