Одягнути бійця. Як мініательє стало цехом, де шиють військову амуніцію, та перейшло від волонтерства до бізнесу

Нині про початкове призначення й переважну орієнтацію на жіночу цивільну аудиторію нагадує лише назва — «Майстерня пані Зе» (нічого спільного з чинним президентом, а чому така назва, читайте далі). Саме виробництво розрослося в кілька разів за площею зайнятого приміщення та розширилося від 2 до 40 людей у команді.

Сукні тут відклали до мирнішого часу, бо тепер потрібна передусім піксельна форма, розвантажувальні жилети та інша амуніція. Олена опанувала з нуля техніки створення військового спорядження й пройшла шлях від волонтерської ініціативи до бізнесу, надавши робочі місця кільком десяткам переселенців.

Офісна дошка і брендування від доньки власниці

Майстерня пані Зе. Передісторія

Узагалі Олена — журналістка, але в професію після декрету не поверталася. Сама шила вже давно. Якийсь час до цього спонукала скрута в 1990-х, але переважно сідала за машинку просто тому, що любила це. Шити навчилася самотужки, з викрійок Burda. Таке хобі гарантувало їй ексклюзивні пальта й сукні, а пізніше дало змогу відкрити власну справу.

Думка про неї визріла в декретній відпустці. Олена доглядала дочку Лесю — саме вона підкаже мамі назву для її першого бізнесу. Сидіння вдома, каже жінка, з часом почало пригнічувати й виснажувати — потрібно було на щось перемкнутися. Знову взялася за шиття, а для нових знань дивилася ютуб. Перешивала свій одяг на нове вбрання для дочки, скуповувала тканини, шила дитині куртки й комбінезони.

Якось торік улітку сиділи з сусідкою Людмилою на лавочці у дворі. Олена запропонувала: "Відкриймо ательє". "Давай", — погодилася Людмила. У сусідньому будинку винайняли приміщення на 39 квадратів. Занесли дві швейні машинки і взялися до роботи. Людмила шила постільну білизну за індивідуальними розмірами, Олена приймала замовлення на трикотажні сукні й спортивні костюми. Також майстрині розробляли власні моделі, брали на ремонт одяг і рюкзаки. Це не було прибутково, а з початком опалювального сезону взагалі почали працювати в мінус. Та майстерню не збиралися зачиняти:

"Ми приходили в ательє, дивилися кіно, балакали, няньчили Лесю й неспішно працювали. Про вигоду не йшлося, але ми не могли звідти з’їхати — це було наше, це нам подобалося, думали, як розвиватися далі".

Олена Запорожан не очікувала стрімкого зростання своєї майстерні

Вони називали себе "Майстернею пані З". Якось так дочка Олени назвала свою маму, коли та їй щось забороняла. Мала Леся наскаржилася на маму в дитячому листі з невідомим адресатом: "Пані З. кричала на свою дитину, чим порушувала її права". Посміялися, але прижилося. Олена почала писати пости у фейсбуку про свої швацькі будні під хештегом #майстерня_пані_З, а згодом київська подруга замовила їй такі іменні лейбли. Олена почала нашивати їх на свої плаття.

Вона не приховує факту, що їхня майстерня натоді працювала підпільно та не сплачувала податків. Тепер, каже, вони сповна покрили борг перед державою.

Майстрині до останнього не хотіли вірити у велику війну, але коли вона зрештою почалася, від їхнього неспішного робочого темпу не залишилося ні сліду.

"Це не коштуватиме вам нічого". Етап волонтерства

Після 24 лютого нікому особливо не були потрібні ні сукні, ні постільна білизна. Дівчата вже думали згортатися, але тут Олену набрали місцеві волонтери: "Потрібно пошити балаклави для тероборони. Візьметеся?".

Олена взялася — мала в запасах темний фліс, а техніка пошиття головного убору проста. Віддали партію за просто так, а нове прохання не забарилося. Зателефонувала волонтерка Світлана Довгань — вона допомагала по-різному: возила продукти й необхідні речі до Харкова, евакуювала звідти людей, організовувала ночівлі й одяг для тих, хто цього потребував. Звернулася до Олени з запитом: чи могла б вона відшити партію спідньої білизни для підрозділу, який потрапив під обстріли біля Охтирки й усе згоріло. Олена не заперечувала, але шити було ні на чому й ні з чого.

