Ганді. Сатьяграха. Розділ XXV. Зрада генерала Смутса?

XXV

Зрада генерала Смутса?

Читач уже побачив деякі з внутрішніх труднощів, описуючи які, я мусив значною мірою черпати з історії власного життя – але цього не можна було уникнути, оскільки мої власні труднощі у стосунку до сатьяграхи стали також і труднощами учасників сатьяграхи. Тепер ми повертаємося до зовнішньої ситуації.

Мені дуже соромно писати заголовок цього розділу, як і сам розділ, оскільки він має справу з недосконалістю людської природи. Генерал Смутс уже в 1908 році вважався найбільш компетентним лідером у Південній Африці, а сьогодні він займає високе місце серед політиків Британської Імперії, та й навіть світу. Я не сумніваюсь у його видатних талантах. Генерал Смутс – настільки ж компетентний генерал і адміністратор, як і юрист. Багато інших політиків у Південній Африці прийшли та пішли, але з 1907 року й по сьогодні стерно уряду практично весь час перебувало в руках цього пана, й навіть сьогодні він займає унікальну позицію в країні. Я [поїхав з] Південної Африки дев’ять років тому. Я не знаю, яким епітетом зараз нагородили генерала Смутса люди в Південній Африці. Його звуть Ян, і [в] Південній Африці [його] називали “худий Янні”. Багато англійських друзів просили мене стерегтися генерала Смутса, оскільки він дуже розумний чоловік і опортуніст, чиї слова розуміє тільки він сам, і часто вони такі, що кожна сторона може тлумачити їх так, як вигідно їй. Насправді ж він за слушної нагоди часто відкидав тлумачення обох сторін, навадавав їм іншого тлумачення й обґрунтовував його такими розумними аргументами, що тодішні сторони змушені були вважати, що це вони помилились, а генерал Смутс правильно зробив, коли сказав ті слова, які сказав. Що стосується подій, які я зараз опишу, ми вважали й казали, коли вони сталися, що генерал Смутс нас обвів навколо пальця. Навіть сьогодні я вважаю цей інцидент зрадою з точки зору індійської спільноти. Тим не менш, я поставив після фрази знак запитання, оскільки, власне, вчинок генерала Смутса, можливо, не був навмисною зрадою. Його не можна було назвати зрадою, якщо такого наміру не було. Мій досвід спілкування з генералом Смутсом у 1913-14 роках не здавався мені тоді гірким і не здається таким сьогодні, коли я можу думати про минулі події більш відсторонено. Цілком можливо, що повівшись із індійцями так, як він це зробив у 1908 році, генерал Смутс не був винен у навмисній зраді.

Ці вступні слова були необхідні заради спрведливості щодо генерала Смутса, а також для захисту використання слова “зрада” у зв’язку з його іменем і тим, про що я говоритиму в даному розділі.

В минулому розділі ми побачили, як індійці добровільно зареєструвалися, щоб задовольнити трансваальський уряд. Тепер уряд повинен був скасувати Чорний Акт, і якби він це зробив, то боротьба у формі сатьяграхи завершилася б. Це не означало кінця всього антиіндійського законодавства у країні чи виправелення всіх кривд, завданих індійцям, за що індійці й далі повинні були продовжувати свій відповідний до Конституції рух. Сатьяграха була спрямована винятково на те, щоб розсіяти нову зловісну хмару на горизонті у формі Чорного Акту, який, якщо б індійці його прийняли, принизив би їх і торував би шлях до їхнього повного зникнення спершу в Трансваалі, а потім і по всій Південній Африці. Але замість скасування Чорного Акту, генерал Смутс зробив новий крок уперед. Він залишив Чорний Акт у зведенні законів і запровадив новий нормативний акт, який надав законної сили здійсненій добровільній реєстрації та виданим свідоцтвам після дати, затвердженої урядом відповідно до цього Акту, вивівши тих, хто має добровільну реєстрацію, з-під його дії, та створивши нове положення про реєстрацію азіатів. Таким чином вступили в дію два одночасних законодавчих акти з однаковим предметом, а новоприбулі індійці, як і навіть ті, хто пізніше подаватиметься на реєстрацію, й надалі підлягали Чорному Акту.

