Очі богів. Як аеророзвідка наводить артилерію на атаки ворога

«П..дори» йдуть. Йдуть швидко. Потрібно вносити коригування. Поки «п..дори» йдуть, рахуєш секунди і молишся, щоб снаряд встиг знищити хоч когось.

Політ під час сильного вітру — справа дуже нервова. З одного боку, великий ризик втратити дрон і залишитися без «очей», доки не привезуть новий, а з другого — там, на позиціях на нулі, саме зараз, цієї хвилини, може загинути чийсь син, брат, сестра, мати або батько.

Read this article in English

Холод. За вікном виття вітру й передранкова темрява. Вилазити з нагрітого спальника — та ви що, з глузду з'їхали? Але час підйому. Телефони не просто будять — вони волають на різні голоси, один мерзотніше від іншого. Повітря в помешканні наповнене вогкістю, запахами мишей, поту, брудних берців...

Підйом о 4:30

Хтось, здається Сергій, кидає в темряву традиційне «Підйом!» — і в маленькій кімнаті одразу стає тісно. Ледь чутно клацає вимикач, і стрічки освітлюють приміщення холодним світлодіодним світлом.

Одягати в тісноті зимову форму — той ще квест, але знову ж таки час не чекає. Все знаряддя БУАР (батареї управління та артилерійської розвідки) — планшети, батареї до дронів, телефони — заряджено ще з вечора.

Ззовні долітає вереск стартера, і дизель викидає перший сизий клуб диму — вітром його заносить до кімнати.

Клацають антабки автоматів, із тріском липучок одягають бронежилети, хтось тихо матюкається.

Командир неголосно нагадує:

— Час, хлопці. Час виїзду.

Один із бійців, натягуючи флісову шапку, неголосно питає:

— А кава з круасаном?

Але командиру групи не до жартів:

— Встигнеш ти кави випити, поїхали.

Починається черговий робочий день БУАР.

За кермом пікапа, що колись був, здається, синім, курить злий, як сто собак, водій:

— Ну *б вашу матір, поїхали вже!

Командир ще раз оглядає групу, коротко кидає:

— По місцях.

Пікап, ламаючи тонку кригу на калюжах, рве з місця.

Традиційна лайка всіх з усіма починається і майже миттєво стихає під звук ударів підвіски на перших ямах. Двигун реве, фари сяк-так висвітлюють ранкову трасу. Як світло пробивається крізь товстий шар бруду, невідомо. Але якось світить і добре.

Трохи розвиднюється. Навколишній пейзаж видно лише крізь лобове скло: чим ближче до фронту, тим більше понівечених снарядами будинків, обгорілих залишків машин, броні. Аеророзвідка арти працює з-за лінії фронту. Але це все одно зона видимості ворога, який бачить все, що відбувається на глибині близько 10 км від передових позицій.

Туману немає, а це означає, що «конячку» потрібно гнати щодуху, бо висока ймовірність отримати ПТКР (протитанкову керовану ракету) чи дрон-камікадзе — тут вже як не пощастить.

Нас помітили, і миттєві спалахи вибухів висвітлюють ніч

Нас помітили, і миттєві спалахи вибухів висвітлюють ніч, надаючи землі форми місячного краєвиду. Неподалік виростає черговий розрив, машину хитає — приліт зовсім близько. Фари вимикаються, пікап робить останні стрибки майже наосліп і врешті-решт зі скрипом зупиняється — приїхали.

Прилітає міна. Вона лягає далеко, але це нічого не гарантує, тому вивантажуємося швидко — тяганина може коштувати машини, здоров'я, а то й життя. Пікап рвучко здає назад, майже на місці крутиться й хутко зникає.

Бліндаж

Під світло найменш помітних здалеку червоних ліхтарів пробігаємо, навантажені, як верблюди, ходом сполучення і пірнаємо в темряву й затхлість бліндажу — от і можливе укриття. Бліндаж, глибокий і надійний, кілька днів як відбили в росіян. Командир піднімає руку, і по очах одразу б'є холодне біле світло ліхтарика, вміло прикріпленого до стелі одним із місцевих кулібіних.

