НАТО: не сперечатися, не сумніватися, не дмухати
Українська дискусія про НАТО – це така собі зустріч двох самураїв на вузькій стежині: одні упираються рогом в «агресивний блок, армію сатани» та інші бабусині страшилки, інші співають єлейні дифірамби про армію, де нема портянок, чобіт і дідівщини. За цієї суперечкою губляться ключові питання: від кого, а головне наскільки ефективно захищає сьогодні Північно-Атлантичний альянс.
АВТОР: Дмитро Крапивенко
Ця стаття - відповідь на нашу публікацію Чому не треба сперечатися про НАТО.
Переважна більшість редакції ZaUA.org є переконаними прихильниками вступу до НАТО, і ми не завжди погоджуємося з аргументами, наведеними в даній статті. Та, публікуючи цей матеріал, ми хочемо започаткувати дискусію щодо того, які стратегічні плюси і мінуси отримає Україна вступивши до Північно-атлантичного Альянсу.
Закликаємо наших читачів приєднатися до дискусії. Свої міркування ви можете надсилати за адресою zaua.org SOBAKA gmail.com
Образ противника НАТО як такого собі бородатого рогуля у куфайці з портретами Сталіна і останнього російського царя на грудях є дуже зручним для журналістських копняків. От, мовляв, він «непоінформований електорат», що з ним сперечатися. На тлі таких опонентів роз’яснювальна робота про принади НАТО видається напрочуд легкою, та ще й комфортною: гранти, прес-тури Європою, круглі столи, фуршети.
А що таке прес-тур за великим рахунком, як не демонстрація принад і здобуття лояльності?
Повертається із ситого євроатлантичного туру український журналіст і починає вихваляти НАТО при чому на рівні «ковбасної філософії»: хто пере шкарпетки натівським солдатам, чи дозволяють пивко у полкових їдальнях, чи не примушують копати «от забора до обеда». Такими «дотепними» сюжетами ефір «Першого національного» просто переповнений. Ще 5 канал, де наводять вбивчі контраргументи, що поляки теж слов’яни, а румуни теж православні і ніхто їх там, у НАТО, за це не покусав.
Антинатівська агітація - один з головних напрямків роботи російської пропагандистської машини
Що ж, пропагандисти і контрпропагандисти в одній ваговій категорії. А тим часом проблеми організації, необхідність вступу до якої ніби не повинна підлягати сумнівам у психічно здорових українців, далеко не обмежуються питаннями на кшталт: чим солдатам чоботи, пардон, черевики чистити – дьогтем або смальцем?
НАТО, як його малюють лояльні колеги, це такий собі військовий джентльменський клуб, що стоїть на сторожі демократичних цінностей і захищає мир в усьому світі. Міф нічим не переконливіший, ніж «Красная Армия всех сильней».
Отже, міф перший. Про демократичні цінності
Від 1952-го до організації входить Туреччина, відома «демократичними» традиціями військових хунт, бомбардуванням поселень курдів(тих самих, яких ніби кинулися захищати в Іраку інші члени НАТО – Велика Британія та США). Та й досі Туреччина, ветеран НАТО дивує своїм гуманізмом.
Міф другий. НАТО – це безпека
XXI століття почалося війною з тероризмом. І вдарив цей міжнародний тероризм не по тихій натівській периферії, а по Лондону і Нью-Йорку – по «центрових» членах альянсу, що впевненості у ефективності цієї оборонної організації, м’яко кажучи, не додає.
Міф третій. НАТО – гарантує мир у Європі.
Після того, як голландська армія зганьбила себе під Сребреніцею, говорити про бездоганну репутацію натівських миротворців не доводиться. А були ще бомбардування Югославії збідненим ураном і доволі суперечливий косовський прецедент, який опосередковано розв’язав руки Росії в Абхазії та Південній Осетії.
Міф четвертий. У НАТО всі рівні.
Тільки одні рівніші за інших. Наші адепти НАТО люблять вихвалятися тим, що НАТО не воює в Афганістані й Іраку. СРСР теж не тягнув своїх союзників по Варшавському договору в Афган, але суть агресії від того не змінилася. Сепаратні війни США, Британії у колі нових, не натівських союзників – хіба не свідчення кризи Альянсу? Коли в межах військового союзу існують кардинально протилежні погляди на питання війни і миру, визначення ворогів у вигляді «вісі зла» - хіба це не загнивання.
Міф п’ятий. Вступ до НАТО не передбачає розміщення в Україні військових баз.
Не треба закінчувати військових академій, щоб зрозуміти логіку розміщення баз на кордонах Альянсу. Ми бачимо стратегічну авіацію НАТО у Прибалтиці, американське ПРО у Польщі та Чехії. Адепти НАТО знову заперечать: ПРО не натівське, а американське. Що знову таки не робить честі Альянсу, в якому один лідер розміщує ракети на території сателітів, хоча американські фобії не надто корелюють із загальною оборонною доктриною НАТО.
Міф шостий. Вступ до НАТО нівелює російську загрозу.
Відкрита військова агресія з боку Москви по відношенню до України реалістично виглядає тільки у комп’ютерних іграх. Відкинемо всі сентименти про братерство і зважимо на ринкову прагматику: чи дозволить «Газпром» бойові дії біля українських газогонів? Чи порятує НАТО від підігрівання кримського сепаратизму з усіма сумними наслідками - ще варто детально проаналізувати. А кримський сепаратизм - уже небезпека не примарна.
Міф сьомий. Україна йде через НАТО до ЄС.
Туреччина у НАТО з 1952-го… При нашій інфляції і корупції жоден військовий союз не допоможе увійти до євроспільноти.
Більшість противників НАТО не надто замислюються над глобальними геополітичними проблемами
Вся пронатівська агітація сьогодні нагадує побутову антирадянщину кінця 80-х, коли за незалежність агітували тим, що, мовляв, перестанемо годувати москалів і ковбаси на всіх вистачить, донецьке вугілля вирішить усі енергетичні проблеми, а золото Полуботка закриє діри у бюджеті.
І чи не через примітив тодішніх дискусій розчарування в перші роки незалежності було таким масовим, що комуністи перемогли на виборах 98-го? Схоже, нинішні адепти елегантних натівських черевиків наступають на ті самі граблі.