Я був вражений, прочитавши цей білль. Я не знав, як мені постати перед спільнотою. Це була чудова пожива для приятеля-пуштуна, який суворо розкритикував мене на опівнічній зустрічі. Проте я мушу сказати, що цей удар не тільки не похитнув мою віру в сатьяграху, а й зробив її сильнішою, ніж будь-коли. Я скликав зустріч нашого Комітету й пояснив його членам нове становище. Дехто з членів сказав із насмішкою:

- Ну ось. Ми часто казали Вам, що Ви дуже довірливий і вірите всьому, що вам кажуть. Не мало б значення, якби Ви були настільки простодушним у своїх особистих справах, але у громадських справах через Вашу довірливість повинна потерпати спільнота. Тепер дуже важко знову піднести той самий дух, який стимулював наш народ раніше. Ви знаєте, з чого зроблені ми, індійці – люди, з чийого миттєвого ентузіазму треба користатись у сприятливий момент. Якщо не скористатися тимчасовим припливом, вам кінець.

У цих насмішкуватих словах не було гіркоти. До мене звертались із такими речами і в інших випадках. Я відповів з усмішкою:

- Ну, те, що ви називаєте моєю довірливістю, є невід’ємною частиною мене. Це не довірливість, а довіра; й обов’язком кожного з нас – і моїм, і вашим – є довіряти нашим ближнім. І навіть якщо це справді мій недолік, ви повинні сприймати мене таким, яким я є – разом із моїми недоліками, не менш ніж із моїми добрими якостями. Але я не можу визнати, що ентузіазм спільноти є лише тимчасовим піднесенням. Ви повинні пам’ятати, що ви, так само як і я, є членами спільноти. Я сприйняв би як образу, якби ви так охарактеризували мій ентузіазм. Я так розумію, що й себе також ви вважаєте винятками з загального правила, яке намагаєтеся сформулювати. А якщо ні, то ви виявляєте несправедливість до спільноти, уявляючи інших настільки ж слабкодухими, як ви самі. У таких великих рухах, як наш, завжди є приплив і відплив. Наскільки б ясним не було ваше порозуміння з супротивником – що може не дати йому зрадити? Багато з нас пишуть іншим боргові розписки. Що може бути дорожчим і більш безсумнівним, ніж підпис людини на документі? А все ж на них доводиться подавати в суд; вони захищаються перед судом і висловлюють на свій захист всілякі аргументи. Зрештою маємо присуди на судовий арешт на майно, для виконання яких потрібно багато часу та великі труднощі. Хто може гарантувати, що таке кричуще неподобство не повториться? Тому я б радив вам терпляче поставитися до проблеми, що постала перед нами. Нам слід подумати, що ми можемо зробити у випадку, якщо боротьба повинна відновитися, тобто, що з абсолютною певністю може зробити кожен сатьяграхі незалежно від поведінки інших. Особисто я схильний думати, що якщо тільки ми будемо вірними собі, то й інших не забракне, і навіть якщо вони схильні до слабкості, то їх посилить наш приклад.

Я думаю, цього було досить, щоб примирити скептиків, які мали добрі наміри, але сумнівалися щодо відновлення боротьби. Близько цього часу містер Качхалія почав виявляти свій темперамент і вийшов уперед. На всіх етапах він оголошував своє зважене рішення мінімальною кількістю слів, а потім несхитно його дотримувався. Я не пам’ятаю жодного випадку, коли він виявив слабкість або сумнів у остаточному результаті. Якось настав час, коли Юсуф Міан не був готовий продовжувати стояти біля стерна у неспокійних водах. Усі ми одностайно проголосили Качхалію нашим капітаном, і відтоді й до кінця він непохитно перебував на своєму відповідальному посту. Він без страху впорався з труднощами, які вибили б із сідла майже будь-кого іншого на його місці. Із просуванням боротьби настав період, коли піти в тюрму стало для декого дуже легким завданням і способом отримати заслужений відпочинок, тоді як було нескінченно складніше залишитися ззовні, ретельно всім займатися, залагоджувати різні проблеми й мати справу з людьми всілякого роду та характеру.

