Д

Дати по руках. Як Заходу слід стримувати Росію, – дослідження Chatham House

Росія продовжує застосовувати низку державних та недержавних важелів впливу, щоб зашкодити західним урядам, суспільствам та народам. Керуючись уявленням, що вона вже перебуває в конфлікті із Заходом, Росія поступово перестала стримуватися і перейшла до ще більш шкідливих дій. Це ставить країни Заходу перед системним викликом: як зупинити чи відохотити Росію від подальших зловживань. Дослідження на цю тему опублікував британський інститут Chatham House. "Тексти" зробили скорочений переклад.

Помилкові дії Заходу в нещодавні роки не відвернули, а навпаки, заохотили Росію до такої агресивної поведінки. Захід має продемонструвати як політичну волю, так і здатність захищати себе проти подібної поведінки в майбутньому.

Росія вже на війні із Заходом

Наше дослідження доводить, що ставлення Росії до Заходу не може змінитися, бо воно засноване на глибоко вкорінених принципах ворожості, і вони не зміняться внаслідок спроб Заходу уникати конфлікту. Але хоч ці хибні підвалини російської політики є непохитними, можна впливати на дії та заходи, через які Росія пробує імплементувати подібну політику. І цьому є успішні приклади як у новітній, так і в давнішій історії. З цих прикладів реагування на ворожі дії Росії можна визначити ключові принципи та практичні рекомендації щодо ефективного стримування.

ставлення Росії до Заходу не може змінитися, бо воно засноване на глибоко вкорінених принципах ворожості

Протягом минулих 30 років НАТО, Євросоюз та Захід загалом докладали тривалих зусиль, щоб знайти спосіб відохотити Росію від дій, які вони вважали небажаними або неприйнятними. Відсутність великого багатонаціонального конфлікту в Європі в ці роки доводить успішність стримування, насамперед завдяки НАТО; але поширення явних чи прихованих ворожих дій Росії – чи то у військовій, чи в інших сферах по всій планеті показує, що цей успіх є лише частковим.

Питання, як саме не дати Росії в майбутньому чинити дії, які загрожують іншим державам, їхнім урядам, економікам чи народам, регулярно постає в політичних дискусіях. Ключовим викликом до знайдення відповіді на це питання є те, що Росія послідовно діє за межами того, що її західні партнери вважають нормальною чи раціональною поведінкою держави.

Дві наступні асиметрії посилюють цей виклик. По-перше, це різні уявлення Росії та багатьох західних країн щодо чинного та бажаного стану відносин між ними. По-друге, це провалля між ставленням до застосування ворожих заходів, військових чи невійськових, задля досягнення цілей держав чи лідерів. Москва, яка вважає, що вже перебуває в конфлікті із Заходом, не накладає на себе жодних обмежень щодо країн-мішеней. А ті вірять, що досі перебувають у мирних відносинах з РФ. Подібним чином Росія неодноразово досягала своєї мети, експлуатуючи той факт, що західні держави прагнуть завершити конфлікт, а не отримати в ньому задовільний результат.

західні держави прагнуть завершити конфлікт, а не отримати в ньому задовільний результат

Протягом минулого десятиліття агресивний підхід Росії до зовнішньої політики, зростання її спроможностей та усвідомлення, що її дії проти Заходу не потягнуть за собою суворих наслідків чи втрат, поєдналися у дедалі більше бажання перевіряти межі прийнятності своїх дій. Це проявилося як у неоголошених атаках на західні суспільства та громадян, так і у збільшенні проявів балансування на межі війни – як-от небезпечне наближення військових літаків до американських надводних кораблів у Чорному та Балтійському морях, провокативні польоти над Сирією, таємні транскордонні дії проти військових НАТО в країнах Балтії і Польщі та загальна агресивна демонстрація сили й військові навчання біля країн, що межують з Євросоюзом.

Ключовий аспект російського підходу – не просто зондувати супротивників, а залякати їх. Росія хоче, щоб її опоненти повірили у зростання ризику військової чи політичної помилки, яка призведе до війни. Мовляв, сили НАТО, що діють у безпосередній близькості до російських сил, можуть спричинити потенційно катастрофічні наслідки внаслідок незапланованого конфлікту або неконтрольованої ескалації. Росія та її плеяда пропагандистів, агентів впливу та добровільних чи мимовільних поплічників за кордоном були вкрай успішними у створенні відчуття неминучої небезпеки. Вони послідовно поширюють меседж "існує дуже високий ризик незумисної війни – як результат прорахунків у кіберпросторі, повітрі чи на морі. Є загроза ескалації такої мимовільної війни до ядерного конфлікту".