Підготування партії до відправлення

Бракувало серйозного обладнання: Олена працювала за одною промисловою машинкою, Люда шила постіль за електромеханічною Janome, плюс мали ще дві побутові спецмашинки. Волонтери оголосили клич на машинки, а Олена взялася шукати тканину. Зателефонувала на гуртовий магазин-склад, де раніше іноді купувала тканину й фурнітуру.

"Ми нічого не продаємо, працюємо для ТрО", — сказали в трубці.

"Я теж", — відповіла Олена.

"Тоді приїжджайте й забирайте. Це не коштуватиме вам нічого", — відказали.

Люди почали пропонувати взяти в користування їхні швейні машинки — хтось придбав собі новіше обладнання, а це лежало, хтось евакуювався за кордон і залишав машинки вдома.

"Що ще потрібно?" — спитала Світлана, коли зносила все це добро.

Олена зрозуміла, що їй знадобиться розкрійний стіл. Та Світлана, дизайнерка й проєктувальниця меблів, миттю прикинула: куди той стіл у їхню тісну кімнатку. Сусідні приміщення були порожніми, й орендодавець дозволив їх зайняти — також за просто так. Деякі машинки треба було налагодити — прийшли шестеро механіків і, знову ж таки, зробили це задарма.

Прийшли шестеро механіків і, знову ж таки, зробили це задарма

Нарешті було де розігнатися, але до машинок треба ще й рук. Олена згадує, як її неабияк зачепив один випадок. Про її переорієнтовану на військові потреби майстерню вже пішов поголос, і одного дня поріг переступив чоловік із рулоном брезенту в руках.

Він хотів, щоб для бійців тероборони в селі Розсошенці неподалік Полтави пошили розвантажувальні жилети. Але коли окинув оком майстерню, то позадкував: "Ні, у вас тут несерйозно, людей мало". В ательє сиділи Олена, Людмила та ще одна їхня товаришка.

Олена постановила собі це змінити. Першу партію жилетів із принесених волонтерами брезентів вони таки відшили — чхаючи, порючи й зітхаючи. Вийшло так собі, визнає Олена, бо де-не-де старий брезент зогнив, треба було вирізати шматками. З лекалами сталося так, що їх зробив професіонал — підприємець, який уже шив такі речі раніше, скопіювавши з готового виробу.

Було очевидно, що брезент — недовге рішення, і для якісної системної роботи потрібен спеціальний матеріал cordura (від 300 грн за м). Олена оголосила про збір пожертв на картку, люди скидали гроші.

Підтягнулися волонтери: мешканки Полтави, вимушені переселенки й переселенці, що знаходили в місті тимчасовий прихисток. Люди хотіли зайнятися бодай чимось, щоб не сходити з розуму від нескінченних новин. Далеко не всі були професійними швачками, але стартували.

Увесь березень вони гарували без спочинку, покидаючи майстерню за 15 хв до оголошення комендантської години. Спершу відшивали розвантажувальні жилети для одного місцевого підрозділу, з допомогою бійців і вдосконалювали їх. Ті підказували, де краще розмістити кишені та якого вони мають бути розміру.

Плитоноска для бронежилета

Тестували пробні зразки спорядження на полігоні на навчаннях — відтак давали зворотній зв’язок, що можна поліпшити. Перші плитоноски випробовував підрозділ "Азову": вдавали на полігоні поранених, носили одне одного. Під час такого тренування на плитоносці бійця тріснув шов — майстрині почали ставити закрепи. Таке тестування згодом у майстерні запровадили для кожного нового найменування.

А головне для безпечної продукції, каже Олена, хороший матеріал, нитки й фурнітура.

Шили з волонтерської та закупленої на донати тканини, приймали вже замовлення з передової та водночас працювали для ТрО.

Асортимент військової амуніції розширився — зараз є приблизно 25 найменувань. Це і більш технологічні речі, як-от розвантажувальні жилети, ремінно-плечові системи (РПС), й легші в пошитті панами, аптечки, різні кобури та підсумки.

Водночас дедалі більше волонтерів, що допомагали майстерні з тканинами, радили Олені переводити виробництво на бізнес. Фінансування підрозділів ТрО вже було налагоджено, а запас людського ентузіазму волонтерити був не безмежним. Доти ж вони сподівалися на добровільне постачання, а продукцію військовим віддавали задарма.

