Росія не хотіла миру, лише капітуляції України. Польський дипломат вперше відкриває залаштунки переговорів 2022 року

— Ті переговори зайшли в глухий кут. Москва не хотіла тривалого миру — так говорить Якуб Кумох про залаштунки переговорів між Україною та Росією навесні 2022 року. Сьогодні він — посол Польщі в Китаї, у 2022 році — державний секретар президента Анджея Дуди та відповідав за формування польської політики щодо України.

Саме українська влада навесні 2022 року попросила польську сторону перевезти її делегацію до Білорусі, де проходили зустрічі російських і українських переговірників.

Польський дипломат спростовує повідомлення, яке нещодавно пролунало в західних ЗМІ про те, що тоді мир був близький до укладення, але українська сторона зірвала переговори (насамперед йдеться про статтю у Foreign Affairs під назвою "Переговори, які могли завершити війну в Україні" — Ред.). За словами Кумоха, Москва від самого початку не мала наміру принести мир, а хотіла лише капітуляції України.

— Коли українці заявили, що їм запропонували мирну угоду?

— Приблизно в середині березня. Потім вони дали нам проєкт для оцінки. Той, що у мене є, датований 17 березня. Була навіть відеоконференція між нами та українськими переговірниками. Я брав у ній участь, серед інших, з Марціном Лапчинським, одним з моїх найближчих колег, заступником директора, а потім директором КПРП (Канцелярія президента Республіки Польща — Ред.), відповідальним за Схід, дуже видатною фігурою, до речі. Значна частина східної політики президента Дуди є результатом, серед іншого, роботи його та наших підлеглих.

— Як виглядав документ?

— Скажімо так, м'яко: своєрідний. Це була чернетка з коментарями з обох сторін. Очевидно, що документ готувався до російського вторгнення і росіянами. Він передбачав, серед іншого, визнання анексії Криму, так званої незалежності східних областей України, скорочення чисельності української армії, двомовність, заборону на вступ до НАТО, вічний нейтралітет тощо. Були й суто принизливі елементи, такі як зобов'язання щодо денацифікації або запровадження культу Великої Вітчизняної війни, як росіяни називають свій внесок у Другу світову. Речі, які країна А ніколи не нав'язує країні Б. Росія принесла цілий список законів, які потрібно змінити в Україні. Почали з Конституції.

— Мені цікаві коментарі та зауваження українців.

Маю зізнатися, що Олександр Чалий і Микола Точицький (здається, там був ще Давид Арахамія) справили на мене враження. Не знаю, чи вистачило б мені у воєнних умовах професіоналізму просто не встати з-за столу або вибухнути. Вони, щоправда, ввічливо написали крок за кроком, чому той чи інший пункт угоди має бути вилучений. Але вони не розірвали переговори! Це була трохи навмисна дія — чекати, поки росіяни викриють себе. І дійсно, росіяни виявляли нетерпіння, і в якийсь момент вони сильно викрили себе.

— Тобто?

— Українці завели їх у пастку, додавши пасаж про Будапештський меморандум 1994 року — документ, який підписала Росія.

— Який гарантував територіальну цілісність України?

— Саме так. І російський переговірник письмово відповів, що це неприйнятно, тому що ... кордони змінилися. І на цьому все закінчилося. Таким чином, Росія визнала, що вона здійснює спробу загарбання української території. Звичайно, ми це знали, але одна справа — мати факти, а інша — офіційно визнати, що принцип непорушності кордонів намагаються викинути на смітник. Тим часом, якщо кордон будь-якої європейської країни буде порушено, континент спалахне. Це широко прийнято. Згоди на це немає. ЗМІ можуть говорити про компроміс, але жоден політик не піде на таке рішення. Хіба що він хоче нести відповідальність за мільйони загиблих, за нові війни на Балканах, у Східній Європі, а може й на Заході. Не змінювати кордони кожні 20 років, як це відбувалося в ХІХ столітті, — це основа безпеки для наших дітей і онуків.

— Чи могли росіяни поставити інші умови?

— Коли я думаю про це сьогодні і точно згадую всі переговори того часу, у мене складається враження, що якби росіяни поклали тоді на стіл замороження кримського питання і відведення на лінію 23 лютого, то, можливо, заради власного населення Україна погодилася б на припинення вогню. Підкреслюю: можливо. Але основне питання все одно залишилося б відкритим: якщо Україна не вступить до НАТО, хто гарантуватиме, що Росія не нападе на Україну знову. Оскільки меморандум 1994 року провалився і оскільки Росія вимагає скорочення української армії. Хто дасть Україні основні гарантії?

— Слово честі Путіна?

— Власне, на цьому всі переговори і закінчилися.

— Тоді, як має захищатися Україна, якщо Росія знову нападе?

— Українці мали на це відповідь: ті самі гарантії, що і п'ята стаття НАТО, тобто, читай: вступ до НАТО через чорний хід. Навряд чи реалістично в тих умовах. Але інша ідея була реалістичною: нейтралітет, але зі зброєю. Україна поза НАТО, але з потужною армією, національною гвардією, тотальною обороною тощо. Така собі Фінляндія, але набагато більша і на стероїдах.