є фундаментальною помилкою вважати, що Росія зацікавлена в співпраці чи зменшенні напруги

Цей меседж знайшов сприятливу аудиторію на Заході. Добре поінформовані політичні коментатори доходять висновку, що "масштаб та характери небезпечних зіткнень потребують термінового розгляду. Інакше зростають ризики небезпечних інцидентів, і наступну ескалацію буде важко стримати". Але наше дослідження свідчить, ця скоординована кампанія алармізму має виразну та явну мету – вплинути на те, як на подібні ситуації мають реагувати США та НАТО. Понад те, вона не пов'язана з реальним страхом неконтрольованої ескалації, бо первинним рушієм небезпечних зіткнень між Росією та іноземними збройними силами, які можуть призвести до серйозного інциденту, є саме безвідповідальна поведінка РФ.

Іноземні оглядачі, які хочуть встановити діагноз мотивам цієї агресивної діяльності, що постійно зростає, зазвичай обирають один з двох фундаментальних мотивів російської поведінки:

1) Росія – ревізіоністська країна, мотивована неоімперіалістичними амбіціями.

2) Росія захищається, бо відчуває страх і загрозу.

Обидві відповіді, окремо чи поодинці, можуть пояснити нещодавні дії Росії. Втім, на жаль, оскільки ці два підходи є несумісними, коли Захід обирає на їхній основі державну політику, вони призводять до взаємно суперечливих стратегічних рекомендацій.

Росія сприймає поступки, компроміс та деескалацію як прояви слабкості

Тобто союзники по НАТО потребують жорсткої політики стримування, щоб зупинити "ревізіоністську" Росію, але є страх, що такі заходи спровокують "оборонну" Росію. І навпаки, союзники по Північноатлантичному альянсу мають переконати "оборонну" Росію, що загрози нема, але "ревізіоністська" РФ сприймає поступки, компроміс та деескалацію як прояви слабкості. А тим часом, частково внаслідок роз'єднаної політики Заходу щодо Росії, діалог із нею погіршився, а канали комунікації звузилися, тим самим ще більш погіршивши встановлення точного діагнозу або визначення дій щодо цієї патології.

Але незалежно від того, яке з двох припущень (чи обидва зразу) є точними, незмінний досвід, отриманий протягом десятиліть, показує, що є фундаментальною помилкою вважати, що Росія зацікавлена в співпраці чи зменшенні напруги і що односторонні дії Заходу можуть покращити ситуацію. Російські дії будуть і надалі зумовлені системними принципами, які наведені вище. Це означає, що західні сторони мають знайти спосіб припинити ці дії, зменшивши переваги, які від них отримує Росія, і збільшити її втрати.

Заклики до «діалогу» в західному дискурсі часто мають на увазі те, що політичним діячам слід увійти в положення Росії, піти на поступки її вимогам або принаймні запропонувати примирення

Конкретні методики, завдяки яким Росію можна успішно ставити на місце, є настільки ж різноманітними як і ситуації, у яких їх треба буде застосовувати. Але є набір ключових принципів успішного стримування, які можна визначити на основі типової поведінки та підходів держави Росія – бо вони залишаються відносно незмінними детермінантами у всіх подібних ситуаціях. Так само корисні уроки дають приклади з минулого, де цю поведінку та підходи зрозуміли правильно і ефективно протидіяли їй, здобувши успішний результат. Або навпаки – проігнорували їх і зазнали невдачі.