Видно, що в кутку валяються спальники, зелені картонки із сухпайками, якісь бушлати і несподівано купка цукерок, вже добре погризених мишами. Це все російське, і колишнім хазяям воно вже не знадобиться.

Ззовні долинають свист і вибухи 82 чи 120 мм мін.

Постійно залишатися в бліндажі ніхто не буде, бо його місце росіяни знають. І коли в нього прилетить — питання часу. Тому, перевівши подих, хапаємо спальники й рушаємо далі.

Аліна і вітер

Ось і позиція. Теж закопана. Аеророзвідники розгортають прилади, вмикають планшети. Оператор дрона, дівчина Аліна, у мирному житті юрист, тихо матюкається:

— Порядок, але ж вітер… Решта в нормі.

Командир групи, прикушуючи губу, кілька секунд мовчить, потім каже:

— Добре. Доповідай, що ми на зв’язку, і додай, що чекаємо на покращення погодних умов. А я поки що поставлю нам кави.

І поки нагорі виє вітер, а стеля трясеться від розривів мін і снарядів, під землею команда аеророзвідників нарешті сідає за сніданок.

Під розриви чергового пакета ГРАДів жерстяно стукнулися кружки, гримнула темно-зелена кришка трофейного ящика від БК. Пахне гарячою кавою, свіжим хлібом. На імпровізованому столі скибки, нерівно нарізана ковбаса, сир із привезеного вчора волонтерського підгону, обов’язкове сало, цибуля... Кава гірка й гаряча. Але поїсти не вдається.

Оживає рація.

— БУАР, першому!

— БУАР на зв'язку.

— Підорам зранку немає спокою. Є перехоплення: планують цілий день єбашити артою, потім на вечір просто зайти в окопи і розстріляти всіх.

Планують цілий день єбашити артою, потім на вечір просто зайти в окопи і розстріляти всіх

На якісь секунди стає тихо. Командир відставляє кухоль із недопитою кавою.

— Зрозумів. Порадували.

І до Аліни:

— Що там із погодою?

Аліна, визирнувши, сумно хитає головою:

— Та сама херня. Вітер не думає вщухати.

Перша спроба підняти дрон безуспішна: поривом вітру його зносить убік і мало не ламає. Обдивившись пташку, Аліна з’ясовує, що одному гвинту гаплик і його треба міняти. Добре, що є запас. Десь пищать і дряпаються по стінах польові миші. Їх багато, і що з ними робити, незрозуміло, але зараз не до них.

Так у сильному вітрі та обстрілах минає три години.

Для людини необізнаної це лише 180 хвилин. Кілька альбомів пісень у дорозі або одна частина кіно на кшталт «Володаря перснів».

Але тут інший відлік. Тут, на нулі, три години без дрона — це десятки загиблих і поранених. Це проґавлена атака росіян. Це… Словом, це погано.

Життя наших солдатів цінніше за пластик, але й пластик має свої обмеження.

Артилерія не вщухає, снарядів росіяни не шкодують. Сидимо тихо, бо, як кажуть БУАРівці, «коли вони виявляють групи з дронами, то навіть КАБ не пошкодують. На БТР чи «беху» (БМП, бойова машина піхоти. — Авт.) пошкодують, а на нас ні».

КАБ, якщо хто не в курсі, — це авіаційна бомба, що коригується. Дурня вагою 500 кг, із них 380 кг — вибухівка. Скидають її з відстані кілометрів 90, і вона летить… Якщо далеко, то свистить, якщо прилітає поруч, то гуде. Часу на розпізнавання — секунди.

Рветься голосно, з якимсь дзвоном, і удар трясе землю, вибиваючи подих, навіть якщо далеко від нього. Усередині при цьому все обривається, мерзенна хвиля проходить по всьому тілу, від п'ят до голови, стрясаючи хребет. Вирва залишається такого розміру, що туди може сховатися не один танк, — метрів двадцять у діаметрі й до п’яти завглибшки.

Сидимо, закутані в трофейні спальні мішки, від них тхне якоюсь хімією. Слухаємо гуркіт розривів.

…Ближче до полудня вітер стихає і підняти «пташку» вгору стає набагато легше. Аліна бере в руки пульт. Навідник, огрядний, у темному від бруду камуфляжі, озирнувшись, потайки хрестить «мавік».