Олена сміється:

"У мене ніколи не було на картці понад 5 тис. грн, та й споживчі кредити досі не погашені. Який бізнес? Я не знала, чи потягну".

Але війна навчила довго не вагатися. Щоб могти залучати більші бюджети й людські ресурси, працювати прозоро й просто зростати, потрібно було оформити підприємство. Олена зареєструвала ФОП, і з 1 квітня її майстерня перейшла на новий етап.

Стати бізнесом

Волонтерський старт дав підприємству Олені конкурентну перевагу: нижча ціна через уже оплачені матеріали. Вона каже: подекуди завдяки благодійникам, які оплатили стропи, привезли їм із Європи півтора тони тканини, половину собівартості виробу вже було враховано. Так, наприклад, підсумки, ринкова ціна яких 450-600 грн, вони продавали за 150 грн. Через фейсбук Олена познайомилася з меценатами-українцями з-за кордону, які допомогли їй придбати кілька швейних машин.

За весь час підприємство зросло за площею до 200 квадратів. На них розташовується склад, експериментальна майстерня, де відшивають зразки, три цехи, де відбувається основна робота, просторе конструкторське бюро з розкрійним столом, офіс. Разом є приблизно 20 машин, частину з яких Олена вже купувала за прибуток від продажів. Беруть спецмашини, щоб амуніція була міцнішою й служила довше. Найдорожча з них — розкрійна машина за 130 тис. грн. Після цієї покупки Олена видихнула й перестала боятися витрачати гроші:

"Я постійно боялася, що хтось десь кине. Але коли зважилася купити цю машинку — по повній передоплаті, вона добиралася до мене з Хмельницького попутками, — то відпустило. Тепер інше ставлення до грошей — як до інструменту. Не витрачатимеш — не зможеш продовжувати".

А головне — завдяки переходу на комерційну основу вдалося залучити професійних швачок. 80% людей, які працюють у майстерні, — це вимушені переселенці, що покидали свої домівки на Донеччині, Харківщині.

Майстерня виросла до мініцеху, який дає роботу вимушеним переселенцям

"Платити зарплату означає мати змогу найняти професіоналів, — міркує Олена. — Для результату людей треба мотивувати грішми. У нас швачки за хорошого розкладу отримують 500-600 грн у день, або ж до 15-16 тис. грн у місяць — це добра зарплата за мірками міста".

У цехах гудуть машинки, жінки схилилися над тканинами. У першому відшивають РПС, у другому — форму, в третьому — штани. Отримали як підрядники замовлення від більшого підприємства на літній піксель. Готові шити форму постійно, адже на цей розхідний матеріал є постійний попит, а пропозиція по ринку — не дуже. Ось тільки проблема з тканинами:

"В Україні — стовідсоткова націнка, тож навіть 6 доларів за метр — непіднімна ціна, бо готовий комплект коштуватиме не менш ніж 2500 грн. Турецький піксель — неякісний, розтягується. Раніше брали білоруський — підозрюю, він ще може лежати в когось на складі".

Наразі ж обходяться запасами, для інших потреб тканину й фурнітуру купують в Україні.

Робота швачки

У команді зараз приблизно 40 людей. Це головний бухгалтер, менеджер, технолог і власне швачки. Видно, що між ними — дружні взаємини: коли хтось вирішує повертатися до постійної домівки і звільняється, то проводжають, як рідного. За однією — харків’янкою Любов’ю, що знайшла в Полтаві тимчасовий прихисток, — плакали. Жінка випадково зайшла до них — шукала перукарню. Підвернулася робота, прикипіла до неї. Об’єктивно Олена визнає: наразі підприємству не треба стільки швачок, колектив можна було б оптимізувати. Але позбавляти когось і заробітку, і просто хорошого проведення часу їй не хочеться.

Права рука Олени — управлінець Слава, вимушений переселенець з Харкова. Багато років він мав власний чималий цех у рідному місті, біля ринку Барабашово. У Слави згорів ангар із готовою продукцією, від приміщення залишилися лише лампочки на проводах.

Управлінець Слава мав власний швейний цех у Харкові біля ринку Барабашово

Ще одна важлива людина у виробництві — конструктор лекал Олександр. Досі він не займався воєнкою, але швидко зорієнтувався. Головно працюють так: беруть готовий зразок, відшивають пробник, бійці тестують на полігонах, приходять із відгуками. Тоді майстри дивляться, що можна поліпшити, де прошити міцніше, — удосконалюють зразок, відшивають партіями. Тепер Сашко працює над літніми панамами — продажі від цивільної колекції дають змогу не піднімати цін на головну продукцію. Так само зберегли роботу майстерні: латають одяг, перешивають чужі плитоноски.

