Де
мертві
відпочивають,
живі метушаться.
Як минули «гробки»
на Байковому кладовищі

На цьому цвинтарі поховані і прості люди, і знаменитості. Продавці збувають квіти, вінки, свічки, лампадки, бандуристи на вході до цвинтаря заводять тужливих пісень, священики пропонують панахиди й освячення пам’ятників. Робітничі бригади можуть навести лад на могилі ваших родичів: пофарбувати огорожу, виполоти землю від бур’янів, встановити пам’ятні таблички. Жінка, яка прибирає могили, заради цієї роботи покинула попередню – продавала гарячу випічку. Працювати з мертвими вигідніше: впорядкування однієї могили коштує у середньому одну тисячу гривень. Заробленого вистачає, щоб приїжджій із Черкащини винайняти житло за 4 тисячі гривень і «для себе щось залишити».

Є й такі, хто пішов легшим шляхом, і замість пропонувати послуги, розраховує на милість людей, які принесли на могили померлих рідних здобу, та можуть пожертвувати гроші. Олег із Чернігівщини, який відрекомендовується інвалідом дитинства, ще 9 років тому збагнув, що «гробки» можуть принести йому вигоду. Відтоді він чекає їх, як свята: бере картату базарну сумку, припасовує її до візка, сідає в електричку й рушає на найпрестижніше кладовище столиці. Тут він завантажує торбу солодощами так, що, каже, цукерок вистачає аж до нового року.

Щоправда, в останні роки у чоловіка побільшало колег, чи то пак, конкурентів. Тому, коли помічає тих, хто зовні схожий на збирачів солодощів, страхає їх історіями про те, що на цвинтарі негативна енергетика, тож довго тут перебувати не варто. Сам планує пробути до вечора і до верху заповнити сумку. Як збирає? «Де видно, що добрі люди, то можна попросити, а де нікого нема, то й самому взяти не гріх».

Крім цього, Олег вивчив графік проведення «гробків» у Києві і розширив діяльність на кілька цвинтарів. Найбільшого збору очікує 9 травня на Лук’янівському військовому кладовищі – «там уміють проводжати». І, звісно, на Байковому, у найновішій його частині: зі свіжими могилами й почесними похованнями.

Центральна алея некрополю єднає знаменитостей із різних століть та сфер діяльності: радянських силовиків, дисидентів, театральних діячів, льотчиків, балерин, спілчанських письменників.

Мертві наче всі рівні: і старі більшовики, і лицарі культури, і воїни честі, і герої Радянського союзу, і генерали-полковники – такі слова викарбувані на їхніх могильних плитах. Ті, на чиїх могилах хрести, і ті, на чиїх – п’ятикутні комуністичні зірки.

Але дехто таки рівніший, думає собі пенсіонерка Маргарита із Новоселицького району Чернівецької області, коли стоїть біля дизайнерської могили модельєра Михайла Вороніна. Дивиться на мармурові плити й замислюється, скільки сьогодні може коштувати місце на тутешньому кладовищі. Коли 20 років тому загинув її син, вона заплатила 250 гривень за ділянку землі. Жінка щороку навідується на його могилу, а заодно відвідує місце поховання Георгія Кірпи, свого часу – міністра транспорту і зв’язку, бо вважає того шанованою людиною.

Пані Маргарита радісно згадує, яким красенем був її покійний син і як навперебій його запрошували дівчата на обід після недільної служби в церкві. Але коли помічає диктофон, замовкає: для історії треба говорити красиво. Тому вона змінює тему на біблійну: мовляв, треба читати святі книги.

Дискусії про те, брати живі квіти чи штучні, їсти на могилах чи ні, не обходять пані Маргариту. До Києва вона добиралася кількома електричками, аби зробити подорож якомога бюджетнішою, тож із собою не привезла нічого. Головне, що помолилася.

«Богу байдуже до ваших шашликів», – міркує вона. Не всім вдається бути такими аскетичними, як пані Маргарита. Біля пам’ятника Вороніну сивобородий чоловік відгортає полу піджака. «Костюм від Вороніна», – намагається справити враження на двох своїх супутниць. Ті кивають головами. Чоловік у костюмі Вороніна називає себе академіком і охоче розповідає про свої знайомства з мерами, міністрами та іншими поважними особами. Він підходить до елітних могил і там, де є люди, заводить із ними розмови, акцентуючи на тому, що знав покійника, та якою хорошою людиною той був.

Та не за всіма елітними похованнями є кому доглядати. Могила композитора Миколи Лисенка – на видноті, проте помітно, що штучний вінок давно припадає пилюкою.

Леся Українка спочиває через дорогу, у менш престижній частині кладовища, порослій хащами. Шлях до могили вказують два вказівники. «Леся Украинка, стоя близько к освободительному движению вообще и пролетарскому в частности, отдавала ему все силы, сеяла разумное, доброе, вечное», – пам’ятник письменниці прикрашений цитатою з газети «Правда» за 1913 рік. Хтось приніс Лесі Українці писанку та дві шоколадні цукерки.

Перед могилою Лесі Українки молиться Таміла Михайлівна, швачка на пенсії. Загалом жінка не любить гнітючої атмосфери кладовищ, та й небезпечно самій ходити зарослим цвинтарем. Але на «гробки» щороку приходить на Байкове кладовище, щоб обійти могили українських патріотів: від Лесі до Джеймса Мейса, американця, який розповів світові про Голодомор. Молиться за спасіння їхніх душ, посміюється з напису про пролетарську боротьбу Лесі Українки.

Не всі мають таку повагу до класиків. Чоловік із мішечком для грошових пожертв присідає на могилу Олеся Гончаря і закурює, аж поки його не проганяє жінка з молитовником у руках і докорами, щоб не глумився над святинею. Прохач шкутильгає на лавочку, там зустрічається з чоловіком у дутій куртці та довгій чорній спідниці, що мала б правити за рясу. Раніше той пропонував замовити в нього панахиду за добровільну пожертву в дерев’яну скриньку, але збагнувши, що запитую без намірів скористатися послугою, дещо не по-християнськи розсердився: «У мене багато роботи, як не хочете панахиди, то не гайте мого часу». Тепер чоловіки обмінюються цукерками і по черзі масажують одне одному спини. День видався виснажливим.