— Від гвинта!

Дзижчать гвинти, дрон піднімається вгору тяжко, наче по скелі.

До робочого району три хвилини підлітного часу. Штаб підтверджує сьогоднішнє завдання — стежити за накопиченням ударно-штурмових груп росіян.

Орки

І буквально через п'ять секунд після початку трансляції на екрані видно сім чорних крапок: росіяни йдуть низкою, дистанція приблизно метр один від одного. Навідник тицяє в планшет.

Аліна за роботою

В ефірі відгукується молодий, але хрипкий голос командира одного з артпідрозділів:

— Так, бачу. Є крапка. Ну що, стріляємо?

— Так!

Завдяки програмі типу «Крапиви» навести арту на ціль — завдання не найважче, але кожна секунда розтягується на годину.

Кожна секунда розтягується на годину

Підори йдуть. Йдуть швидко. Потрібно вносити коригування.

Там, на вогневій позиції, командир розрахунку отримав дані для стрілянини. Чути його команду:

— Постріл!

Підлітний час снаряда — 30 секунд. Поки підори йдуть, рахуєш секунди і молишся, щоб снаряд встиг знищити хоч когось.

Перший пристрілювальний постріл лягає з перельотом.

В ефір йде коригування — два пакети по п'ять цифр.

— Постріл!

Цього разу касетний снаряд 155 мм викошує всіх, хто накопичувався для атаки. Вся сімка лежить і вже не ворушиться.

Минає година. Дрон час від часу злітає і повертається. Нарешті Аліна бачить, як у посадку заходить нова шеренга. Вони чекають на вечір і сподіваються на негоду. Сніг і вітер — чудова можливість для росіян, і вони прагнуть нею скористатися. В ефір летить коротка доповідь:

— Підори на узліссі й на початку посадки, координати даю.

У відповідь той самий офіцер усміхається:

— Зрозумів, бачу, наводимося. Зараз…

Знову 30 секунд розтягуються на 30 хвилин. Вибух у посадці — артилеристи вдарили касетним снарядом.

І ще одним.

Росіяни поховалися, не рипаються.

Росіяни поховалися, не рипаються

Третій розрив влучає точно в окоп, звідки виривається клуб диму та полум'я.

Обстріл

Тепер можна трохи відпочити, але починається черговий обстріл. Вибухи все ближче.

Командир пояснює:

«Одна з найхріновіших штук — стати «плановою ціллю» для ворожої арти. Ось ти тут сидиш увесь такий на роботу заточений, замаскований, щоб ніхто не побачив... Вороги не знають, де точно ми сидимо, і б'ють навмання, але багато, а ти, як дурень, чекаєш, поки на голову не впаде.

Це війна і той самий «туман війни», у якому від тебе залежить рівно ніх..я

Ось просто тупо б’ють по квадрату, і ти такий розумієш: просто ляпнеться на голову 152 мм і все. І звіздець... А вилізеш — тим більше звіздець, бо побачать... Це війна і той самий «туман війни», у якому від тебе залежить рівно ніх..я».

Час спливає. Обстріл стихає. Можна перекурити й відкрити пакет із якоюсь кашею із сухпайка.

І тут знову свист і удар. Лягло поруч. Ще один вибух. Ще...

У кашу сиплеться пісок, під ноги вивалюється очманіла миша, у голові, крім «су-у-ука-а-а!!!», немає жодної думки.

Хрипить радійка:

— Звідки б'ють, бачиш?

— Та який до... матері «бачиш»! Тут хрін злетиш!

Нарешті стає тихо.

Перехоплення

Аліна рахує батареї, дивиться на годинник…

Розклад по вильоту відомий: три хвилини на приліт, три хвилини на відліт, а працює «мавік» 17 хвилин.

Виліт. Починає працювати російська РЕБ, але Аліна знає, як від неї піти. Матюки висять у повітрі. Аліна з окупованої частини України, і її ставлення до росіян можна описати лише обсценною лексикою.

Вона знову помічає ціль — це чергова група росіян, що крадеться повз посадку. Знову працює наша арта, але цього разу з шести підорів вдалося покласти на вічний відпочинок лише трьох. А снаряди ж дорогі, і їх союзники не встигають виготовляти.