УПЦ КП і УПЦ МП домовляються про об'єднання. Автокефалія не обговорюється
Православні церкви Київського і Московського патріархатів сіли за стіл переговорів. Це революційна подія в церковному житті. Адже ще декілька років тому представники УПЦ МП відмовлялися бути присутніми разом із священнослужителями УПЦ КП навіть на загальнодержавних заходах. Про те, чи буде об’єднана Церква незалежною від Росії, ще не говорять.
АВТОР: Тарас Антошевський, РІСУ
„… вживати назви та титули так, як вони прийняті у кожної зі сторін. Ця практика, однак, не означає визнання цих назв і титулів”., - найсенсаційніший пункт Підсумкового документу № 1 котрий прийняли робочі групи УПЦ і УПЦ КП, відповідальні за підготовку діалогу між двома церквами.
Ця зустріч відбулася на початку жовтня у Києво-Печерській Лаврі. Також у документі констатуються позитивні обставини, які сприяли початку підготовки такого діалогу.
Досі було звичною справою для обох сторін не вживати офіційних назв протилежної сторони. Скажімо, в УПЦ називали УПЦ КП у кращому випадку „так званий київський патріархат” або „розкольники”. Натомість в УПЦ КП протилежну сторону іменували не інакше як „Московська Церква в Україні”.
Звичайно, ніякого діалогу не могло й бути без поважнішого ставлення один до одного.
У пункті 7 йдеться:
„Відзначити, що підготовка до діалогу відбувається на підставі взаємної доброї волі сторін, без будь-якого зовнішнього тиску чи втручання.
Враховуючи, що православні віруючі є важливою складовою українського суспільства, вважати корисними громадські ініціативи, спрямовані на подолання розділення в Українському Православ’ї, у тій мірі, в якій вони не суперечать Переданню Православної Церкви.
Вважати започаткування діалогу корисним і для суспільства, оскільки він покликаний сприяти суспільному порозумінню та конфесійному миру, подоланню ворожнечі та конфліктів”.
Далі наголошується на важливості громадських ініціатив і суспільній користі такого діалогу.
У наступних пунктах документу звертається увага на існуючий позитивний досвід діалогу, говориться про необхідність уніфікації термінології, про корисність інших спільних заходів.
На додаток до цього документу керівники обох груп зробили заяви для преси, в яких також позитивно висловилися про початок підготовки до цього діалогу.
Подолання розколу – справа церковна і тривала
Діалог відбувається згідно з церковною традицією: без поспіху, з врахуванням всіх дрібниць, з усвідомленням розколу як неприродного, негативного по суті стану.
Важливо - уникнути поспішних, необдуманих кроків, які потім можуть стати каменем спотикання у продовженні діалогу. На цьому етапі було би найбільшим злом, якщо би зовнішні чинники намагалися прискорити цей процес або змінити його директорію чи дискредитувати його.
Досі неодноразово звучали заклики просто зібратися на собор і одним махом всіх поєднати, дослівно і механічно. Це можливо хіба що у тоталітарній державі - і таке поєднання розвалиться при першій же можливості чи випробуванні.
Так за СРСР поєднували в одне ціле баптистів і п’ятидесятників. І цей союз проіснував недовго. А за стільки років православного розколу напевно витворилися розбіжності.
За приклад до поєднання можуть служити дискусії між католиками і православними. І хоча там набагато більші відмінності між сторонами, але стиль і форми цих дискусій є чи не найкращими і дійсно церковними за змістом.
Вороги близькі, вороги далекі
Проте ще досить значною є нетерпимість, яка існує між УПЦ МП і УПЦ КП на всіх рівнях. Навіть в умовах початку діалогу в десятці населених пунктів тривають прямі конфлікти.
В обох патріархатах існують войовничі сили, які вже зараз гостро критикують об’єднавчий процес.
Не дивлячись на те, що керівництво УПЦ МП засудило і саму ідеологію „політичного православ’я”, і організації, які її сповідують (напр., Союз православних громадян з Одеси), цей напрям активно розвивається під покровом певних єрархів та російських кіл..
Так, «політичні православні» брали активну участь в організації народних мас під час візиту Патріарха Кирила і нині активно виступають проти процесу поєднання.
Навіть неіснуюча в структурі УПЦ, але активно розпіарена під час згаданого візиту так звана "прес-служба УПЦ" нині активно діє всупереч позиціям згаданого документу і ще більш активно поширює антиавтокефалістські настрої.
Керівника цієї інституції Васілія Анісімова (між іншим, заслуженого журналіста України за версією НСЖУ) відзначили за вірну службу і Патріарх Кирил, і президент Мєдвєдєв.
Звичайно, наведений вище документ ще не є обов’язковим для виконання в усій УПЦ. Але навіть якщо би їх затвердив Синод УПЦ, все ж сумнівно, щоби відверті опоненти таких переговорів зважали на це. Як не зважали численні архи- і просто єреї на синодальну заборону брати активну участь у виборах.
В УПЦ КП теж існують радикальні погляди - мовляв, зближення з УПЦ приведе до відмови від автокефального статусу, що для частини цієї Церкви є неприпустимим. Звідси і недовіра чи навіть підозри, які відкрито висловлюються.
Це все також свідчить з одного боку про те, що за стільки років нагнітання ворожості один до одного швидко зблизити ці дві Церкви не буде легко. Тим більше, що крім згаданих внутрішніх опозиційних сил, існують серйозні сили ззовні.
На розколі заробляють електоральні дивіденди українські політики: як ті, що наголошують на єдино правильній москвоцентричності, так і ті, що закликають об’єднатися лише довкола однієї з „національних” Церков. Бо обидва ці шляхи не передбачають порозуміння і компроміс.
Варто лише подивитися, кого і за що нагороджували з Москви (чит. вище).
Чи це початок єдиної помісної Православної Церкви?
Як відомо з переговорних кіл, вони спеціально намагаються уникати тих питань, які від початку можуть заблокувати переговори. Одним з таких є питання єдиної помісної Української Православної Церкви.
Зрозуміло, що УПЦ КП не відмовиться від цього питання, а для УПЦ воно є чи не найбільш болючим, зокрема, у спілкуванні з Московською Патріархією. Тому сьогодні важливіше у переговорному процесі досягнути консенсусу у питаннях богословських, канонічних, літургійних і тому подібне.
А з часом це питання виникне обов’язково. На той час можуть змінитися і світові православні відносини.
Не варто забувати, що сьогодні православний світ знову наблизився до порозуміння щодо проведення Всеправославного Собору. Тому і Москва, і особливо Константинополь не зацікавленні у виникненні конфлікту через Україну, а розмови про помісну українську Церкву сколишуть православний світ. Тому нинішній пріоритет зроблено на просто примирення і порозуміння.
Слова про „уврачевання ран розколу” залишаться словами, якщо ці рани не будуть гоїтися знизу. Якщо в кожного священнослужителя основних українських православних церков не буде у свідомості, що розкол — це зло, що в ньому жити далі не можна. І з таким мисленням він звертатиметься до своєї пастви.
Бо цей почин двох уповноважених своїми Синодами робочих груп може спонукати і вірних до переосмислення нинішньої ситуації.