Пізніше європейські кредитори Качхалії впіймали його в пастку. Багато індійських торговців повністю залежать у своїй торгівлі від європейських фірм, які продають їм у кредит товарів на сотні тисяч рупій лише під особисті гарантії. Те, що європейці плекають таку довіру до індійських торговців – прекрасний доказ загальної чесності індійської торгівлі. Качхалія також був винен великі суми багатьом європейським фірмам, які всі водночас, прямо чи непрямо спонукувані до цього урядом, попросили у нього виплатити борги. Ці фірми дали Качхалії зрозуміти, що вони не вимагатимуть заплатити одразу, якщо він вийде з руху сатьяграхи. Але якщо він цього не зробить, вони бояться втратити свої гроші, оскільки його будь-якої миті може заарештувати уряд, і тому вони вимагали одразу отримати своє готівкою. Качхалія сміливо відповів, що його участь у боротьбі індійців – це його особиста справа, яка ніяк не пов’язана з його торгівлею. Він вважає, що його релігія, честь його спільноти та його власна самоповага нерозривно пов’язані з цією боротьбою. Він подякував своїм кредиторам за підтримку, яку вони йому вже надали, але відмовився надавати неналежного значення цій підтримці чи й, власне, своїй торгівлі. Їхні гроші перебувають у нього в цілковитій безпеці, й поки він живий, він виплатить їм повною мірою за будь-яку ціну. Проте якщо з ним щось станеться, то його запас товарів, а також борги інших, що числяться на його користь у бухгалтерських книгах, цілком у їхньому розпорядженні. Тому він бажає, щоб кредитори продовжували довіряти йому, як і раніше. Це була цілком слушна аргументація, і твердість Качхалії була ще однією причиною, щоб його кредитори довіряли йому, але в цьому випадку вона не справила на них враження. Ми можемо розбудити людину, що справді спить, але не того, хто лише прикидається, що спить, насправді будучи бадьорим – а так було з цими європейськими торговцями, єдиною метою яких було натиснути неналежним чином на Качхалію. В усьому ж іншому їхні гроші перебували в повній безпеці.

22 січня 1909 році в моєму офісі було проведено збори кредиторів. Я чітко сказав їм, що тиск, якому вони піддають Качхалію, є чисто політичним і негідним підприємців – і їх моє зауваження розгнівило. Я показав їм балансовий звіт шета Качхалії й довів, що вони зможуть отримати свої двадцять шилінгів з фунта. Крім того, якщо кредитори хочуть продати його справу комусь іншому, то Качхалія був готовий передати товари та борги, записані в бухгалтерські книги, покупцю. Якщо це їм не підходить, кредитори можуть узяти собі весь запас товарів у крамниці Качхалії за собівартістю, а якщо будь-яка частка належного їм усе ж залишиться непокритою, вони вільні взяти те, що інші винні йому, в достатній кількості, щоб покрити дефіцит. Читач бачить, що, погоджуючись на таку угоду, європейські торговці нічого не втрачали. Я в багатьох випадках раніше вже укладав подібні угоди з кредиторами деяких моїх клієнтів, на яких чинили сильний тиск. Але в цьому випадку торговці не прагнули справедливості. Вони хотіли зігнути Качхалію. Качхалія не збирався гнутися, проти нього були розпочаті процедури банкрутства, і його було оголошено неплатоспроможним, хоч активи його підприємства були значно більші за пасиви.

Ця неплатоспроможність не тільки не стала плямою на його геральдичному щиті, а й була для нього дуже почесною. Вона збільшила його престиж серед спільноти, й усі привітали його з його твердістю та мужністю. Але такий героїзм трапляється рідко. Пересічна людина не може зрозуміти, як неплатоспроможність може припинити бути неплатоспроможністю, припинити бути безчестям і стати честю та прикрасою – але Качхалія одразу це усвідомив. Багато торговців раніше скорилися Чорному Акту просто через страх неплатоспроможності. Качхалія міг би запобігти банкрутству, якби хотів, не виходячи з боротьби – це було поза питанням – а позичивши гроші у багатьох індійських друзів, які радо допомогли б йому подолати цю кризу. Але йому не підходило врятувати свою справу в такий спосіб. Небезпека, що його будь-якого дня посадять у тюрму, була спільною для нього та всіх сатьяграхі. Тому навряд чи було б належним позичити у товариша-сатьяграхі, щоб заплатити своїм європейським кредиторам. Але серед його друзів були також і “штрейкбрехери”, які б могли допомогти. Власне, один або двоє серед них таки пропонували допомогу. Але прийняти їхню пропозицію було б рівносильним визнанню, що в покорі злощасному Акту є мудрість. Тому ми вирішили відхилити запропоновану ними допомогу.