— За моєю інформацією, на надзвичайному саміті НАТО в березні президент Дуда був єдиним, хто мав проєкт російсько-української угоди, про яку ми говоримо.

— Я не знаю, чи він був єдиним, але він використав його — і досить ефективно — щоб показати, як діє Росія. Він взяв російський проєкт і почав його цитувати. Він сказав, що Росія не має наміру укладати мир, і запитав, чи хоче хтось із присутніх підписати щось подібне. Ніхто не заперечив президенту. Принаймні, я не пригадую жодної незгоди.

— Дозвольте мені знову поставити недвозначне запитання: на якомусь етапі цих переговорів у вас склалося враження, що українці були готові до варіанту "території в обмін на мир" або "території в обмін на НАТО"?

— Ні, так далеко ніхто не заходив. Українська делегація ніколи не відходила від принципу непорушності кордонів. Концепція "території в обмін на мир" застосовується лише до близькосхідного конфлікту через відсутність мирного договору після війни 1948 року. Країни, які визнають одна одну, не нападають на інші держави з гаслом «якщо ви віддасте нам частину території», буде мир. Зараз не ХІХ століття. Розвиток людства стає можливим, в тому числі, завдяки цементуванню кордонів.

— Тож прогрес не можливий.

— У дипломатії немає універсальних рішень.

— Кіпрський варіант?

— Кіпрський варіант — це коли на карті є одна країна, на її території є невизнане територіальне утворення, але ніхто ні в кого не стріляє. Але Росія не дуже хотіла діяти в цьому напрямку: визнайте Крим, визнайте Донбас, скоротіть армію, введіть російську мову, повірте нам на слово, тоді, можливо, ми не нападемо на вас вдруге. А те, що ми завоювали, залишається в Росії — класичний менталітет ХІХ століття. Тоді росіяни виступали з найрадикальнішими вимогами. Тому могло скластися враження, що є прогрес. Але його не було в головному питанні: території та гарантій. Тобто прогресу не було.

— Росіяни не хотіли чути про гарантії?

— Вони цього хотіли, але ті, на які могли накласти вето. Читай: не захотіли.

— Ви можете бути більш конкретним?

— У їхньому сценарії Росія є одним із гарантів, і без одностайності нічого не зробити. На мою думку, це була удавана гра з самого початку. По-перше, відомо, що коли йде війна, то десь треба вести переговори і що без прориву у війні вони не рухатимуться. Водночас самі переговори мали додаткову цінність — наприклад, створення механізму обміну полоненими чи розмова про гуманітарні коридори. Це дуже необхідно, тому що на кону людські життя. Але кінець війни — як на мене — не був близьким.

— Це зовсім інше, ніж усі останнім часом читають у Foreign Affairs.

— Коли я прочитав цю статтю, відразу засвітилася лампочка. Я посол Польщі у Китаї і знаю, що тут говорить російська дипломатія. І каже: «Ми дуже хочемо миру, у 2022 році ми були за крок від його укладення, але потім Зеленський під впливом Заходу передумав і вийшов із майже укладеної угоди». Дуже схожий наратив — можливо, без прямого звинувачення Зеленського — представлений у цій статті. Щобільше, одразу після цього послідувала серія витоків у схожому тоні з іншими західними газетами. Я знаю, що вони отримали такий самий документ — однозначно версію, підготовлену російською стороною. Foreign Affairs опублікувала його фото. І це свідчить про те, що в документі є згадки про «Російську Федерацію» та «українську сторону» — типовий ефект російської пропаганди, яка уникає вживання слова «Україна».

— Ви можете підозрювати, що автори працюють на Росію?

— Я не хочу робити такі звинувачення, тому що не люблю суджень без доказів. Досить того, що вони отримали лише сухий матеріал і кілька необ’єктивних коментарів. Буває, що так працюють ЗМІ, і цей текст більше публіцистичний, ніж аналітичний.

Дипломат бачить це зовсім інакше. Під час переговорів про таку угоду делегації чудово знають, які пункти «втрачені» — вони існують лише для того, щоб колись від них відмовитися. Ці принизливі елементи в проєкті, ймовірно, були одним із них. Але навіть якби Росія перестала вимагати російської мови на всій території України та ставити пам’ятники маршалу Конєву, питання кордонів, роззброєння України та гарантій не зрушили з місця. Тут постає питання політичного рішення. У якийсь момент Україна мала б сказати: добре, ми погоджуємося переглянути кордони. Це було неможливо з самого початку і ніколи не було на столі.

— Чи означає це, що російсько-українські переговори не можливі?

— Кінець війни — це завжди мир, а війни, як правило, супроводжуються мирними переговорами. Немає нічого неможливого. Я просто показую, чому ті переговори зайшли в глухий кут. І я думаю, що відповідь проста: ключі до миру не в Києві, а в Москві. Росія не хотіла тривалого миру.

переговори з рф україна-польща дипломатія російська дезінформація