Серед тих, хто шиє, — люди з найрізноманітнішим досвідом. Хоч Олена й оголошувала набір на професійних швачок, залишила тих, хто спершу долучався як волонтер і наловчився за цей час шити. Є двоє чоловіків-шевців: Сергій, вимушений переселенець, який починав з азів і цього місяця зрештою вийшов на добрий темп і гідну зарплату, та Євген — майстер індивідуального пошиття одягу. Сергій зараз шиє кобури, Євген — військові панамки.

Є переселенка з Краматорська, яка працювала на польській фабриці та відшивала амуніцію для НАТО, а є педагог і журналістка. Є пенсіонерки — і вони найсумлінніші, бо цех дає їм суттєвий заробіток, якщо порівнювати з пенсією. Намагаються вийти на такі щоденні показники: по 5 плитоносок і 5 штанів із кожної.

Дбають, щоб склад ніколи не був порожнім, адже часто амуніція потрібна негайно й Олена боїться підвести. Тож якщо є замовлення на 100 каверів і 100 панам, то шиють по 150 із рулону тканини — за кілька днів заберуть і те, що лежало в запасах. Є резерв, із якого Олена може видати безплатно: те, що менше від її заробітку як підприємця.

Телефон Олени передають із підрозділу в підрозділ: купують волонтери, військові ЗСУ, працівники МНС. Зараз багато замовлень на передову.

Поруч із дорослими швачками трудиться й 9-річна дочка Олени Леся. Підписала з мамою договір на роботу: щось ріже, розмічає та отримує за це кишенькову винагороду. Сама собі Олена наразі платить прожитковий мінімум. А всі вільні ресурси вкладає в подальший розвиток виробництва.

"Готуємося бути, як Ізраїль"

Ще рано думати про час, коли знову можна буде повернутися до суконь. У підприємства, що зростає, є свої клопоти: хотілося б шити трикотаж (футболки, білизну), та бракує машин, — рано чи пізно люди заберуть ті, що давали в користування. Можливості взяти техніку за лізингом наразі теж немає. Олена порахувала: їм треба щонайменше шість машин, щоб достатньо швидко відшивати плитоноски. Мали досвід співпраці з одним українським брендом, що дав їм спробувати відшити партію на замовлення.

"Ми не впоралися, бо бракує обладнання. На тому, що є, можемо дати якість, але не кількість. Їм вигідніше замовити більш технічно оснащеному підприємству. Нам потрібна циклічна машина, щоб можна було посадити одного оператора й він працював би замість 3-4 людей із такою самою якістю й темпом", — каже Олена.

Підприємство не має свого сайту, де можна було б переглянути каталог продукції, — наразі це для них задорого і є нагальніші потреби. Так повелося від початку, що всі замовлення йдуть через Олену, а потенційні покупці дізнаються про їхні товари через соцмережі або сарафанне радіо. Недавно вони зробили професійну фотосесію, де хлопець-модель (боєць полку "Азов") позує з їхньою військовою амуніцією, — розвиватимуть сторінки у соцмережах.

Олена на вигляд утомлена, спить мало. Тільки недавно вона навчилася делегувати обов’язки й намагається не заглядати за кожним швом. Хоча, каже, як і першого дня, переживає, щоб ніде нічого не розлізлося, не порвалося — репутацією треба дорожити.

Вони працюють швидко, замовлення часто потрібні ще "на вчора", та Олена готується, що все закрутиться ще стрімкіше:

"Думаю, нам треба готуватися до такого способу життя, як в Ізраїлі. Мені потрібно ще більше прокачуватися в роботі".

Поза цим, цех став для неї простором стабільності в країні, яка щодня здригається від жахливих новин:

"Коли настає вихідний, сходжу з розуму. Починаю думати: що буде зі мною, з дитиною? На роботі на таке немає часу, бо гаруєш до мерехтіння в очах. Це складні, але цікаві завдання, і все залежить від мене. Усе крутиться, все працює. Якби не війна, я була б вдячна, що життя змінилося так кардинально".

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

швейний цех волонтери ісар бізнес Полтава