Крім того, ми думали, що якщо Качхалія дозволить оголосити себе неплатоспроможним, його неплатоспроможність служитиме щитом для інших, оскільки якщо не в усіх, то принаймні в абсолютній більшості випадків неплатоспроможності кредитор обов’язково щось втрачає. Він цілком задоволений, якщо отримує десять шилінгів з фунта, і вважає, що 15 шилінгів – це настільки ж добре, як і 20 шилінгів з фунта. Адже великі торговці в Південній Африці зазвичай отримують прибуток не в 61/4, а в 25 відсотків. Тому вони вважають, що 15 шилінгів – настільки ж добре, як і повна виплата. Але оскільки 20 шилінгів з фунта практично ніколи не отримуються з маєтку збанкрутілого, то кредитори не прагнуть довести свого боржника до стану неплатоспроможності. Тому як тільки Качхалію було оголошено неплатоспроможним, виникла велика ймовірність, що європейські кредитори припинять погрожувати іншим торговцям-сатьяграхі, які були їхніми боржниками. І саме так і сталося. Європейці хотіли примусити Качхалію або припинити боротьбу, або виплатити їм повністю готівкою. Вони не змогли досягти жодної з цих цілей, а отриманий результат був повною протилежністю того, чого вони очікували. Їх приголомшив цей перший випадок, коли респектабельний індійський торговець радо прийняв банкрутство, і відтоді вони зберігали тишу. За рік кредитори отримали по 20 шилінгів на фунт із запасу товарів Качхалії-шета, й це був перший випадок у Південній Африці, про який я знаю, коли кредитори повністю отримали відшкодування з майна неплатоспроможного боржника. Тож іще поки боротьба тривала, Качхалія здобув велику повагу серед європейських торговців, які виявили свою готовність передати в кредит будь-яку кількість товарів, не зважаючи на те, що він стоїть на чолі руху. Але Качхалія щодня здобував силу та розумно оцінював боротьбу. Тепер ніхто не міг сказати, скільки ще триватиме боротьба. Тому ми вирішили, що після процедури банкрутства він не повинен брати на себе великих зобов’язань у торгівлі впродовж боротьби, обмежуючи натомість свої операції лише такою помірною кількістю, щоб цього вистачало йому на хліб щоденний. Тому він не скористався пропозицією європейських торговців.

Навряд чи слід і казати, що всі ці події в житті Качхалії-шета сталися не одраху після зборів Комітету, згаданих вище, а що я тут знайшов місце, щоб викласти їх у формі зв’язної історії. Якщо говорити про час, то Качхалія став головою через якийсь час після відновлення боротьби (10 вересня 1908 року), а його банкрутство настало близько п’яти місяців потому.

Але повернемося до зборів Комітету. Коли збори завершилися, я написав листа генералові Смутсу, стверджуючи, що цей новий його білль є зрадою компромісу, та привертаючи його увагу до наступного пасажу в його промові в Річмонді менш ніж через тиждень після угоди:

– Друга незгода індійців полягала в тому, що вони ні за що не зареєструються, поки не буде скасовано цей закон. Він [Смутс] сказав їм, що цей закон не буде скасовано, поки у країні є хоч один азіат, який не зареєструвався. Поки кожен індієць у країні не зареєструється, закон не буде скасовано.

Політики відповідають не на всі запитання, які їм ставлять у складних ситуаціях, або якщо відповідають, то вдаються до ухильних фраз. Генерал Смутс був неперевершеним майстром цього мистецтва. Ти можеш писати йому так часто, як забажаєш, можеш виголошувати стільки промов, скільки захочеш – але якщо він не хоче відповісти, то ти нічого з нього не витягнеш. Закон увічливості, який вимагає, щоб джентльмен відповів на отримані листи, не міг вплинути на генерала Смутса, і я не отримав жодної задовільної відповіді на свої листи.

Я зустрівся з Альбертом Картрайтом, який був нашим посередником. Він був глибоко шокований і вигукнув:

– Справді, я зовсім не розумію цю людину! Я чудово пам’ятаю, що він обіцяв скасувати Чорний Акт. Я зроблю все, що зможу, але ви знаєте, що після того, як генерал Смутс зайняв позицію, його ніщо не похитне. Статті в газетах для нього – ніщо. Так що, боюся, я не зможу багато чим вам допомогти.

Я також зустрівся з містером Хоскеном, який написав генералові Смутсу, але отримав лише дуже незадовільну відповідь. Я писав статті в Indian Opinion під заголовком “Брудна гра” – але що вони грізному генералові? До філософа чи до берсердечної людини можна застосовувати які завгодно гіркі епітети – проте це нічого не дасть. Вони продовжать свій рівномірний рух. Я не знаю, яке з цих двох визначень підходить генералові Смутсу. Мушу визнати, що в його ставленні є свого роду філософія. Коли я листувався з ним і писав у газеті проти нього, то, пам’ятаю, я сприймав генерала Смутса як безсердечну людину. Але це був лише початок боротьби, лише її другий рік, тоді як вона триватиме вісім років, упродовж яких я мав багато нагод із ним зустрітися. З наших подальших розмов я часто відчував, що загальне уявлення в Південній Африці про підступи генерала Смутса, можливо, було до нього не зовсім справедливим. Утім, я впевнений у двох речах. По-перше, він має в політиці певні принципи, що не є цілком аморальними. По-друге, в політиці є міце для підступів і, в певних випадках, для спотворення істини.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: XXV. General Smuts' Breach of Faith?

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.

Блог: Артем Чапай сатьяграха переклад самоорганізація ганді

Знак гривні
Знак гривні