Рекомендації щодо дій

  1. Розпізнавати, де проходить межа договороздатності. Є фундаментальним прорахунком припускати, що Росія зацікавлена в співпраці на західних умовах, або що Захід може покращити відносини з нею шляхом односторонніх зусиль. Насправді все навпаки – певна кількість російських уявлень не зміниться ніколи. Одна з них – це віра, що сутнісна мета Заходу полягає в розширенні свого простору впливу чи зміні режиму в Росії. Хоч на дії Росії можна вплинути шляхом стримування або залякування, базові уявлення на кшталт наведеного вище є непорушними.
  2. Контакти, але не примиренство. Заклики до «діалогу» в західному дискурсі часто мають на увазі те, що політичним діячам слід увійти в положення Росії, піти на поступки її вимогам або принаймні запропонувати примирення. Втім, є чітка відмінність між продуктивною взаємодією з Росією та жертвуванням інтересів або цінностей задля задоволення Кремля чи співпраці на російських умовах. Хоч діалог критично важливий, це важливіше. Політика не має зосереджуватися на умиротворенні, а навпаки, сигналізувати про рішучість та стійкість у забезпеченні цих цінностей та інтересів.
  3. Не допускати винагородження провокацій. Росія має чіткі стимули продовжувати свій шлях військових провокацій та невійськової ворожої діяльності. Ці стимули слід прибрати, встановивши чіткі межі і параметри прийнятної поведінки, жодний з яких не має зачіпати суверенітет чи життєво важливі інтереси США або їхніх союзників. Визначення червоних ліній щодо поведінки Росії потребуватиме узгодженості та єдності поміж західних партнерів, а також терпіння та стійкості. Слід розуміти, що як тільки межа встановлена і усвідомлена, Росія буде намагатися випробовувати її на міцність повним спектром як військових акцій, так і дій на межі війни. Слід наголошувати на тому, що союзники по НАТО безумовно отримають захист відповідно до Статті 5 договору в разі нападу на них і що можливість такої відповіді в НАТО є, але ще чіткіше треба показати готовність реагувати на зіткнення нижчого рівня.
  4. Уникати самостримування. Є типове припущення, що зіткнення чи сутички на межі зіткнень можуть бути провиною США чи її союзників, які піддалися на провокаційну поведінку. Росія не обов’язково сприйме політику стримування як провокацію, але Заходу слід відповідати рішуче, щоб вказати Росії, де межа, і тим самим не заохочувати, а відохочувати подальші спроби Москви балансувати на межі війни. Зокрема, критично важливо усвідомлювати, що воєнне зіткнення з Росією не призведе неминуче до ескалації збройного конфлікту. Як це неодноразово відбувалося в минулому, Росія сприймає втрати живої сили, зокрема й літаків з пілотами, як нормальну та природну частину брудного процесу встановлення та визначення міждержавних відносин.
  5. Оцінювати повний спектр загрози. Союзники по НАТО мають між собою відмінності щодо того, де і як саме дії Росії створюють загрозу – частково це відбувається внаслідок різного ставлення до РФ серед європейських країн. Брак узгодженості – наприклад, чи є дії Росії в економічній сфері, як-от газопровід "Північний потік-2", апріорі небажаними, бо він шкодить партнерам по НАТО – створює прогалини, у які проникає російський вплив і через які Росія випробовує Захід на міць. А оскільки межа між мирними та військовими діями дедалі більше розмивається, союзники мають чітко ідентифікувати дії Росії через призму повного спектра агресії, а саме як неперервний простір між військовим та невійськовим зондуванням слабкостей. Ризик міждержавної та міжрегіональної ескалації, включно з кібервійною, має розглядатися системно і за замовчанням.
  6. Називати речі своїми іменами. Попри небажання частини збройних структур США та союзників деталізувати рівень та потенційні загрози російської діяльності, спрямованої проти них, наше дослідження вказує на явні переваги прозорості. Приховування реальної природи, обсягу та цілей неадекватної поведінки Росії віддає їй ініціативу в інформаційному просторі замість того, щоб належним чином просвітити західне суспільство про дії на межі війни, які практикує Росія, і про заходи стримування цих дій, що вимагаються від партнерів по НАТО. Зокрема, це дозволяє Москві поширювати тезу, що якраз вона поводиться відповідально, а НАТО є провокатором. Але, що найважливіше, брак прозорості щодо ворожих дій Росії призводить до неадекватного сприйняття загрози населенням країн Заходу, зокрема й політичними лідерами, які отримують ті ж потоки інформації і є чутливими до громадської думки. Як наслідок, члени НАТО протидіють Росії, маючи обмежені повноваження, натомість РФ вважає, що вже воює.
  7. Уникати розмінів. Політичні коментатори, які виступають за деескалацію з боку Заходу, часом пропагують встановлення географічних ліній розмежування у чутливих сферах, без врахування чіткої законної позиції щодо суверенітету – аби розділити зону впливу Росії та США\НАТО. Це буде здача західних позицій Росії, реалізація її принципових амбіцій та винагорода її безвідповідальної поведінки, тому таких дій слід уникати.
  8. Комунікувати та розряджати конфлікти. Хоч сирійська угода з розрядки конфлікту є унікальною саме для цього конфлікту, її аспекти можна застосовувати деінде. Зокрема, забезпечення рутинних та безперервно відкритих контактних ліній у зонах високої військової активності, таких як Балтійське та Чорне моря, зменшить ризик самовільної ескалації та забезпечить більшу ясність намірів Росії – особливо якщо російська сторона заперечує, ніби щось відбувається, хоча насправді все саме так і є.
  9. Планування на випадок надзвичайних ситуацій. Воно є критично важливим і виходить із того, що у разі продовження чинного тренду нема сумнівів, чи дійсно станеться серйозний інцидент – питання в тому, коли саме він станеться. Буде збито літак, пошкоджено чи затоплено корабель, наземні війська зазнають втрат тощо. З цілої низки причин, включно з контролем ескалації, калібрування та ретельне планування відповідей на подібні ситуації є життєво важливим. Так само вкрай важливо чітко окреслити «дорожні правила»: що прийнятне, а що неприйнятне у поведінці Росії, включно з діями в рамках міжнародних угод, до яких РФ раніше долучилася. Мета для обох сторін – зменшити ризик прорахунків задля взаємної вигоди та безпеки.

агресія росія переклад війна

Знак гривні
Знак гривні